Львівське суспільно-культурне товариство «Любачівщина» існує понад 20 років і об’єднує майже 2 тисячі людей, які мають велике бажання відзначити 800-річний ювілей колись їхнього рідного міста Любачева на міждержавному рівні спільно з Республікою Польща.
Мені довелося бути свідком народження цієї ідеї. Її подав землякам доктор історичних наук провідний науковий співробітник Інституту українознавства Віктор Ідзьо. Адже в його родині добре знають, крізь які великі фізичні й духовні страждання, втрату працею зароблених статків довелося пройти в час і після Другої світової десяткам тисяч українських сімей із Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини — всього Закерзоння (нині територія Польщі), примусово виселених із рідних домівок. Піднятися духом, простити кривди цьому не завжди доброзичливому світові їм допомагає час і створені ними ж громадські організації земляків. Торік авторка цих рядків також побувала в Любачеві.
Інстинкт рідного дому
Інстинкт рідного дому, каже поліграфіст, нині львів’янка, уродженка Любачева Дарія Мартинів, не перестає кликати на стежки дитинства. Тож і цього разу вона не відмовилася від поїздки в рідні місця.
Дорога Львів — Любачів у погожу днину навівала добрі думки і наміри. В автобусі роздуми академіка Ідзя слухали зовсім молоді, які з батьками їхали на стежки бабусиного дитинства.
Минаємо села зі звиклими для нас топонімами: Кобильниця Волоська, Бігалі, Шутків, Опака. Назви залишилися, а церкви старі дерев’яні й навіть муровані — не скрізь. Та й цвинтарі потребують догляду. Український пластунський табір «Вирій» щоліта працює тут. Польські «Магуричі», скаже нам згодом його засновник досвідчений каменяр-реставратор з Варшави Шимон Моджеєвський, потребують більше рук свідомих українців-волонтерів, які б хотіли вчитися робити це як слід. Про Шимона, удостоєного премії Євросоюзу за порятунок сепулькральної спадщини різних народів, ще скажемо пізніше.
Старійшина товариства «Любачівщина» вісімдесятирічна пані Марія Моса-Кокот залишається неподалік Любачева в селі Башня відвідати могилу батьків.
«Завтра вранці, — каже пані Марія сусідові в автобусі, — піду на базар до Любачева купити грибів на соус». Любачівці, до речі, вільно володіють польською. Я — набагато гірше. Але в найближчому супермаркеті послуговуюся своєю польсько-українською. Поважна полька літнього віку залюбки проводить мені екскурсію поміж полицями у пошуках потрібної приправи. Ми чемно і довго дякуємо одна одній. Це дає мені підстави і свіжий аргумент, щоб сказати своїм землякам в готелі: тримати образу на всіх поляків — діло останнє. Краще на виставку, яку «любачівці» запланували з нагоди ювілею їхнього любого міста, запросити всіх містян, щоб разом віднайти рушники, обруси й сорочки в бабусиних скринях.
Про любачівську вишивку пані Марія сказала коротко: дуже гарна, барвиста. Коли обмовилася в редакції про любачівську вишивку, колега Ярослава Лис-Верходай зізналася: «Моя донька зробила в Інтернеті цілу сторінку вишивки моєї матері, переселенки з Любачівщини, як виявилося, землячки Марії Кокот. Моя бабця Анна Юсик, додала Ярослава, йшла кілометрів із десять із села до міста, щоб допасувати нитку до вишиванки. Їх варто бачити й тепер, вишиванки з особливою енергетикою».
Zelik Katarzyna і Каська Кріль
Близько тридцяти «любачівців» висипали з автобуса в близькому до повітового центру Радружі біля давньої дерев’яної церкви, яка отримала статус пам’ятки ЮНЕСКО. Під горбком на одному з трьох цвинтарів тутешнього сепулькрального комплексу — пам’ятник загиблим у міжнаціональних конфліктах полякам, на цвинтарі за церквою — пам’ятник убитому під час розбійного нападу на село українському священикові. Написи на хрестах старослов’янською, українською і польською. Могили українки Каськи Кріль і польки Катаржини Зелік — поряд. Мабуть, за життя в цьому селі вони були сусідками. І не дожили до часу, коли, як написала в альманасі «Любачівщина» Дарія Мартинів, «раптом наші народи посварили» ті, хто на людській біді й крові не гидував наживатися і робити політику, інші просто заради вихлюпування люті.
За огорожею старого цвинтаря — дорога на хутір Галані. «До війни, — розповідає будівельник зі Львова уродженець цього хутора Іван Галань, — тут було 40 хат, тепер живе 6 польських родин». До свого колишнього обійстя не дійшов, поспішив на відвідини старої дерев’яної церкви. «Тут наші предки ходили на молитву, вінчалися, тут їх відспівували в останню путь. Кілька років тому, — продовжує пан Галань, — нас сюди зумисно не пускала доглядач церкви, не хотіла навіть її відчинити. Ми поскаржилися місцевій владі. Тепер не маємо проблем».
На службу Божу йдемо за кілька кілометрів в іншу українську церкву святої Параскеви. Править отець Іван Тарапацький. Цього дня — разом зі священиком отцем Михайлом, який приїхав з нами з прильвівського Рясного. Після служби поспішаємо до готелю в село Олешичі на нічліг. Пан професор Віктор Ідзьо залишається у Радружі.
Наступного дня весь автобус дізнається, як на заздрість нашому скромному побутові в соціальному хостелі Віктор Вікторович шикував у помешканні колишніх сусідів своєї тещі, уродженки тих місць Софії Петришин-Свистонюк. «Мене приймали в родині місцевого лісника Сікорського як найдорожчого гостя», — розповідав він.
Батько цього пана був колись близьким другом і сусідом тата нині професорської тещі Софії Петришин-Свистонюк. Коли українців Петришиних вивозили із села, сусід «записався поляком і залишився тут жити». Глава родини Петришиних віддав ключі на все газдівство другові. «Наша родина, — сказав Вікторові Ідзю Влодко Сікорський, — стала в селі міцно на ноги. Родини Петришиних та Сікорських дружать і нині».
Увертюра Старого Брусна
Я, вочевидь, серед пасажирів цього спецрейсу — людина «зі сторони». Потрапила в приємну компанію членів товариства «Любачівщина», бо мене цікавить життя і творчість їхнього видатного земляка — скульптора і каменяра Григорія Кузневича, що родом із села Старе Брусно, якого вже немає. Трапилася нагода тут побувати. Село спалили під час сумнозвісної операції «Вісла». Залишився тільки цвинтар. Він засвідчує високу професійність тутешніх українських майстрів різьблення по каменю. Їхні роботи — надмогильні хрести в рушниках, витончених кам’яних квітах, дубовому листі, з ангелами — замовляли згодом в усій Галичині. Вони стали перлинами сепулькрального мистецтва України і Польщі.
Я не перша і, на щастя, не остання, хто цікавиться тутешніми майстрами різьблення по каменю Кузневичем та Любицьким. Разом з їхнім правнучатим небожем нині директором львівської середньої школи №57 Ігорем Любицьким зустрічаюся в Любачеві із членами польського товариства «Магурич» — кандидатом філологічних наук, викладачем Державної вищої східноєвропейської школи у Перемишлі Ольгою Соляр і вже згадуваним каменярем, засновником товариства «Магурич» Шимоном Моджеєвським. Ольжина мама полька, батько українець, дід був, кажуть, вояком УПА. Вона випускниця українського ліцею, Львівського та Ягеллонського університетів, тож ми легко з її допомогою спілкуємося на специфічну тему з поляком Моджеєвським.
27 років вони обоє займаються відновленням надгробків, упорядкуванням, збереженням та документуванням давніх нефункціональних цвинтарів у Польщі, Україні, Боснії і Герцеговині — лемківських, єврейських, польських, українських, німецьких.
Скульптура, камінь, епітафії, елегії, форма і почерк інскриптів відкривають перед нами цілий космос життя і смерті. Трагедія загубилася в часі, історія і культура перейшли у вічність.
За 27 років у доробку «Магурича» — понад 120 відновлених цвинтарів. З них сотня українських, 195 різних об’єктів сепулькрального мистецтва, ковані церковні хрести, 4 об’єкти малої сакральної придорожньої архітектури, понад 2000 надгробків, які вони разом із тисячею волонтерів (серед них кількадесят українців) уже відреставрували. А ще знадобиться, каже Шимон Моджеєвський, зо 150 років, щоб відремонтувати 600 цвинтарів тільки в Перемишльській єпархії, якщо обходитимемося силами нашого товариства. Працюють на міжнародні гранти, приватні пожертви і просто заради ідеї.
Я переконалася: «магуричі» вже дійшли до старих цвинтарів у Дрогобичі, Глинянах, Східній Україні. А ми? Ігор Любицький каже: є волонтери серед його старшокласників, яких не раз возив на Любачівщину, готових потрудитися на цвинтарі Старого Брусна під орудою досвідчених «магуричів».
ДОВІДКА «УК»
Споконвічне місто хліборобів і ремісників, Любачів було оборонною фортецею руських земель. Із часу заснування змінювало руських, равсько-моравських правителів, польських воєвод, королів, підпорядкування різним державам.
Змінюючи чисельність, упродовж століть тут жили українці, поляки, євреї, послуговуючись життєдайними джерелами прадавньої готсько-черняхівської культури, із IV—V століть тут домінувала слов’янська.
Місто виросло до повітового центру з 12-тисячним населенням, має найстарішу серед місцевих культових споруд церкву Святого Миколая, три костели і 5 синагог, шість шкіл, центральну площу, 4 вулиці: Маркіяна Шашкевича і Адама Міцкевича, Заперекіп та Піски. Двадцять цвинтарів XVIII—XX століть і майже стільки само старовинних церков на Любачівщині — нині Підкарпатського воєводства Польщі, засвідчують: тут ще не так давно жили українці.
Ми в Google+