Музичний доробок Лева Миколайовича став класикою української музики ХХ століття. Його твори увійшли в нашу культуру, стали часткою духовності. Ми, музиканти-професіонали, пропагуємо доробок композитора, вивчаємо особливості, бережемо пам’ять про нього — людину, педагога, вченого.
Лев Ревуцький (1889—1977) як видатний митець відомий із 1926 року, коли він створив Симфонію №2. Вона разом з Увертюрою на чотири народні теми Бориса Лятошинського стала яскравим високохудожнім словом української музики ХХ століття.
Що передувало цій даті? Л. Ревуцький у 1916 році достроково закінчив Київську консерваторію по класу композиції професора Рейнгольда Глієра, написав Симфонію №1, фортепіанні твори. У першій половині 20-х років здійснив видатні обробки українських пісень для голосу із супроводом, для хору без супроводу. Видав збірки «Сонечко», «Галицькі пісні», «Козацькі пісні», також фортепіанні твори — знамениті «Пісня», «Канон» тощо.
У наступному десятилітті композитор написав Концерт для фортепіано з оркестром (1934), активно працював над редакцією опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка (Борис Лятошинський паралельно працював над партитурою).
Протягом 1941—1945 років Л. Ревуцький перебував у Ташкенті, де працював у консерваторії. Там він здійснив нову редакцію свого раннього хору «Хустина», перетворивши його на поему для хору, солістів і оркестру. З якою щирістю, глибокою любов’ю до рідної землі писав цей твір дивовижної краси, тонкого ліризму, глибокої правдивості.
Називаємо важливі дати, пов’язані з композиторськими досягненнями Ревуцького, які могли б відзначати і наша прогресивна інтелігенція, і науковці, і студентство та молодь. Слід проводити публічні лекції, концерти тощо.
У музикантів-дослідників є дати, за якими згадуємо Лева Ревуцького. Це перші статті про композитора кінця 1920-х — початку 1930-х років авторства Миколи Грінченка, Леоніда Лісовського, Станіслава Людкевича і Бориса Лятошинського.
Особливо дорога остання публікація «Ревуцький і його Друга симфонія» Б. Лятошинського. Ось останній абзац із цієї публікації: «Друга симфонія Ревуцького без сумніву є високохудожнім і цінним музичним твором завдяки яскравій мелодиці, ясній фактурі викладу, логічності розвитку думки і бадьорому, оптимістичному настрою, цілком доступним для сприйняття навіть малопідготовленому масовому слухачеві. Такі в основному важливіші й характерніші риси цього твору, що у значній мірі зрушило вперед справу симфонізму».
Творчість Ревуцького зацікавила багатьох дисертантів, які присвячували їй роботи повністю або частково. У 1987 році видано монографію «Лев Миколайович Ревуцький» С. Лісецького і книжку статей та спогадів (упорядник В. Кузик). Особливо цінна друга праця, оскільки в одній книжці зібрано і те, що вже публікували про Ревуцького, і нові матеріали. Спогади відтворюють живий образ Лева Миколайовича.
Для нас, хто й досі пам’ятає Лева Ревуцького, дорогі слова зі спогаду видатного композитора Юрія Шапоріна, де, крім загальної історичної оцінки про значення для української культури спадку Л. Ревуцького, є такі слова: «Мене із Левом Ревуцьким багато що ріднило, і в першу чергу музичні смаки. І навіть перші життєві враження спочатку співпадали. Дитинство на Полтавщині, де ми обидва, очевидно, заслуховувались чудовими українськими піснями у виконанні майстерних лірників, немовби злившись з простою, любою довколишньою природою, вони назавжди залишають слід у душі кожного».
Згадують про вчителя композитори Платон Майборода, Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, колеги Микола Колесса, Юлій Мейтус, Богдана Фільц, музикознавці Микола Гордійчук, Михайло Бялик, Ніна Герасимова-Персидська, диригенти Веніамін Тольба, Ісак Паїн, піаністи Олександр Александров, Даниїл Юдилевич та багато інших.
Отже, відзначаючи 130-річчя з дня народження композитора, констатуємо: довкола імені Лева Ревуцького об’єдналися його вчителі, наставники, колеги, виконавці його творів різних десятиріч, учні, молодша генерація композиторів і виконавців.
Степан ЛІСЕЦЬКИЙ,
професор, кандидат музикознавства,
для «Урядового кур’єра»