Щоразу, одержуючи газету «Урядовий кур’єр», яку передплачую вже не один рік, звертаю увагу на публікації в рубриці «Прошу слова!». Не раз зазначав, що їх автори відверті в судженнях і висновках, і це має стати прикладом для тих дописувачів, які намагаються уникати відповідальності.
Особливу увагу привернув матеріал Ольги Лобарчук у газеті за 3 листопада «Служити державі не престижно?». Її цілком слушні роздуми стосувалися розпочатої нинішнім урядом України пенсійної реформи. Як відомо, цю реформу сприйняли в нашому суспільстві неоднозначно: багатьох, хто не працює, зокрема пенсіонерів, вона порадувала, але чимала частина була розчаровані. До їхнього числа належать і колишні державні службовці, яким призначено так звані спецпенсії. Їм, до речі, також обіцяли підвищення пенсій, але цього поки що не сталося. На письмові звернення зокрема до Міністерства соціальної політики одержую бюрократичні відписки зразка радянських часів.
Проте виявляється, серед колишніх державних службовців існує особлива категорія, роботу яких було достойно оцінено. Але чи всі вони вважали престижним служити державі? Сумнівно, якщо враховувати їхні величезні статки й кількість нерухомості. Не дуже віриться, що все це зароблено чесним і сумлінним виконанням службових обов’язків. Особливим статусом наділені і нинішні відповідні категорії державних службовців. Ідеться про керівників та керівних працівників окремих державних органів, на яких не поширюється чинність Закону України «Про державну службу». Саме про це йдеться в постанові Кабінету Міністрів від 27 липня 2016 року за №493, якою внесено певні зміни до постанови від 20 квітня того самого року №304 і визнано такою, що втратила чинність, постанову від 30 червня 2005 року №518.
Усе це, м’яко кажучи, дивно. Тож виникає запитання: кому ж тоді служать ті керівники та керівні працівники окремих державних (!) органів?
Невже можливо будувати державу, якщо окремим чи особливим категоріям громадян України, які перебували або перебувають на державній службі, незалежно від установ чи органів, надано особливі пільги і статус, а решті колишніх державних службовців, які протягом багатьох років самовідданої праці представляли і захищали інтереси своєї держави не лише вдома, а й за кордоном, відведено ледь не другорядне місце?
Маю на увазі ветеранів дипломатичної служби, яка, як відомо, державна служба особливого характеру. Саме тих ветеранів, на досвіді яких і зусиллями яких формувалася дипломатична служба вже незалежної України і закладалася основа її зовнішньої політики.
Юрій БОГАЄВСЬКИЙ,
ветеран дипломатичної служби,
Надзвичайний і Повноважний Посол України
для «Урядового кур’єра»