На станції «Покровськ» вийшли майже всі пасажири купейного вагона потяга  Київ — Авдіївка, в якому я їхав. До кінцевого пункту (а це ще майже година дороги) зашилися лише кілька людей. Тут я нарешті відчув, що наближаюся до фронту. До речі, із 30 серпня по 3 вересня 2021 року через обстріли позицій ЗСУ з боку російських агресорів та «денеерівських» бойовиків Укрзалізниця змушена була  припинити рух поїздів поблизу станції «Авдіївка». Місто не постраждало, але його жителі отримали чергове нагадування про те, що лінія фронту проходить його околицями.

Незламна промзона

Авдіївка завжди була найгарячішою точкою в російсько-українській війні: місто за 6 кілометрів від Донецька завжди мало і має стратегічне значення. Облаштовані на його околицях позиції давали змогу їх господарям контролювати північні частини Донецька та Ясинуватої і південну — Горлівки. В Авдіївці працює один із найбільших коксохімічних заводів у Європі, який дуже хотілося прибрати до рук бойовикам. Це добре розуміли і в Києві. Тому ЗСУ 30 липня 2014 року визволили місто від терористів, які захопили його у квітні 2014-го. Тоді наші війська спробували закріпитися на позиціях дачного сектору, вентиляційного ствола шахти «Бутівка-Донецька». Повністю східну околицю Авдіївки українським воякам вдалося зачистити лише в лютому 2016 року, відтіснивши російську вояччину та сепаратистів на південь до автотраси Донецьк — Горлівка (її було взято під вогневий контроль), підійшовши до стратегічної Ясинуватської авторозв’язки. 

Відтоді повідомлення про контактні бої на авдіївській промзоні не сходять зі шпальт української преси. Через постійні обстріли страждало місто, в якому тривалий час не було автобусного та залізничного сполучення, централізованого водо- та теплопостачання, не працювали школи, банківські установи, крім Ощадбанку. Проте Авдіївка відбивала атаки окупантів і була грізним пунктом опору для них. 

До речі, на відміну від терористів «ДНР», які щодня їздили з Ясинуватої «в окопи на роботу» (вислів одного з нинішніх українських захисників авдіївської промзони), наші військові підрозділи тут періодично змінювали один одного. Нині, наприклад, на промзоні воюють бійці 25 окремої Січеславської повітрянодесантної бригади (25 ОПДБр). За кожну висотку, лісопосадку, навіть руїни будиночків колишнього дачного масиву.

Я, звісно ж, до поїздки на фронт ознайомився з бойовим шляхом десантників із селища Гвардійське Дніпропетровської області. Лише ця бригада в ЗСУ майже в повному складі разом із технікою здатна десантуватися парашутним способом. Цим дуже здивував пресофіцера унікального з’єднання десантних військ капітана Тетяну Заріцьку, яка зустрічала мене на залізничній станції в Авдіївці. З початком гарячої фази війни на сході, наприклад, 25 ОПДБр взяла під контроль краматорський аеропорт, брала участь у боях за Слов’янськ, Красний Лиман, донецький аеропорт, Шахтарськ. Улітку 2014-го, деблокуючи оточені на кордоні наші війська, бійці бригади визволили Дебальцеве, штурмували Савур-Могилу. А під час зимової кампанії 2015 року та 2016-го десантники воювали поблизу Авдіївки. Це була перша ротація 25 ОПДБр у місті. 

Тетяна Заріцька відзначила знання журналіста урядової газети про 25 ОПДБр. Але вважаю, що кожен працівник українських ЗМІ повинен мати їх і більше писати про бойові будні наших героїв не лише в армійські свята чи на річницю чергових трагічних подій на східному фронті. Дуже сумно, що розповідями, наприклад, про ґвалтівників, п’яних мажорів за кермом, які вбивають перехожих на вулицях міст і сіл України, наркоділків, іншого суспільного непотребу забита преса, щоденні випуски телевізійних новин. Про цих «героїв» знають навіть підлітки. А ось із 25-річним Олександром з міста Кам’янське, який лише кілька місяців служить в Авдіївці в 25 ОПДБр після підписання контракту, знайомі хіба що рідні та близькі. Солдат, помічник гранатометника свідомо зробив вибір.

«Знав, — каже, — куди йду і що тут зі мною може трапитися. Але вибір зробив не вагаючись. Тому батьки довго і не відмовляли: все одно, казали, зробиш по-своєму. Удома, звісно ж, непокояться за мене, часто дзвонять. Але змирилися вже. Пішов син на фронт — то так треба».

«Хорват», «Пряник» та інші

До речі, всі хлопці, з якими я познайомився на передовій у промзоні, теж переконані у правоті власного вибору. Молоді, красиві, розсудливі, спокійні. Здавалося б, війна має зробити їх агресивними, злими. Аж ні. 

«Я вчився захищати Батьківщину, — каже капітан, командир роти 29-річний Денис із Кам’янця-Подільського на Хмельниччині. — Спочатку в сім’ї, потім — в авдіївській промзоні, звідки почав фронтову службу, згодом — у Військовій академії в Одесі. Після її закінчення повернувся в рідний підрозділ і знову воюю в Авдіївці. Не мав жодного поранення, як і бійці моєї роти. Хоч ворог обстрілює наші позиції майже щодня зі стрілецької, артилерійської зброї, гранатометів. Можливо, тому нам вдається воювати без втрат, що хлопці в мене обстріляні, досвідчені, не панікують, коли починається артобстріл. Кожен знає, що повинен робити і що вдома чекають рідні та близькі. На мене теж чекає дружина. Добре це відчуваю, тому намагаюся її не підвести».

«Я теж на фронті з 2014-го, а в 25 ОПДБр служу з 2010 року, — приєднується до розмови Олександр (позивний «Хорват»). — До головного сержанта роти (звання старшина) дослужився. Родом з Єнакієвого Донецької області.  Форму зніму лише тоді, коли закінчиться війна. Починав бойовий шлях із 5-го блокпоста під Слов’янськом. Там мав і перший серйозний контакт з бойовиками: ми перекривали Краматорськ і Слов’янськ, позбавляючи сепаратистів спілкування між собою (перекидати, наприклад, один одному техніку, боєприпаси). Коли ЗСУ погнали терористів звідти, ворог зробив спробу через наш блокпост прорватися в Донецьк із технікою. Ми їх зупинили і поклали в полі, а кого й взяли у полон. Це, до речі, була одна з колон, як потім з’ясувалося, Гіркіна. Сам він пішов з іншою і не через нас. Шкода! Поклали б тут і його з бандитами. А так узяли в полон двох російських кореспондентів, трьох жінок зі Сніжного та Жданівки, які корегували вогонь ворожої артилерії та танків». 

«Хорват» замовк на мить, мабуть, згадав той бій, а потім почав розповідати про батьків, яких змушений був перевезти з Єнакієвого на Дніпропетровщину. Інакше їх могли розстріляти. У підрозділі головного сержанта майже 20% хлопців з Донецької та Луганської областей. Тож неправда, що всі місцеві жителі підтримують російську вояччину, «рускій мір». Є, звичайно, виродки, які продалися агресорові. Але за час війни таких  Олександр не зустрічав. Дзвінки з дому, зокрема від тих, із ким починав строкову службу, йому надходили: колишній однополчанин, наприклад, воюючи проти ЗСУ, дав про себе знати під Шахтарськом. «Хорвата» дуже засмутив дзвінок від «друга». Але через кілька днів дізнався, що той загинув.

«Маю дружину і донечку, якій рік і два місяці, — розповідає «Хорват». — Був у відпустці, коли дитина народилася. Про неї думаю щохвилини і не можу підвести. Це допомагає служити. Позиції ворога від нас на відстані 150—200 метрів. Бачимо, як терористи хочуть дістатися до нас ближче. Нехай навіть і не думають! У відповідь стріляємо, коли дії ворога загрожують життю наших воїнів. Бо на кожен обстріл з того боку відповідати не завжди доцільно: коли стрілянина не прицільна, бо бойовики перевіряють наші вогневі позиції, відкривати вогонь у відповідь не бажано. Промзона існує вже тривалий час, тому перебувати на одному місці небезпечно, і ми повинні маневрувати».

Офіцерський вишкіл

Використовуючи маскування, я з хлопцями ближче підібрався до ворожих позицій. Навіть подивився на них через оптичні прилади. Звісно, цивільна людина не побачить у навіть високоякісну оптику того, що військова. Тут потрібна спеціальна підготовка. І її пройшла більшість моїх співрозмовників, наприклад, у Військовій академії в Одесі. Заступник командира роти старший лейтенант Віталій з Житомира до вишу вступив улітку 2014 року.  

«Саме почалася війна. Мій батько військовий, нині з мамою живе в Чернігові, а тому довго з вибором я не вагався, — розповідає молодий офіцер. — Востаннє ворог намагався нам сильно зіпсувати нерви 1 жовтня (я на позиціях авдіївської промзони був 4 жовтня. — О.К.). Не вдалося: техніка, особовий склад втрат не мають. Наш підрозділ проходить цю ротацію без убитих і поранених. Загинув медик на інших позиціях бригади. Дуже шкода. Але це нас робить ще злішими. Бойовий дух у бригаді високий — можемо за наказом навіть у наступ піти, попри сепаратистські укріплення і вибити ворога з позицій. Безпілотники літають щодня, виявляючи вогневі точки з обох боків». 

До речі, доки розмовляв з Віталієм, почув автоматну чергу неподалік. Офіцери кинулися до апарата. «Хто відкрив вогонь?» — почув, як один з них запитав через пристрій зв’язку. Кілька секунд тиші, і голос з апарата доповів, що сепаратисти стріляли в безпілотник ОБСЄ.

«Влучити в безпілотник з автомата складно, — так коментує командир роти старший лейтенант з Шепетівки Хмельницької області Михайло. — Але бойовиків це не зупиняє. Від них можна чекати на будь-яку провокацію. Наші хлопці не піддаються  на це. Особовий склад родом із Дніпропетровської, Сумської, Харківської областей, Донецька й Луганська. Війна почалася, коли їм було по 13—14 років, нині — за 20. Усі розуміють, хто воює, проти кого і за що».  

«Ворог сьогодні обстрілює наші позиції із забороненого мінськими угодами важкого озброєння. І це дуже небезпечно, — зауважує Тетяна Заріцька. — З артилерії стріляють навіть у цивільне населення. Звичайно ж, не випадково летять у місто 20 мін. Але Авдіївки російським найманцям та їхнім місцевим посіпакам не бачити як своїх вух. Ми готові захищати кожен политий кров’ю метр промзони і шахти «Бутівка», яку наша бригада визволила в січні 2015 року. Нині робити це складно, бо позиції ворога маскує зелень. А ось облетить листя, і потрібно буде вести вже зовсім інші бойові дії. 

Служу у бригаді з 2016 року. До цього працювала в дитячому садочку, потім стала волонтером. Познайомилася ближче з військовими, їхнім життям та потребами. Хоч нового нічого не було: чоловік служить у нашій бригаді, фронтовик, вступив до Національного університету оборони ім. Черняховського. Батько працював директором школи, мав броню, але 2014-го пішов на фронт, через військкомат добившись відправлення на передову. Торік зняв нарешті військову форму. Але воюємо я і брат».

Зупинись! Вшануй загиблих

Із передової поверталися до промзони тими самими стежками, що ішли перед цим. Один за одним. Територію хоч і контролюють наші війська, вона може приховувати багато неприємностей. Наприклад вибухові пристрої. Тому жодних кроків уліво чи вправо, до кущів чи дерев. І під ноги потрібно дивитися пильно.

Лише коли зняв бронежилет і шолом, дійшов до пропускного пункту, відчув полегшення. Тут уже можна було перевести подих і постояти трохи біля Меморіалу загиблим бійцям АТО з осколків та 9-тонної башти танка, який було відкрито на промзоні 19 вересня 2017 року. Понад 70 найкращих представників нашого народу віддали тут життя. Хрест, оборонні «їжаки», обнесені колючим дротом, пам’ятник Героєві України, майорові (посмертно) Андрієві Кизилу і зовсім ще молодому кавалерові ордена «За мужність», солдатові Янові Пуцулаю. Перший загинув 29 січня 2017 року внаслідок осколкового поранення в авдіївській промзоні, а другий — 31 січня 2018-го, виконуючи бойове завдання. Щемливо вдивлявся в меморіальні плити з іменами та світлинами інших полеглих бійців та назвами їхніх підрозділів  (до речі, на промзоні, крім 25 ОПДБр воювали 81 ОАеМБр, 58 ОМПБр, 10 ОГШБр, 13 ОМПБ, 12 ОПОЗ, ДУК «Правий сектор», 55 ОАБр, 72 ОМБр, 184 та 199 навчальні центри), споглядав фрагменти підбитої техніки та уламки ворожих снарядів, що прилетіли на українські позиції з ворожого боку. 

До речі, час від часу бойовики нагадують про себе і мирним жителям Авдіївки. На перехресті доріг, які ведуть до поки що окупованих Донецька та Ясинуватої, стоїть багатоповерхівка (вулиця Воробйова, 15), яку терористи вподобали як мішень. З її даху, кажуть, видно донецький аеропорт. Тож російські найманці направляють на багатоповерхівку дула артилерії й танків. Востаннє — у березні 2017 року. Але й після цього обстрілу зробити тут щось ремонтники не мають змоги — небезпечно. Тому люди покинули оселі, аби вберегти життя. Житловими, як мені сказали, в будинку залишилося тільки п’ять квартир. 

За словами заступника керівника військово-цивільної адміністрації міста Авдіївки Євгена Удовенка, на миттєвий ремонт таких приміщень з бюджету громади надано близько 3 мільйонів гривень. Це мало, бо на відновлення будинку на вулиці Гагаріна, 1 (того дня його обстріляли, як і багатоповерхівку на вулиці Воробйова, 15) потрібно понад 7 мільйонів гривень. Загалом в місті із приватних постраждав кожен четвертий будинок і майже 20% багатоповерхівок. У них потрібно ремонтувати покрівлі, стіни, вікна. Вони, до речі, вилітають, як сірники, від вибухової хвилі. Мешканці будинків частково самі відселилися з них, дехто переїхав у гуртожитки, дехто винаймає житло або ж виїхав до родичів, знайомих у найближчі села.

У старій приватній частині Авдіївки, будинки якої російські найманці дуже пошкодили свого часу снарядами та мінами, я побачив працівників ДСНС, які замінювали покрівлю одинокій жінці. Зайшов на подвір’я: хлопці працювали вправно і дружно, закріплюючи листи шиферу на даху. Господиня Тетяна Крючкова (мені не родичка, ні) показала обрубок снаряда, який прилетів до неї взимку 2015 року. 

«Отакий «Град» мене ледь не вбив, — Тетяна згадала той день. — Осколки по всьому подвір’ю розлетілися, а вибуховою хвилею все повибивали. Бачите цю зранену стіну (зазначив про себе, що хата 1958 року, побудована з добротної цегли)? Якби я не присіла за кілька секунд до вибуху, сьогодні не стояла б перед вами. Дах тоді допомогли підлатати сусіди, але нині він потік, і довелося попросити допомогу в місцевої влади. Нині теж стріляють, але більше в промзоні вранці. Мабуть, як попрокидаються з похмілля ті головорізи під Донецьком, так і шлють нам свої привіти». 

Відрізане Опитне

Євген Удовенко підтвердив слова пані Крючкової: «О четвертій-п’ятій ранку бойовики вже будять містян обстрілами. Бомбосховищ в Авдіївці немає — місто будували тоді, коли про війну зі сходу ніхто не думав. Тож місцеві жителі під укриття прилаштували підвальні приміщення: зробили в них запасні виходи, навіть деякі меблі принесли, щоб можна було пересидіти обстріли». 

Доки спілкувалися з постраждалими від обстрілів людьми, під’їхав керівник військово-цивільної адміністрації міста Авдіївки  Віталій Барабаш. Я запитав у нього, як живе село Опитне, яке входить до складу міської  територіальної громади. 

«Ситуація там дуже напружена щодня, — не приховував занепокоєння Віталій Барабаш. — Опитне — це фактично передова: за 500—600 метрів від будинків — окопи. До донецького аеропорту 800—900 метрів. З дороги в Опитному добре видно летовище. 36 людей живуть там без газу, води. Сім років не було світла, але завдяки благодійникам, військовим та Очеретинській територіальній громаді прокопали туди світло. Жителям Опитного пропонували виїхати із села. Спочатку вони відмовлялися, потім ніби й погодилися, але поставили умову, щоб усі 36 осіб жили в одному селі на одній вулиці. Знайшли такий населений пункт в Добропільському районі й навіть вулицю підібрали для них. Але в останній момент знову прозвучала відмова: ми тут, мовляв, народилися, тут і помремо».

В Опитному немає магазину, тож продукти харчування, питну воду тамтешнім жителям, ризикуючи життям, возять волонтери, військові, благодійники. Вони й Авдіївці допомагають у вирішенні різних питань. Бо бюджет міста становить лише 220 мільйонів гривень, чого на 32 тисячі осіб, які офіційно живуть тут, не вистачає. А ремонтувати об’єкти застарілої інфраструктури міста, водопостачання, електричні мережі та теплотраси треба. Більшість їх будували в 1960-ті. В якому вони стані, я побачив на одній з вулиць міста, де хазяйнували тепловики. Вони вже замінили цього року 2,5 кілометра старих поіржавілих труб. 

Але у місцевій ВЦА не падають духом. Головне, кажуть тут, щоб місто більше не обстрілювали різні покидьки. Решту зробимо спільними зусиллями. Як, наприклад, загальноосвітню школу №2, яку побудували за кошти Програми Президента України «Велике будівництво». Мав нагоду переконатися, що вчитися в ній і комфортно, і приємно, і цікаво. Усього ж в Авдіївці п’ять шкіл — з минулого року, сказав Євген Удовенко, всі українські, чотири дитсадки. Медицину доводять до належного рівня. Хворих на коронавірусну недугу тут не лікують, їх везуть за 40 кілометрів до Костянтинівки чи за 30 — до Мирнограда, але відокремлене відділення, де перебувають громадяни з підозрою на COVID-19, є.

Ось таким вийшло моє знайомство із прифронтовою Авдіївкою. Настрої в людей у місті різні. Вони, як зазначають в місцевій ВЦА, — наслідок інформаційного голоду. Бо телевізори тутешніх жителів приймають здебільшого лише сигнали російських телеканалів. Українських потужностей із тих веж, які на підконтрольній території України, Покровська найближча, на жаль, не вистачає, щоб інформувати про все, що відбувається у країні. Були спроби транслювати програми армія-fm. Але ці трансляції напливали одна на одну чи на сепаратистські та російські канали. Преси в Авдіївці теж майже немає — комерційний «Авдіївський вісник» виходить, але, на думку пана Удовенка, користі з нього мало.

Отже, зробив висновок, «Урядовому кур’єру» потрібно приділити особливу увагу Авдіївці та іншим прифронтовим містам Донбасу. Бо живуть у них наші, українські люди, які хочуть бути українцями.