Прошу слова

  • Є життя й після полону!

    Як це — повертатися до життя після тривалого полону? Що відчуває жінка після трирічного утримання в тісній, смердючій і без сонячного світла камері поруч із вбивцями, наркоманками, шахрайками, злодійками? Як тепер навчитися рухатися на відстань більш ніж сім кроків, адже саме таким простором лише сім кроків вперед, ті самі сім назад і по пів години на добу було обмежено наше пересування у в’язниці? 

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Хто зрадив раз, зробить це і вдруге

     Кажуть, що Чингісхан, підійшовши до Бухари, не зміг з ходу штурмом заволодіти містом. Тому обложив його й звернувся до жителів, запропонувавши їм перейти на його бік. Таким пообіцяв безпеку. І дехто з городян пристав на цю пропозицію. Так жителі Бухари  розділилися на дві групи: перша відмовилася підкорятися Чингісхану, а друга погодилася. Хан тоді запевнив останніх, що за допомогу йому вони керуватимуть містом. І в Бухарі почалася війна між прихильниками та ворогами Чингісхана.

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Навоювалися!

    ЗМІ жваво обговорюють інформацію про першу (і щоб не останню) партію могилізованих росіян, яка отримала квитки на концерт кобзона: в Луганській області начебто розколошматили цілий ешелон «частково мобілізованих» з рф. Тож багато новобранців повернеться додому швидше, ніж на  це очікує їхнє кодло. Щоправда, не при параді, а у статусі вантажу 200.
    Звідки в так звану лнр прибув ешелон для підсилення пошматованих кацапських військ, не повідомляють. Але якщо могилізована банда — це добровольці із владивостока, то про труни для них турбуватися не потрібно: тамтешнім «захисникам росії» ще вдома видали чорні пакети як додаток до обмундирування. Вийшов такий собі набір «Збери себе сам».

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Маріупольський Невський: кат на п’єдесталі

     Нахабству та цинізму росіян немає меж: на День визволення Маріуполя від нацистських загарбників (12 вересня) окупанти встановили на місці пам’ятника загиблим захисникам України, зокрема маріупольцям, пам’ятник… олександрові невському — «збирачеві російських земель та рятівникові великої Русі від навали шведів і тевтонських лицарів». Москалі безжально демонтували українську святиню в липні цього року, збивши бронзові дубові листки з іменами загиблих маріупольців. 

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Громадянство, завойоване кров’ю

     На День Незалежності мені зателефонував давній знайомий Юлдаш Тагаєв (він, до речі, на кожне державне свято України шле привітання) і повідомив, що нарешті отримав... український паспорт.
    «Тепер, — сказав Юлдаш, учасник АТО з позивним «Бек», — я громадянин України і можу законно жити на території держави, за яку проливав кров. А головне — як інвалід вій­ни зможу нарешті оформити пенсію. Бо майже три роки жив на пожертви побратимів. Мешкаю нині у Вінницькій області в однополчан, то можете, Олександре, приїжджати в гості. Пригощу вас справжнім узбецьким пловом».

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Витратний матеріал, якого не шкода

    Військовослужбовці хотіли в перший же день полону обміняти його на своїх загиблих товаришів. «Мене, живого, на мертвих! Але моє керівництво відмовилося, бо я для них не маю жодної цінності!»
    Мені зовсім не шкода цього судячи з голосу молодика, бо в Україну він приїхав не в гості, а вбивати наших громадян. Згадав же його тому, що для росії виявилися нічого не вартими майже 75 тисяч її громадян, поранених, як повідомив New York Times, і вбитих за пів року повномасштабної війни. Це майже по 500 окупантів на день. 

  • Олександр КРЮЧКОВ

    Підлості росіян немає меж

    В інтернеті розміщено відеоролик, який випустили пропагандисти одного з телеканалів росії: українка, що нині живе в москві, приїхала провідати маму в місто Попасна Луганської області. Вона не могла зробити цього раніше, бо Попасна була «підконтрольна українським спецслужбам», які бачили в кожному прибулому з росії «шпигунів та зрадників». Нині ж місто «звільнили від нацистів» російські війська, і Тетяна (так назвалася головна героїня відеоролика) вирішила навідати маму, з якою давно вже втратила зв’язок.

  • Роман КИРЕЙ

    Дистанційне навчання: відбування чи креатив?

    Разом із сином, який навчається в четвертому класі, дистанційно проходимо «Зачаровану Десну» Олександра Довженка. Ні, не лише її — тут повний комплект: зі смартфона, ніби з рогу достатку, щодня сиплються діаманти «розумного, доброго, вічного» з математики, української мови, англійської, природознавства… Та акцентую на Довженкові. Є кілька відеоуроків на цю тему в інтернеті, але хочеться відволікти сина від екрана. Доки є час на карантині, розповісти про власні враження, спогади, дійство сінокосу, зануритися у світ сільського побуту, намалювати в його уяві образ чарівної річки, яку бачив, і біля Чернігова, й на Київщині. Зрештою прочитати (спільно, по черзі сторінка за сторінкою — щоб не злякати великою кількістю букв) не уривки, подані в підручнику, а весь текст. Адже, впевнений, тільки так можна переплисти намальовану автором повноводу Десну — адже перелетіти не вийде, а втопитися в часто незрозумілих для 10-річного хлопця образах, емоціях, деталях іншої епохи ой як легко.

  • Володимир КОЛЮБАКІН

    Багата країна з бідним народом?

    Старші люди пам’ятають, як свого часу СРСР називали багатою країною виключно за обсягами природних ресурсів, до рівня життя населення цей епітет не мав жодного стосунку. Чи не вийде так само й у нас, чи не стане Україна багатою державою з бідним населенням?

  • Олександр ВЕРТІЛЬ

    А пільговий віз і досі на місці

    Днями їхавши у відрядження маршруткою міжміського сполучення, став свідком чергового конфлікту між пасажиром-пільговиком та водієм. Коли пасажир увійшов у салон і пред’явив посвідчення, водій відреагував на нього майже так, як на червоне окремі представники тваринного світу. Мовляв, кермо крутить не для того, щоб підбирати на трасі пасажирів, які не платять, на що останній стенув плечима: це не його особиста вигадка — пільги надає держава, а він тільки користується ними.