В Анатолія Авдієвського особлива доля: він охоронець пісні, в якій закодована найвища моральність та духовність. Майже піввіку знаний маестро керує Національним заслуженим академічним українським народним хором імені Г. Верьовки. До речі, його засновано 1943 року, в час страшної війни, щоб піднімати дух народу.
Не думав не гадав Анатолій Тимофійович, що, як і його попередникові Григорієві Верьовці, йому випаде працювати в умовах, коли в країні тривають воєнні дії. В цей нелегкий для нашого народу час артисти хору вже виступили на сценах Одеси, Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Харкова, Сум, Житомира, Вінниці, Кіровограда. Попереду нові міста, зокрема й прифронтові. Та хористам не звикати. Торік у травні славетний колектив виступав в Ізюмі на Харківщині, а за 50 кілометрів, у Слов’янську на Донеччині, тривали воєнні дії.
— Анатолію Тимофійовичу, в останні десятиліття народ наш не співав — неначе заснув. Такого не було ніколи, скільки живуть українці під сонцем. Тож якщо не співає народ — то усамітнюється і мовчить його душа. Може, й це було одним із провісників нинішньої ситуації?
— Так, пісня пом’якшує серця, об’єднує людей, підтримує в народі дух єдності. В українській пісні є відповіді на всі запитання буття, в ній закодована вся минувшина, сьогодення і майбутнє, висока традиція, моральні цінності. Це рятівний круг, кинутий через віки нашим Родом. Нам залишається тільки припасти до цих джерел.
— Та як же важко нашій народній пісні пробитися до людських сердець через бомбардування іншими культурами. А ми тому насильству не чинимо спротиву. Навіть підігруємо: зі шкільних програм вилучають музику та спів. Та в університеті імені Михайла Драгоманова, в якому ви працюєте, все-таки продовжують готувати вчителів співу. Та й як по-іншому: в Японії, як відомо, саме музика й малювання — головні у шкільній програмі.
— Наші світочі це добре розуміли і сприяли тому. Маю на увазі Кирила Стеценка, який навчав школярів музики в невеликому селі Веприк біля Фастова. Микола Леонтович мріяв про те, що в кожному селі буде музична школа. А сам також навчав дітей високого мистецтва музики в одному із сіл Вінницької області. Ці композитори мріяли про те, що українські діти «опромінюватимуться» справжнім мистецтвом — класикою, народною піснею.
— Як прикро, що цього не відбувається. Люди не співають, неначе поніміли.
— А колись без пісні не було життя: на роботу йшли — співали, з роботи поверталися — співали. Зазвичай в одному селі утворювалося кілька хорів із власним репертуаром. А як красиво звучали голоси на природі! То була розкіш, то була справжня казка. Такого ніде в світі не можна було почути, крім України.
— Старші люди кажуть, що раніше в Україні й дітей не потрібно було виховувати — все робила пісня.
— Що й казати, пісня формувала людську душу. За Гоголем, в пісні захована і батьківська могила, і правдива історія наша. Гоголь підкреслював, що в жодній із пісень нема такого поняття, як Малоросія. Виходить, його штучно придумали політики, щоб підтримувати в українцях комплекс меншовартості, отже, утримувати малоросів як рабів, тобто найдешевшу робочу силу.
Пісня має таку властивість — наповнювати душу багатством сприйняття світу, почуттям краси, високої моралі. В усі часи пісня для українця була самим життям, містила генетичну пам’ять Роду. Наспівуючи веснянки, гаївки, наш люд єднався із землею, з деревами, з усім світом. У піснях є все, тут сконцентровано досвід і знання віків.
Пісня — сама істина, бо в ній знання про світ, пронесені через віки.
Народна пісня — сама правда. У пісні неправди, навіть історичної, не могло бути.
Пісня — безумовна цінність, бо багато поколінь нею дихали, в ній надзвичайна інформація про саме життя. З допомогою пісні можна оздоровити й очистити самих себе, землю, світ.
— Як шкода, що ми забули про такий безцінний скарб, у якому, здається, захована сама істина.
— Коли душа співає, людина стає пророком, бо в неї гармонійний стан, вона здобуває крила. Співає душа — людина творить і перетворює цей світ на ще більшу красу. Можна навіть сказати, що пісня — то форма існування душі народу. Це явище набагато серйозніше, складніше, втаємниченіше, ніж ми уявляли. Нині люди багато в чому починають прозрівати, зокрема й у ставленні до народної пісні. Якби ми знали, як потрібно цінувати, дорожити народною піснею, яка завжди мала величезну місію в людському житті.
— Нині малеча вже не чує материнської пісні. А колись для дитини це був найперший урок моральності, людяності. Всі правила спілкування були закодовані у піснях. Наші предки співали навіть на похоронах…
— Може, настав час нарешті усвідомити, що ми маємо і втрачаємо великі духовні скарби. Ясно, що нам, українцям, треба робити у скрутну годину — співати! Відомо: що більше людей співають, то більша сила єдності виникає між ними. Пісня може сотворити велике диво на нашій землі. Вона здатна зцілити не тільки людину, а й весь світ навколо.
Світлана НЕДІЛЬКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ. Народився в селі Підлісне на Кіровоградщині 1934 року. Професійну діяльність розпочав 1951-го — викладав музику і спів, керував хоровим колективом в Одесі. Національний хор ім. Г. Верьовки очолив у 1966-му.
Ми в Google+