МИНУЛЕ

Кам'яні скульптури, звезені до індустріальних міст Донеччини, набагато краще почувалися в степу

Бабусь, які зібралися до гурту в міських дворах, важко уявити мовчазними. Бо, зрештою, і зійшлися старенькі для того, щоб обговорити нагальні проблеми всього світу та його околиць. Однак є двори, де "бабусі" - анітелень. Йдеться, приміром, про "баб", які зібрані біля Донецького обласного краєзнавчого музею. Кам'яні статуї, звезені сюди колись із навколишніх степів, немов у рот води понабирали. А якби могли говорити, можливо, розповіли б про причини виникнення навколо них різноманітних "темних" історій.

Не руш "бабиних" груш

"...За нашим селом одного дня потужні бульдозери почали рити землю - готували місце під ставок. А неподалік на пагорбі стояла потемніла від дощів та вітрів кам'яна "баба". Механізатори обережно викопали її і встановили поряд із недавно збудованою водокачкою. І що ж? Невдовзі один із бульдозеристів, який брав участь у перенесенні статуї, раптом важко захворів і помер. На нас, хлопчаків, це тоді справило відповідне враження, і ми довго намагалися обходити кам'яну "месницю" десятою дорогою. А коли перегодя в ставку втопився необачний рибалка, вже ні в кого не залишалося сумнівів - "бабу" "розбудили", і вона, мабуть, пригадала свою молодість. Тобто ті лихі часи, коли їй щедро приносили жертви.

Якийсь час ми навіть почали забувати дорогу до водойми, яку "вартувала" кам'яна постать, а потім полегшено зітхнули - "баба" безслідно зникла. Та уявіть наш подив, коли наступного літа вона знову стовбичила біля водокачки. "Еге! - подумали тоді. - Мабуть, вона вже встигла "насолити" новому господарю і той послухав поради старих людей і відвіз її на попереднє місце".

"...Цю постать, що бовваніла на вигоні, в нас навіть називали не "баба", а "прабаба", бо вона аж почорніла від часу. Довго там стояла, бо нікому не заважала. Та якось один із сусідів заходився будуватись і вирішив використати кам'яну статую для фундаменту. Його тоді застерігали: навіщо тобі зайвий клопіт і хіба мало каменюк біля річки? Так ні -найняв дядьків, ті викопали "прабабу", повантажили на віз і везуть. Аж тут як загуркоче грім! Як вперіщить дощ! Перелякані коні загрузли на шляху і ні туди ні сюди!.. Пробують їхати, але тут ще й колесо в брички відвалилося. Що робити? Пішло діло аж тоді, як послухалися чиєїсь поради і вирішили повернути вантаж на місце. Помалу розвернулися і -о диво! - дощ припинився. Привезли її на вигін, вкопали, і довго вона там чорніла. А потім на тому місці збудували птахоферму, а кам'яну статую, кажуть, відвезли до міста в музей. Що з нею було далі, не відомо, а ось птахоферма перегодя згоріла, і зараз там одні руїни та бур'яни до самого неба".

"...Поїхали з приятелем мотоциклом на річку, а по дорозі через степ спинилися біля лісопосадки. Там, ми знали, стояла кам'яна "баба". Аби не ставити важкий "їжак" на підніжку, я зіпер його на цю фігуру. І так мені це сподобалося, що вирішив перевезти скульптуру до себе в двір. По-перше, раритет. А по-друге, можна мотоцикл ставити під нею. Бо мати бурчить, коли під парканом його кидаю. Повернулися ми в село, домовився із знайомим трактористом, сказав йому, куди їхати з причепом, взяв дома лопати... До речі, коли брав у дворі лопати, наш пес Пірат як здурів: гавкає на мене, немов не впізнає. Та було не до нього - поїхали. Ніби й не швидко рухалися грунтовою дорогою за селом. Де той камінь під переднім колесом узявся?! Досі не збагну. Коротше, "їжак" на рівному місці різко спинився - і ми полетіли через кермо. Я зламав ключицю, а приятель зубами край дороги засіяв".

Що ж - ніде правди діти: кам'яні фігури, що, склавши руки, незворушно дивляться на схід, справді оточені ореолом забобон і містики. Принаймні нам, дітям степів, змалку переповідали подібні історії. А ще втовкмачували в неслухняні голови: не руш бабиних груш! Бо як порушиш спокій "баби", чекай біди! Чому так трапляється, відповідь доводиться шукати й досі.

Стосунки людини і каменя

- Різноманітні "дива" та містика, які супроводжують кам'яних "баб", - явище настільки поширене, що можна укласти ціле зібрання подібних розповідей, - каже провідний науковий співробітник Донецького обласного краєзнавчого музею Юрій Полідович. - Ми поки що проаналізували низку різноманітних історій і підготували наукову статтю, де узагальнили досвід поколінь у стосунках з кам'яними фігурами. Приклади брали з наукової та художньої літератури, фольклору та оперували спогадами сучасників. Зібрану інформацію розподілили на три основні категорії. Відразу скажу, як і чому це починає діяти, визначити складно, проте відбувається саме так, як про це пишуть чи розповідають очевидці.

Отже, перша категорія стосунків людини і каменя, з якого виготовлені скульптури колишніх аборигенів "Дикого поля", за словами фахівця, "нейтральна". Йдеться про ті випадки, коли до статуй, на які надибували в степу, ставилися як до пересічного будівельного матеріалу. Тобто у ХVІІІ - ХІХ століттях, коли степ почав перетворюватися на промисловий край, тут вважали: камінь він і є камінь - і його використовували для будівництва заводів, фабрик, шахт тощо. Негативні наслідки у цьому разі мінімальні.

Другу категорію узагальнює шанобливе ставлення до фігур з піщаника, коли вони навіть сприймаються як своєрідний оберіг. Причому місцеві жителі й раніше, і тепер переконані: "баба" чи її залишки має позитивний ефект саме тоді, коли стовбичитиме на своєму звичному місці. Тоді, мовляв, можна сподіватися на добрий урожай, відсутність посухи чи навпаки - затяжних злив та інших природних лих.

- Не вдаватимуся до прикладів з "напівтемного" ХІХ століття, а згадаю минулорічний випадок, - розповідає Юрій Полідович. - Один із фермерів у Старобешівському районі колись повідомив нам про залишки кам'яної фігури, на яку натрапив на полі. Коли ми приїхали, дізналися про таке. Спершу чоловік сам викопав "бабу" і залишив її під посадкою. Того року літо видалося дуже сухим. А потім у сусідньому селі пішов дощ, а тут - ні краплі. Тоді фермер власноруч відвіз скульптуру на курган і встановив на попередньому місці. Факт залишається фактом - уже наступного дня пішов дощ. Звичайно, це можна розцінювати як збіг обставин, однак навіч позитивний ефект від шанобливого ставлення до кам'яного ідола. Принаймні місцевих жителів тепер важко переконати в протилежному...

Третя категорія випадків, на думку фахівців, найпоширеніша: "баб" викопують з курганів чи з рівного степу, привозять на власні подвір'я чи дачі й використовують для будівництва чи "прикраси". І саме тоді на мешканців такої садиби починають cипатися неприємності.

Є версія, що найперше призначення кам'яних скульптур - бути до послуг не однієї конкретної персони, а багатьох людей. Якщо хтось пробував привласнити "бабу" чи її залишки, починалися проблеми. На користь такого припущення свідчить і практика перебування кам'яних аборигенів степу в музеях. Адже тут вони експонуються для великої кількості людей.

...без "діда", як борщ без хліба

Цікава річ: виявляється, в дитинстві нам неспроста в окремих випадках казали: "Вгомонися, бо бабай прийде й забере!" Та й кам'яних фігур остерігатися були підстави. Бо наше слово "баба" походить від тюркського "балбал", що означало "сильний воїн" (інший варіант - "праотець"). Тобто нам дісталася кам'яна "спадщина" степових кочівників, для яких колись навколишній степ був немов прохідний двір. І на згадку про себе вони залишили не тільки скульптури з піщаника, а й лиху славу, що передавалася з покоління в покоління.

Найчастіше в степах північного Приазов'я зустрічаються половецькі кам'яні скульптури, які колись встановлювали на високих курганах на території спеціальних святилищ. У кам'яних ідолів просили захисту, приносили їм жертви. Кожне наступне покоління залишало тут свій витвір, і тому подекуди на курганах іноді бовваніло до десяти чи більше фігур.

А ось сліди перебування скіфів, які облюбували ці степи набагато раніше, тепер відшукати значно важче. До наших днів дожили одиниці виготовлених ними кам'яних скульптур. За підрахунками істориків, у всьому світі нині відомо близько 120 подібних витворів, які збереглися. На території Донеччини вдалося відшукати шість таких історичних пам'яток. Безперечно, найцікавіша з них - статуя "діда", на яку натрапили в селі Ольховчик Шахтарського району. На фігурі, над якою трудився стародавній майстер, є багатий набір атрибутів войовничого скіфа: на голові грецький шолом, навколо шиї - плетена гривна, збоку зображено короткий меч-акінак та нагайка - символ влади.

Зрештою, "діди" - не рідкість і серед половецьких скульптур, які зображували героїчних предків-воїнів. І свого часу в степах Донецької області їх і "баб" було, кажуть, хоч греблю гати. Потім стало менше, менше, менше. Нині вцілілі фігури історики збирають здебільшого біля музеїв, непогане зібрання також є в Донецькому національному університеті та у відділенні "Хомутовський степ" Українського степового природного заповідника. Причому фахівці впевнені: кам'яні статуї, опинившись у містах, відчувають себе зовсім не в своїй тарілці. Тут навіть можна відшукати певний позитивний момент - кам'яні "баби" й "діди" попереджають нас про небезпечне довкілля, в якому мешкаємо.

- Окремі фігури з піщаника простояли в степу під сонцем, дощами, вітрами, морозами 800, 900 і подекуди більше тисячі років, а в містах різко почали "старіти" вже через кілька десятиліть, - свідчить Юрій Полідович. - Особливо це стосується міста Єнакієвого, де несприятлива екологічна ситуація. Коли статуї привезли сюди в 60-х роках, вони мали нормальний вигляд: було видно риси обличчя, пальці на руках, деталі одягу. Зараз нічого подібного не роздивитися, бо викиди металургійного заводу, що потім падають дощами, буквально "роз'їдають" камінь.

Збагнувши, що в індустріальних містах "стареньким" непереливки, історики наполягають на поверненні їх у степ: приміром, експонувати давні пам'ятки можна в заповідниках "Хомутовський степ" чи "Кам'яні могили". Бо, їй-бо, кам'яним "бабам" та "дідам" ще далеченько до звичайнісіньких людей - мешканців міст, які давно призвичаїлися до подібних умов.