Під час одного з інтерв’ю відомий на Черкащині підприємець раптом вирішив, як це іноді буває, «розкрити душу» й побідкатися «не для преси» про труднощі з веденням бізнесу. 

— Вже давно хочу відійти від зарплати в «конвертах» й перейти на законний спосіб фінансових розрахунків. Ви не уявляєте, як набридло бути завжди насторожі, аби тебе не викрили та не звинуватили в махінаціях. До того ж, подвійна бухгалтерія створює громіздкість та непередбачуваність розвитку бізнесу. Крім того, прийнятий на роботу без належного оформлення працівник не несе ніякої адміністративної та кримінальної відповідальності за свою працю. Але, на жаль, високі податки все ще не дають «стати на ноги», щоб позбавитися ось такої подвійної моралі. Тому я та інші керівники й вибираємо такий шлях виживання…

У наш прагматичний час, коли індивідуалізм ставиться над усе, дозвольте нагадати стару як світ істину, що громада — велика людина. Підтверджується вона тисячоліттями. Коли це забувають або нехтують, мораль перестає відігравати у суспільстві належну їй роль. 

На Прикарпатті в гуцульському селі від зовсім не чарівного ножа загинув 82-річний мольфар. Принаймні так він себе називав, хоч, за переказами, мольфара — людину з надлюдськими можливостями не так просто вбити навіть з вогнепальної зброї. Тепер їх насіялось, як грибів після дощу. Благодатний грунт — труднощі, яких зазнаємо на зламах епох і цінностей, які  найгостріше проходять через наші душі. 

 Кого з нас не  зупиняли на вулиці промоутери і не пропонували щось безкоштовно? Ось так недавно і мене біля входу в магазин схопила за руку дівчина з пропозицією навідатись до фітнес-клубу на безкоштовне заняття. Не можу сказати, що маю аж такий надлишок ваги, але ж худнути  нікому не завадить. Саме тому погоджуюсь на заняття. Проте дівчина не вгамовується і пропонує взяти із собою за компанію ще й подругу. Єдине, відразу ж потрібно було визначитись із іменем подруги. Проте знайти знайому, яка захоче погожої днини до фітнес-зали, ось так відразу  не можу.

 Чи знаєте ви, скільки наших співгромадян за перші два десятиріччя незалежності удостоєні високих державних нагород, зокрема й найвищого звання України? Щороку лише до 24 серпня близько 200 з них стають орденоносцями та медалістами, а найдостойніших (в середньому 19 осіб) за труд і за подвиг увінчують ще й золотими Зірками.

Звістку про те, що мій аккаунт в соціальній мережі «Facebook» виграв мільйон доларів, я сприйняла без феєрверку в емоціях. І не тому, що не вірю в дива — скоріше через те, що не люблю в дивах розчаровуватися. 

В одному з номерів «УК» прочитала сумний матеріал  про стан сільських бібліотек. Справді, бібліотеки і загалом вся культура поза великими містами нині перебуває в занепаді. Але, як відомо, місце порожнім не буває. Замість бібліотек, Будинків культури активно процвітають пивні бари, «точки» з продажу хмільних напоїв, наслідком діяльності яких стали  п’яні розгули, наркоманія, крадіжки, вбивства.

 Коли в обласній молодіжній газеті я вів екологічну тему, досвідчений заввідділом безапеляційно повчав: «Ніколи точно не вказуй унікальне місце або поселення рідкісних птахів, бо прийдуть — витопчуть або вполюють». Він мав рацію, як на тоді. Тепер інші часи — і все оригінальне потребує поширення інформації про себе, аби бути затребуваним. Власне, йдеться не про рекламу, а про «слов’ян-кочівників».

Недавно в Борисполі спостерігала чергу на літак в Європу — відлітало чимало наших заробітчан. Їх видно по великих дешевих сумках та зовсім неєвропейському вигляду. Туристам можна позаздрити, а ці незграбні схвильовані чоловіки викликали у мене сором за нашу державу. Ось чолов’яга, без знання мови, маючи тільки роботящі руки і небажання спитися від відсутності роботи, вирушив майже навмання і буде затребуваним десь у Португалії чи Італії, а у нашій начебто нормальній європейській країні виявився зайвим...  

 …Отак ідучи попідтинню з бенкету п’яний уночі». В ситуації, згаданій дуже давно Кобзарем, опинився нещодавно і мешканець Красноармійська на Донеччині. Чолов’яга пересувався більш-менш упевнено, аж доки не вперся лобом у якусь перешкоду. Гуп! Вже хотів вилаяти стовп, який нахабно перейшов дорогу, але підвів очі і закліпав ними часто-часто. Попереду стояла якась химерна металева конструкція… Стоп! Це ж вежа. Точно вона… Ну, ота сама — окраса Парижа. «Де я?» — навідалася сполохана думка. Розгублений бідолаха почав так різко тверезіти, що навіть пригадав точну назву витвору — Ейфелева вежа…