Є в тисячолітніх Лубнах місцина з особливою енергетикою, яка надихає на творчу звитягу тих, чий талан — розповідати правду про історію українського народу. Вона наче магнітом притягує обраних. Інакше чим пояснити, що на ділянці землі на вулиці Лісній,1, де у першій половині минулого століття жив автор «Жовтого князя» Василь Барка, згодом, сам не знаючи, поставив хату Володимир Малик (21.02.1921— 31.08.1998). Твори його, щойно з’являлися у вільному продажу, зачитували до дірок, і нині вони входять до першої п’ятірки вітчизняних читацьких рейтингів.

Навіть якби Леонід Товстуха (17.10.1930—7. 03. 2010) за своє творче життя долучився до створення тільки одного килима «Народжені рідною землею», оригінал якого прикрашає інтер’єр Ради Європи у Страсбурзі (Франція), його ім’я було б золотими літерами вписане в решетилівські скрижалі. Проте за ескізами майстра створено близько 150 монументальних орнаментальних килимів і тематичних гобеленів. Вони прикрашали бібліотеки, РАЦСи, палаци молоді й спорту, дитячі садки, навчальні та інші заклади й нині залишаються окрасою інтер’єрів, постійними експонатами музейних виставок, зберігаються у 24 музеях України й світу.

Сьогодні в Україні, як і у Європі та світі, важко знайти подібне творче змагання на кшталт Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика. Започаткований два десятиріччя тому, за цей час до нього долучилися мільйони учасників не тільки в Україні, а й на різних континентах планети. Є численні приклади, коли у мовному змаганні вже беруть участь діти тих, хто були конкурсантами-старшокласниками 15-18 років тому. Тобто це власний духовний український бренд. Ось і 9 листопада конкурс стартуватиме 21-й раз.

Легенди є в кожного народу. На відміну від казок, їх не складають і не творять. Вони, як усе живе, народжуються.

Це вже тепер Юрій Жуков жартує, мовляв, повністю перейшов у підпорядкування дружини. А ще кілька років тому очолював бійців на сході країни, перебував на гарячій передовій, де зазнав кількох контузій, дбав про кожного підлеглого, аби молоді хлопці живими повернулися додому. Одне слово, ризикував щомиті життям, однак ніде ні в чому не відступив.

Віталій Зварич живе на Тернопільщині в місті Заліщики, що стоїть понад Дністром. Він добровольцем пішов захищати Україну від російського агресора та бойовиків. Був командиром відділення в 90-му батальйоні 81-ї окремої десантно-штурмової бригади. Лицар ордена «За мужність» ІІІ ступеня, інших нагород.

Сотні митців, які свого часу з різних причин поїхали з України, нині живуть і працюють за її межами. Дехто вже здобув за кордоном широке визнання, славлячи рідну державу. Серед тих, хто нині наполегливо торує шлях у мистецтві, перебуваючи на чужині, Сузанна МІКЛА із Закарпаття. В Італії, яка за дев’ять років стала для неї другою рідною країною, мисткиня репрезентує мистецтво України, знайомить італійців з її самобутньою культурою.

У часи Григорія Сковороди майже 20 вихованців Києво-Могилянської академії були родом з Чорнухинщини Полтавської області. Та якщо Сковорода і його земляки йшли у столицю по знан-ня, то землячку великого філософа випускницю — відмінницю Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г. Короленка Ольгу Ярошенко направили у 1972 році збагачувати Київ знаннями. І не помилилися. Тепер уже академік НАПН України Ольга Ярошенко продукує і втілює власні наукові здобутки в освітній простір нашої держави. І закордонні колеги переймають її досвід.

Першу виставку заслуженого майстра народної творчості і заслуженого майстра спорту з судномоделювання В’ячеслава Козака організували і провели в Івано-Франківську. Потім унікальну експозицію «Капсули» показали в Дніпрі та Одесі. У вересні її можна побачити у Сєверодонецьку. Далі буде Київ.

19 листопада 1989 року — скорботна і водночас дуже важлива дата в нашій новітній історії. У Києві на Байковому кладовищі перепоховали трьох українських політичних в’язнів Кремля, які загинули в російських таборах-катівнях. Того дня додому, на малу батьківщину в домовинах повернулися правозахисники Юрій Литвин, Василь Стус та Олекса Тихий. Тепер немає сумніву, що з часів прощання з Тарасом Шевченком Україна не бачила такого велелюдного похорону співвітчизників. Так само важко заперечити, що день прощання із загиблими українцями став черговим і дуже вагомим кроком до Незалежності.