Розмову з митцем розпочинаємо зі спогадів про буремні 1990-ті роки, в які й побачили світ його «Козаки…», «Відьма» та інші фільми.
— У 1990-ті роки в кіно був безлад. Коли помер Володимир Голубович, який грав головну роль у «Дорозі на Січ», довелося переписувати сценарій, перемонтовувати кіноматеріал за новою концепцією.
Будь-яка екранізація зменшує якість сценарію. У радянські часи сценарист володів авторським правом на фільм. Як і в Москві, в Україні 70% затверджених сценаріїв не йшли у виробництво, але автори отримували гонорар. Вони віддавали його половину співавторам, щоб було менше ідеологічної та юридичної мороки з художньою радою. Фільм приймали сім інстанцій у Києві і ще сім — у Москві. На український кінематограф був тиск у геометричній прогресії.
— Так було в СРСР, а як у незалежній Україні?
— Років зо три тому на засіданні секретаріату спілки кінематографістів ми розглядали папери на більш ніж 30 знятих художніх і документальних картин. Ніхто не знав навіть їх назв. Стосовно них Держкіно жодного звіту не надало. Оператор Гармаш, соромлячись, сказав, що працював на одній такій картині з вічно п’яним режисером, функції якого виконував хто хотів. Він навіть не запам’ятав назви фільму.
Зазначу, що левову частку останнього траншу на кінематограф отримали продакшн-студії, які знімають серіали для Москви, де в головних ролях їхні актори. Ці серіали заробляють у Росії великі гроші. Державні кіностудії майже не отримали держзамовлень, а це приниження для держави.
Ще 1929-го Леонід Скрипник видав книжку з теорії кіно, в якій розглядав його як звукове і кольорове. Майбутнє кінематографа він вбачав за невеликими студіями.
Нині на одній з таких за тиждень було знято «DZIDZIO Контрабас», ще тиждень пішов на монтаж і озвучування. Отака мобільність. У своєму жанрі фільм бездоганний. У ньому зайнятий лише один член Національної спілки кінематографістів. Дзідзьо робив усе наживо з веселими і дотепними людьми, які імпровізували. Зняти і змонтувати картину легше, ніж озвучити. А він упорався з цим чудово. У фільмі перфектний звук, професійний оператор. Хоч є певні суперечності, картина переглядається на одному подиху.
— Очікуємо у жовтні на нові кінопоходеньки «Контрабаса». Та сподіваюся прочитати продовження ваших «Укрів», адже 220 сторінок закінчуються у 37 розділі. Враження від прози таке, ніби читач сам був під кулями вояків РФ.
— Цю прозу створено за тими самими принципами, що й «DZIDZIO Контрабас». У творі є епізоди на кшталт тих, у яких побували мої батьки, воїни УПА під час Другої світової. Зокрема епізод із хлопчиком-сиротою Кирилком, який збив вертоліт, що прибився в Україну з Росії. Колись я намагався написати про світову війну, але виходила фальш, а про АТО написалося дотепно і динамічно.
— Ви присвятили повість реальному героєві — Жорі Тороповському, який з Майдану добровольцем пішов на фронт, набавивши собі років.
— Жору вбили, коли він повертався у поїзді на фронт. Уже після видання книжки познайомився з його побратимами. Вони турбуються, що в тилу мститимуть їхнім родичам. Мати Тороповського подзвонила мені, коли прочитала новелу про сина, і я запросив її на зустріч із моїми студентами- сценаристами.
За динамічних пригодницьких «Укрів» я отримав премію імені Богдана Хмельницького. 2016-го виграв конкурс Штабу сухопутних військ, і Держкомітет за програмою «Українська книга» видав нагрудну книжку для бійців «Лицарі фортуни» — продовження «Укрів». Третя книжка із цієї серії лежить у видавництві. Там ті самі герої. Вони розповідали: буває, в окопі вмикається мобільний телефон, і російською закликають «прєкратіть братоубійствєнную вайну». Отакі технології. Навіть моєму рідному дядькові у Стаханові, розумній людині, мізки промили. У нацистській Німеччині свідомість промивали ще досконаліше, але коли програли війну — куди й поділося те зомбування. Нещасна Росія з її територіями, взятими напрокат у Китаю на 100 років (вони збігли ще 1966-го), проводить військові навчання, але Китай могутніший.
— Скільки ж лишилося путінській Росії?
— Це не питання геополітики. У росіян генетична зверхність і агресія. Там намагаються історичну угро-фінську і татарську кров перетворити на слов’янську. Але Русь — це Україна. Верхівці РФ муляє комплекс меншовартості, який штовхає до воєнних авантюр. Нищать татар, бо Росія була під Татарією. Іван Грозний спалив Казань за наказом хана, бо вона не корилася метрополії.
Геніальний історик Білецький показав справжню суть Московії. Перед нею стоїть проблема, як набути слов’янську ідентичність. У Росії набирає сили зацікавленість національними культурами. У Московії замало етнічних росіян.
— Яка ситуація з вашим сценарієм про перемогу українців над росіянами в Конотопській битві?
— Написав сценарій ще до 350-річчя битви: козаки і татари перемогли 150-тисячну армію і ще першого дня битви знищили цвіт російської армії. Гетьман Виговський зруйнував міст через річку, і російська кіннота застрягла — місто Конотоп підтвердило назву.
Працюємо над науково-пізнавальним фільмом. У ньому будуть деякі ігрові сцени та кінореставрації. Режисер Олег Володкевич, продюсер Світлана Степаненко, кіностудія «Кінематографіст», а гроші надало Міністерство культури — раніше цей проект Держкіно завалило.
Загалом конкурси в Держкіно — це порушення авторського права. Воно вступає в дію після затвердження заявки, а там вимагають знайти кіностудію і кошти, зробити режисерську експлікацію. Проект розбирає експертна рада, яка має дорадчу функцію. Химерна організація маніпулює коштами. А має бути так: кіностудія замовляє сценарій.
— Тепер викладаєте сценарну майстерність в університеті?
— Я створив нову практичну і теоретичну програму вищої освіти у сценаристиці за пропозицією геніального режисера і педагога Юрія Іллєнка. Він її пробив у 2000 році в міністерстві. Мені робили пропозиції різні виші, але студентів там обирали без мене — по 50 на майстра. В університеті Карпенка-Карого я набрав із 62 претендентів на держзамовлення шестеро талановитих і працездатних, які через чотири роки зможуть написати дипломну роботу, тобто сценарій ігрового повнометражного фільму. Зараз у мене дев’ять студентів. Було 14, але цього року підвищили вартість навчання за рік до 30 тисяч гривень.
— Ви були близько знайомі з видатними українцями. Хто з них запав у душу?
— Видав книжку про Миколу Лукаша, який німцям відкрив «Фауста». Він заміняв собою цілий інститут. 1964-го він перекладав «Декамерон» староукраїнською. Мені поталанило близько знати його, він час від часу жив у нас. Мама разом з Лукашем до війни вчилася на одному курсі філфаку. У них тоді склалося мистецьке об’єднання «Зелена лампа», де Лукаш прочитав свій вірш «Собака Сталін».
Андрій Малишко теж писав антирадянські вірші. Навіть у знаменитій пісні «Рідна мати моя» вона водила вночі сина не «у поля край села», а в «колгоспні поля». Його антирадянські вірші вже видано. Малишко друкував їх на власній машинці, не зважав, чим це загрожувало.
— Так було і з Рильським, але ці поети отримували сталінські відзнаки і премії. Життя склалося?
— А що вони відчували, коли їх заарештовували і відпускали? Як вони жили із цим страхом? Із 500 українських письменників до війни винищили 350. В Україні їх було вбито більше, ніж в усіх інших республіках, разом узятих.
— Як рідні допомагають вам у творчій праці?
— Мені поталанило з дружиною — вона муза, яка мене терпить. Викладає в музичній школі, її учні отримують міжнародні нагороди. У неї дуже вдалі критичні зауваження з погляду композиції музичних творів. У музиці нічого не тямлю, допомагає те, що мої батьки працювали редакторами у видавництвах Києва. Вони читали мої твори, а їхні зауваження були протилежними.
Втілити свою тему, відчути самого себе важко. Зрештою, у нас нічого нема, крім самих себе.
— Чи продовжать онучки філологічні звитяги родини?
— Старшій Яринці 13 років. Зять купив їй «Нікон», і вона робить міні-кліпи, добре малює. Молодшій усього 6 років, вона в першому класі. У нас з онучками велика любов. Донька з 15 років писала огляди нових книжок для глянцевих журналів, її вже нема з нами.
— Інтелектуалів, що усвідомлюють місію держави, закликають іти в політику. Чи побачимо вас у партійному списку на виборах?
— Мої погляди радикально націоналістичні, але у програмах партій багато насторожує. Підтримую їх як патріот.
— Чого очікувати від вас читачам?
— Книжка «Сублімагія» для іронічного читача лежить у видавництві. Її ніяк не видадуть, бо з книговиданням складна ситуація.
Просто чудо, що країна розвивається, навіть виходить на перші позиції там, де держава не заважає. Нещодавно на Західній Україні відкрили родовище нафти більше, ніж у Саудівській Аравії. От біда для нашого службовця! А що буде, коли повирубують весь ліс у Карпатах і припиняться тіньові прибутки чиновників? У нас найбільші родовища бурштину, держава не спроможна налагодити його видобування, а бандити це зробили.
— Над чим замислюєтеся?
— Над проблемами екстернатної освіти. Хочу, щоб в Україні почав діяти екстернат із відеофіксацією в середній і вищій школі. Багато хто закінчує школу і не реалізує своїх можливостей. Треба, щоб держава надала вундеркіндам зелене світло через спеціальні програми і гранти.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Богдан ЖОЛДАК. Народився 1948 року в Києві в родині літераторів. Закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Викладає сценарну майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Член національних спілок кінематографістів і письменників.
Перше визнання прийшло 1979-го, коли його гопак-оперу «Конотопська відьма» поставили в театрі ім. Івана Франка. Переклади творів виходили у США, Японії, Хорватії, Білорусі, Німеччині та Канаді. Видав майже 20 книжок, серед яких найбільш відома проза-екшн про АТО «Укри». В активі митця фільми «Козаки йдуть», «Відьма», «Дорога на Січ» та інші.
Ми в Google+