Рівне, в якому цими днями почастішали повітряні тривоги, не втомлюється дарувати людям культурні заходи. Для розради можна завітати в театр, бібліотеку, навіть у підземний перехід, щоб опинитися в імпровізованому мистецькому арсеналі. Поділюся враженнями лише від одного насиченого дня.

 Працівники культури й аматори роблять вагомий внесок  у відродження української національної культури, розвиток народної творчості, проводять активну культурно просвітницьку діяльність в усіх куточках нашої країни. Саме повсякденна їхня праця створює умови для збереження традицій українського народу і національні духовні надбання. Про те, як відбувалося святкування в Холмківській сільській раді, що на Ужгородщині, розповідає кореспондент «Урядового кур’єра».

 Останніми роками на Тернопільщині старовинні двері стали для краян своєрідним вивіренням позиції щодо збереження культурної спадщини. Є, на жаль, ті, хто на власний розсуд може демонтувати двері, що витримали століття, а є, на щастя, ті, хто не лише збуджує громадську думку у відновленні предметів минулих епох, а робить усе можливе для збереження давнього вигляду міста.

Відомий в Україні й за її межами збирач і дослідник народної творчості Іван Хланта видав півтора десятка збірників з народних пісень, колядок, коломийок українців, які проживають не лише в Україні, а й за її межами: в Румунії, Сербії та інших країнах. На Закарпатті він записав 20 збірників казок.
Цього разу невтомний збирач фольклору презентував два збірники, до яких увійшли народні пісні українців, котрі проживають за межами нашої країни. 

135 років тому в Тернополі відбулася крайова етнографічна виставка, яка стала знаковою. Експозицію відвідав крон­принц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург, а висвітлював її роботу Іван Франко. Цьому Тернопільський обласний краєзнавчий музей днями присвятив виставку «Етновідлуння крізь віки», на якій ознайомлює з найцікавішими етнографічними добірками.

Виставку, яку організував Національний музей народної архітектури та побуту України, присвячено  найважливішому та найколоритнішому обряду в нашій культурі.  Давні традиції, звичаї й атрибутика дійства збереглися до нашого часу і стали своєрідним містком, що поєднує минувшину й сьогодення.
Протягом століть структура весільного обрядодійства за канвою залишалася незмінною: із чітко визначеною послідовністю дій, кожна з яких була важливою для освячення шлюбу та утворення нової сім’ї. 

 Досвідчена Галина Ковальчук, начальник відділу управління культури та туризму Рівненської ОВА, давно виношувала ідею зібрати разом ляльок-мотанок з різних куточків області. Але, зізнається, навіть не сподівалася, що рукотворна маленька лялечка стане символом для об’єднання всіх 64 територіальних громад краю. Та що краю, всієї України!
У День Державного прапора на майдані Незалежності, в самісінькому центрі Рівного, 180 ляльок-мотанок сформували колоритну мапу області. 

 Цього дня на території Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту не продавали пиво, звідти не линули аромати шашликів, як часто попри війну буває на багатолюдних заходах. Але це не завадило сотням гостей, які прийшли сюди, стати учасниками дійства «Жива спадщина», яке влаштував обласний організаційно-методичний центр культури — комунальний заклад Закарпатської обласної ради. На святі народних ремесел, музики і танців, які відтворюють і до найменших деталей узгоджуються з народними звичаями і традиціями, побував кореспондент «Урядового кур’єра».

У багатьох містах України розпочалося очищення від російсько-імперського спадку у вигляді пам’ятників, назв вулиць і площ, парків і скверів. Суми як місто з виразною проукраїнською позицією активно почало дерусифікацію топонімів. Рішенням міського голови створено відповідну робочу групу, до якої ввійшли історики, краєзнавці, профільні посадовці. Серед них сумський краєзнавець, письменник, громадський діяч Сергій П’ЯТАЧЕНКО, з яким поспілкувався «Урядовий кур’єр».

 Із поліським серпанком ознайомилася 1988 року. Звісно ж, на його батьківщині в селі Крупове тодішнього Дубровицького (нині Сарненського)  району на Рівненщині. У шкільній музейній кімнаті тоді стояло кілька ткацьких верстатів, були нитки з льону-довгунця і вже готові вироби із серпанку — від прабабусиних до тих, які виготовили заслужені майстрині народної творчості Уляна Кот та Ніна Рабчевська. До цих скарбів мала змогу доторкнутися, і ті неповторні емоції несу все життя.