Керівник єдиного в Україні Національного театру оперети Богдан СТРУТИНСЬКИЙ ділиться думками як подолати шлях від боргів до успіху, сформувати крутий бренд,
Ці поради людини, яка поєднує бізнес і мистецтво, є одночасно генеральним директором та художнім керівником Національної оперети України, ми записали у підприємницькому просторі Portal Освіта і Бізнес в Бучі.
Буча добре знає Богдана Струтинського як ініціатора традиційного Міжнародного музичного фестивалю O-Fest (на жаль, перерваного цьогоріч через карантин).
– Просто я знаю, що театр – це теж підприємство. А людей в мистецтві потрібно вчити мислити ще й прагматично.
А ти мусиш розумітися у бухгалтерській звітності, керувати людьми, крупними фінансовими потоками.
– Ваша мама вишивальниця, а тато працював у торгівлі. Звідси поєднання мистецтва і ділової хватки?
– Що ж тоді головне, що веде до високого результату?
Коли у тебе бажання є тільки наполовину – нічого не вийде. Має бути просто несамовита віра у те, що досягнеш успіху. Хай усі відвернуться, навіть ближні, рідні. Візьмуть на сміх, на кпини. Має бути енергія, яка тобою веде. У цьому джерело, річ всередині – і тоді маєш шанси на результат. Таку енергію обов’язково помітять.
Мій потенціал, наприклад, «зчитав» відомий режисер і викладач Лесь Танюк: забрав з Рівненського інституту культури до себе на курс в Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
– Я всією своєю тодішньою освітою задоволений. Усюди непогано вчили. Просто театральний інститут дав більше свободи.
– З талантом ця формула працює у першу чергу. Давно викладаю студентам акторську майстерність та режисуру драми. Буває, на вступних такого здібного зустрічаєш – на старті лиш манірно покурює і купається у самолюбуванні. Зрештою, взагалі актором не стає. А інший, чистий, хоч і затиснутий юнак працює над собою, як віл, має мотивацію – і досягає успіху, розкривається.
визначальний показник: у переможця точно більша питома вага віри – це врешті-решт дозволяє колись опинитися на п’єдесталі
Без плану – провал
– Матимеш план свого життя, тоді зможеш реалізовувати й інші конкретні справи. Моє абсолютне переконання: відсутність плану – це запланований провал.
Ми в театрі оперети тепер вже звикли все чітко планувати. Деякі заходи продаються на рік наперед.
На початках мав страшенні війни з адміністраторами, комерційним директором. З мене сміялися, завжди аргументи знайдуться: мовляв, ніхто не прийде, криза, війна…
Підприємство під назвою ТЕАТР має чітко, правильно організуватися так, щоби видавати якісний мистецький продукт. Все як у бізнесі.
Якщо покладаєшся тільки на імпровізацію, дослухаєшся лиш до натхнення – то колись випливеш, а колись і ні.
– Ваш театр схожий на музичний бутік, де пропонуються різні жанри?
– Синергія жанрів – це і є наш бренд.
Національна оперета України – це поліфонічний театр, де співіснують різні музичні напрямки на кількох сценічних майданчиках – класична оперета, мюзикл, опера, музично-драматичні вистави і різні перформенси. З перформансів, зокрема, народився і O-Fest (!).
Треба було терміново рятувати ситуацію. Підказка прийшла, наче з анекдоту: «Відмовився від запрошення з Голівуду, чому? – Та у мене ж період новорічних ялинок!»
Кожен проєкт потребував менеджера, який розуміється на конкретному напрямку. Закріпив, кожен мав підготувати і продати свій продукт.
Так з’явилася сегментація і бренд-менеджери. Кожному обов’язково доводився план, конкретні вимірювані показники (скажімо, продані щодень квитки).
Зробили власні театральні тумби біля центральних станцій метро.
– Коли відчули перелом, вихід з «мінусів»?
– Коли у 2005-му до нас на ювілей театру (теж влаштований як іміджовий захід) прийшло 800 дуже поважних глядачів. Усіх ми запросили на знаковий бенкет, відкрили очі на реанімований театр.
Багатьом нашим співробітникам дали звання, виділили довгоочікувані 3 квартири у Києві, прийшли нагороди від Президента, Уряду, Верховної Ради. Було багато зарубіжних гостей.
Ми розраховували на емоційний ВАУ!-ефект і ми його отримали. Це був перший сплеск уваги і захоплення театром, який отримав нове життя і показав, що може бути сучасним.
Звісно, до того я встиг зробити хоча б косметичний ремонт, пошив нову завісу, поклав нові доріжки. У такій справі нема дрібниць тоді людей приємно дивувала навіть наявність туалетного паперу у відремонтованих кабінках вбиральні.
– Тобто ви осучаснюєте класичний театр?
– Так. Другим потужним етапом на цьому шляху у 2007-му році стала реконструкція систем світла і звуку. Ставка була на новітні технології: ми – знову першими придбали спеціальні пристрої для якісного звучання. На такому не економили – по $2,5 тис кожна.
Далі почали повністю позбавлятися російських речей. Скрупульозно дбали про якість українських текстів.
І всюди знову й знову підкреслювали: Вперше-Вперше-Вперше! Ми – єдиний Національний театр оперети, унікальний. До цього врешті вже всі звикли.
– Ви розповідаєте менеджерські речі, але як вони поєднуються з вашою театральною, режисерською освітою? Майстерня знаменитого Леся Танюка не могла минути безслідно. Тим більш, ви викладаєте студентам акторську майстерність та режисуру.
– Це дуже актуальне запитання для мистецької галузі. Режисер і директор в театрі – справді кардинально різні професії.
Після реформи 2016-го року до мене багато людей зверталися: «Я хороший режисер, але поганий менеджер – як правильно керувати театром?»
– І що ви відповідаєте?
– На мій погляд, первинним має бути режисер. Він задає програму. Директор – виконавець на виробництві, має налагодити процес.
– Ви ж поєднуєте?
– Дуже важко. Дуже. Щоразу, коли приходиш на репетицію, мусиш вбити у собі директора. Просто вбити. Забрати з голови адміністратора – цифри, графіки. Включити інше мислення. На сцені ти повністю вливаєшся в актора, розчиняєшся.
– Куди тоді зникає адміністратор?
– Намагаюся більше делегувати господарських справ своїм заступникам. Особливо, коли випуск нової вистави.
– Делегування – важкий менеджерський момент. Вдається?
– Свої ідеї легко віддаю для реалізації, щоб хтось інший втілив практично.
Хоча, звісно, були періоди, коли через свою безоглядну довіру потім отримував від різних перевіряючих «по голові». Виробився такий страх, що я навіть сам навчився робити кадрові накази. Вчився тонкощам, їздив на Петрівку купувати спеціальні книжки. Зате усі зрозуміли, що мені вже абищо не втюхаєш.
– І відтоді не довіряєте?
– Довіряю. Але зробив спеціальний наказ про делегування. Прописав відповідальність тих, хто отримує важливі повноваження. Серйозно подумаєш, доки поставиш власний підпис.
Влада, анархія…
– Ходить легенда, що ви сильно розгнівали одного із високопосадовців під час підготовки до Євро-2012 тим, що прийшли говорити про виділення коштів на реставрацію театру, і він, буквально, пригрозив «в бетон закатати». Це правда?
– Було, але то вже в минулому (сміється).
– Як вам вдається співіснувати з різною владою?
– Це завжди важко. Постійно тільки щось налагодиш – а вони змінюються.
– Хоч якась позитивна динаміка є?
– Навряд. Потрапити до чиновників стало легше, але що з того? Поговорили, каву попили – але впевненості у тому, що серйозні речі зрушать з місця, ніякої. Багато непрофесіоналів.
Інститут державного управління став ще слабшим. Раніше держслужбовець був як армієць: «Єсть! Так точно!». Тепер так не працює, анархія. Не факт, що розпорядження зверху виконається по вертикалі. Низька результативність.
– Ви якось сказали, що театр – це правильний інструмент розбудови держави, що він змінює людину зсередини: такі люди і в бізнесі діятимуть по-новому. Як можна завдяки театру впливати на державні, бізнесові процеси?
– Так, я переконаний, що театр – це фантастична школа. Тому що театр – це фактично модель держави.
Театр завжди вселяє віру і ніколи не залишає людину байдужою. Ніколи. Завжди є емоція – прийняття чи відторгнення. Людину це спонукає думати, перебувати в роздумах.
Театр – це виробництво. Ми виробляємо все – від взуття до шпильки на волоссі. І це ще окрім мистецього продукту.
– Тобто, у театру є виробнича, організаційна, художня, виховна складова – безсумнівно, це певна модель, яка є і в державі.
Заробляєш або домовляєшся
– Як шукаєте інвестиції під таку модель?
– Кілька шляхів:
Маєш кошти – купуєш, не маєш – переконуєш.
– Наприклад?
– У нас є реклама в аеропорту Бориспіль, просто біля гейтів, буквально на головних воротах країни. Це шалено дорого, для нас у грошах – непідйомні цифри. Але це наші партнери, ми надаємо їм свої послуги, вони належно оцінюють нашу цінність.
Так само маємо 100 сітілайтів по Києву – теж партнерська програма. Якби ми купували такі рекламні місця за гроші, то квиток в наш театр був би золотим.
Ринок сам диктує тобі, про які умови і з яким партнером говорити
Банки допомагали нам з виробництвом каталога, торгівельна мережа профінансувала постановку популярного мюзикла «Звуки музики».
Керувати енергією співробітників
– Глядач хоче бачити якісну картинку на сцені, пишні костюми…
Не тільки глядач. Від якості костюмів, інструментів залежить енергетика творчих людей, які працюють в театрі.
Треба було бачити з якою гіркотою, сумом, зневірою артисти на нову постановку мусили брати старенькі костюми, які раніше переходили з вистави у виставу. Це чистий біль.
Коли я почав обіцяти, що все оновлю – спочатку не вірили, а коли отримували, плакали.
Це один із найсерйозніших моментів: спрямувати людську енергію працювати на результат.
Боронь, Боже, не виконати обіцянку. Розбийся, а зроби!
Інакше – піде поголос, ризик знеславлення, ганьби. Наші музиканти грають на найкращих інструментах, не те що в Україні – у світі.
У ліцензованій виставі «Цілуй мене, Кет» мав звучати англійський ріжок. Насправді він дуже рідко використовується, то я спробував запропонувати той звук якось замінити синтезатором. Де там! Вони звикли, як і я, бути перфекціоністами. Все на совість, все ідеально. Тепер у нас є ріжок за 100 тисяч гривень.
– Але ви, у свою чергу, розраховуєте на самовіддачу співробітників?
– Ми не хочемо, щоби люди просто приходили відробляти свою зарплату. Для того і зробили різні майданчики – щоби кожен зміг проявити себе, випробувати, розкритися. У мене навіть артист хору може зіграти головну роль. Ще й заохочуємо: хочеш? прошу дуже – спробуй!
Створюємо різнохарактерні, різножанрові сцени, щоби ніхто не зациклювався на одному, щоби у акторів око не замилювалося. Часом спеціально провокуємо несподівані зміни, наче кидаємо під холодний душ – тоді актор починає мислити по-іншому, свіжо, працює над собою.
Гюго і хіп-хоп
– Однієї оперети замало?
– Не так багато класних світових оперет насправді існує. А ринок треба тримати. Ще й іти далі, вперед.
– У репертуарі вашого театру була навіть тинейджерська хіп-хопівська вистава. Важко було з неформалами?
Це дуже дорогий проєкт, з ним допомогли посольство Франції і Французький культурний центр. Приїздили навіть світові зірки хіп-хопу.
На своїх «зірок» з’їхалися хіп-хопери з усієї України. Вони дуже прості, працьовиті. Вийшов дуже символічний, об’єднавчий проєкт.
Звісно, то зовсім інша публіка – і сиділи вільніше, і підсвистували своїм. Але вистава несла класну ідею: людину не можна загнати в квадрат, у рамки, вона має бути вільна.
– Експериментуватимете й далі?
Так, це звичний для нас ритм. Приміром, ще у 2009-му в проєкті «Танго життя», балетній виставі, вклинювали й сучасні різні музичні жанри, дозволили собі зіграти техногенну музику. Показували протиставлення роботів і живої любові.
– А модну тему з мюзиклами, ліцензії на які можна придбати, продовжите?
– Ліцензійні вистави – справа надто дорога зараз для України. Хоча й дуже перспективна. Світовий ринок не сприймає нас через нестабільність, хаос. Що казати, коли вже 2 роки поспіль триває боротьба за реформу закону про авторські права.
Хотіли поставити мюзикли Ллойда Веббера. Ліцензія коштує 220 тисяч євро на 3 роки. Нереально.
Але перед тим довелося 4 роки вести важкі переговори. Ліцензія коштувала 29 тисяч євро на рік – непідйомна сума для українського ринку.
Тільки завдяки тому, що стали членами асоціації «Опера Європи», привезли до Києва 166 керівників оперних театрів світу, змогли заявити про себе – виторгували ліцензію за 5 тисяч євро на 3 роки. Це була велика перемога!
Упродовж 10 років намагаюся отримати ліцензію на «Знедолених», Les Misérables – це співоча музика, адаптована за романом Віктора Гюго. У лютому в Лондоні вчергове були перемовини зі сценаристом. Болгарія доступ отримала, але вони в Євросоюзі…
Буча = O-Fest
Мало того, нас навіть ревнують до Бучі! Довелося додавати другий день фестивалю на київському майданчику, біля арки Дружби народів.
Формат open-air дуже модний за кордоном. Багато бачив, хотілося й собі зробити. Особливо після того, як побував у друзів з Каунаського музичного театру у Литві. Вони на День коронації короля організовують великий фестиваль «Оперета в Каунаському замку».
Дивно було, що у нас в Україні досі такого не було.
Довго шукали майданчик, вивчали. Наприклад, пробували робити виступи на воді – ставили Симфонію на озері в Українці.
Але усе «зрослося» тільки в Бучі.
– Чому?
– Тому що тільки тут ми відчули таке ж бажання творити нову історію, як і у нас. Це справжній потужний рух назустріч.
Для фестивалю на відкритому повітрі головний фактор – місце проведення. У Бучі є атмосферне місце – парк.
2012-го року 25 вересня ми в Бучанському парку вперше відкрили чудову сцену, а разом із нею – свою нову історію.
– Так точно пам’ятаєте всі дати?
– І усі подробиці – теж. Вони були просто містичними: у Києві періщив дощ, ми жахалися, бо «крил» у залу літнього театру ще не було. Приїхали в Бучу – а тут сонце!
– Ви одразу запрограмували стратегію фестивалю?
– Так, фестиваль – це дуже хороший синергетичний проєкт для спілкування на міжнародному рівні. З кожним роком приїздить більше і більше учасників з різних країн.
І під час карантину вони не могли стримувати емоцій: вигадали цілий масовий європейський рух – надсилали онлайн вітання. Це дуже якісна дипломатія.
Я відчував, як у мера Бучі Анатолія Федорука з кожним роком збільшувався азарт для розвитку фестивалю.
Ми зі сцени першого фестивалю пообіцяли, що зробимо дійство щорічним. Мусили відповідати за сказане!
А ще у Бучі власне парк створює настрій. Артисти його люблять за гарний звук.
Залучаємо різнопрофільне мистецтво: ремісництво, дитячі акції, читання, різножанрову музику. Величезний конгломерат різних напрямків: будь-хто може показати себе. Парк організовує різні тематичні майданчики.
– Гранд-концерти теж видозмінювалися?
– Гала-концерти ми намагалися робити тематичними. Перший рік – опера і оперета, другий – оперета і національні жанри кожної країни-учасниці, третій – суто мюзикл.
Для мене знаковою була оцінка учасниці з Казахстану: «Тепер я побачила, що Україна – це зовсім інше, а не те, що нам показують по телевізору».
Вони повертаються додому і розповідають про Україну позитив, а не про Чорнобиль, війну, корумпованих чиновників.
– Карантин змусив фестиваль зробити паузу?
– Нагадаємо про себе у форматі гала-концерту. Спочатку планували його на 27 червня, але тепер вимушено перенесли на 13 вересня.
Вже відчувається, що популярність фестивалю вимагає ще більшого концертного майданчика, більшої сцени.
Фото з архіва Богдана Струтинського та Олександра Сорокіна
Ірина САДОВА,
Bucha.Life