Жоден похід в інтернет по чергову порцію новин не обходиться, на жаль, без повідомлень про автомобільні аварії. А на одному з телевізійних каналів вечірня передача на третину складається із сюжетів на відповідну трагічну тему. Насправді немає різниці, чи смертельною була дорожньо-транспортна пригода, чи тільки з постраждалими, — завжди ймовірно, що зі зламаними ногами чи руками зламається й доля людини, що часто призводить до непоправного. Не раз у теле-, радіоефірах звучали страшні слова, що різали слух: на дорогах України гине в рази більше людей, ніж на війні, щодня ДТП забирають життя десятьох. І хоч за статистикою, смертність на дорогах за останні чотири роки зменшилася на чверть, цифри досі страшні. Лише за перше півріччя 2018-го на дорозі попрощалися із життям понад 1200 людей. У поліції називають найпоширеніші причини ДТП: перевищення швидкості (35% випадків) та порушення правил маневрування (21%). Інші порушення не набирають і 8%. І коли щодня їдеш на роботу маршруткою, розумієш, що лідирують (і роблять це постійно) вищеназвані позиції недарма.

Живу під Києвом і щодня користуюся послугами автоперевізників — альтернатива лише попутка. Порівняно з водіями маршруток водії власних авто більше бережуть своє життя і життя пасажира, а заодно й власність. Маршрутникам байдуже і до заліза, і до пасажира, а найгірше, що чомусь і до власного життя. І це не змінюється роками. Із вісім років тому, їдучи на роботу, ми, щоб не впасти, міцно хапалися за поручні жовтеньких «Богданів», кермувальники яких намагалися обійти попереднього автобуса з надією забити салон під зав’язку. Водії на зауваження лише скреготали зубами, і нічого не змінювалося. Скаржитися було марно — наш маршрут називали збитковим, і черги з охочих перевізників не спостерігалося. Тепер їм на заміну прийшли мікроавтобуси «спринтери», які повністю відповідають назві. Летить мікроавтобус з пункту А в пункт Б із такою швидкістю, що обганяє легковиків. А ти сидиш і втискуєшся в сидіння, бажаючи про себе водієві й собі вдалої поїздки, особливо взимку. Бо сваритися марно — тебе не почують, а якщо й почують, то не надовго. Найгірше тим, кому забракло місць. Для них єдиний порятунок — міцніше вчепитися в поручень. Звісно, не всі водії прихильники теорії «гальма придумали боягузи», але таких меншість. І на жаль, ніхто не контролює швидкісного режиму. А це обов’язково потрібно робити. Встановлюють камери відеоспостереження в таких транспортних засобах. Це доступний спосіб організації системи контролю. Щоправда, камера якщо і є в наших маршрутках, то в кращому разі знімає салон, фіксуючи поведінку пасажирів. Звісно, безпека водія теж важлива, але й пасажири мають беззаперечне право на безпечну поїздку. Та відеореєстратора я не помітила в жодній нашій маршрутці. Виходить, і власникові транспортних засобів не байдуже лише до того, яку виручку принесуть водії. Отож бракує незалежного контролю. І наша Київщина, на жаль, серед областей, які демонструють серйозне погіршення ситуації на дорогах.