Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

ПОСТАТЬ

Цього року виповнюється 195 років із дня народження і 150 — смерті автора шедевра «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка

В історії літератури трапляються випадки, коли той чи той митець стає відомим завдяки одному-двом створеним шедеврам. Тобто свій остаточний вердикт виносить час: або ж пускає за вітром численні опуси, або прискіпливо пересіює їх, залишаючи найцінніше і найпотрібніше.

Михайло Петренко — виняток із винятків. За свої 45 років написав зовсім мало, а до нащадків дійшло ще менше. Якщо точніше, 19 поезій, надрукованих здебільшого в період з 1841 по 1848 рік. З-поміж них — два справжніх пісенних шедеври, що вважаються народними і чарують дедалі нові покоління слухачів не тільки в Україні, а й далеко за її межами: «Дивлюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру».

Але про унікального поета відомо до образливого мало. Здебільшого переважають гіпотези, припущення, які почасти межують з відвертими фантазіями. На щастя, завдяки старанням багатьох краєзнавців і літературознавців, родичів, студентів, учених усе-таки вдалося окреслити бодай основні віхи його біографії, достеменно встановити місця народження та вічного спочинку. І саме тепер, 2012 року, згадати цього романтика, вшанувати його пам’ять, хоча б подумки повторити услід за ним рядки його безсмертних пісень.

Слов’янськ, Слов’янськ!..

Достеменно відомо, що Михайло Петренко народився 1817 року (місяць і число не встановлено) у Слов’янську Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії, яку в середині 1830-х років перейменували на Харківську (нині Донецька область). Він був первістком, мав двох братів – Павла та Олексія. Родина батька Миколи Гавриловича Петренка належала до особистих дворян, хоча в дітей не було права на спадкоємність.

Глава сім’ї володів маленьким хутірцем, сам невтомно працював на землі, орендуючи наділи у місцевого купця Марченка. Малий Михайлик дуже любив книжки, пісні, яких співала мати, місцевість, що чарувала річкою, простором, травами.

Пішовши до Слов’янської початкової школи, певний час жив у згадуваного купця Марченка. За переказами, саме юнаком він уперше закохався в його дочку і це нещасливе кохання проніс через усе життя. Її видали заміж за нелюбого, але багатого, а Михайло наважився одружитися з іншою багато літ потому.

Дитинство майбутнього поета було затьмарене сімейною трагедією: далеко на чужині загинув батько. Хлопець важко переживав цю втрату, а пізніше написав болючий вірш «Батьківська могила». До дитячих споминів поет звертався часто: з огляду на наведені факти, твори були мінорними, переважали мотиви туги і нещасливого кохання.

А ось про Слов’янськ створив світлі й оптимістичні рядки, що дихали кольорами, пахощами, радістю. Сюди він залюбки приїжджав, коли жив і працював у Харкові, Вовчанську, Лебедині.

Юриспруденція не завада літературі

У другій половині 1820-х років Михайло Петренко навчався в Ізюмському трикласному училищі, потім здобував освіту в Харківській губернській гімназії, а з вересня 1837-го він — студент Харківського університету, який закінчив у 1841-му. Здобувши вищу юридичну освіту, уже був добре відомим у літературних колах. Адже під час навчання мав широке коло знайомих і друзів, серед яких такі поети і громадські діячі, як Микола Костомаров, Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський, Яків Щоголів, Амвросій Метлинський та багато інших. У такому культурно-мистецькому оточенні він не міг не писати, адже тогочасний Харків вирував літературним життям.

Саме на той період припадає якщо не пік, то висока творча активність молодого поета. Особливо глибоке враження на нього справив «Кобзар» Тараса Шевченка, що вийшов друком 1840 року. Окремі вірші М. Петренка написано під помітним впливом цієї книжки. А вже наступного року в Харкові надруковано український альманах «Сніп», де видавець Олександр Корсун опублікував низку творів М. Костомарова, П. Кореницького, Степана, Петра і Марти Писаревських, власні вірші та поетичні переклади.

Саме тут було вміщено сім поезій Михайла Петренка, об’єднаних назвою «Думки». Навряд чи хтось із тодішніх письменників або ж читачів міг передбачити славетну долю вірша «Дивлюся на небо та й думку гадаю», який мав назву «Недоля» і супроводжувався епіграфом з Михайла Лермонтова: «В минуту жизни трудную теснится в сердце грусть». Щоправда, наступного року в розлогій рецензії на альманах «Сніп» у журналі «Маяк» відомий тогочасний критик Микола Тихорський звернув увагу саме на вірші М. Петренка, назвавши поезію справжньою. І не помилився.

Будинок у Лебедині на вулиці Щербакова, 4, в якому жила сім’я Петренків. Фото Володимира КОВАЛЕНКА

Не пустили навіть до хворої матері

А тим часом їхній автор поринув в інший вир: «поступив на службу по цивільному відомству», як писав «Южный русский сборник» у 1848 році. Хоч літературної роботи не полишив, перемежовуючи її зі збиранням народних пісень, переказів, легенд. Для цього приїжджав не тільки до рідного Слов’янська, а й мандрував навколишніми містами і селами. Саме тоді написав п’єсу «Панська любов», яка, на жаль, загубилася, кілька інших прозових і поетичних творів.

1844 року Михайла Миколайовича призначили на посаду канцелярського чиновника в Харківській палаті карного суду, в серпні урядовий сенат затвердив його губернським секретарем, а 26 листопада 1846 року він одержав чин колезького асесора «за отличное усердие к службе по высочайшему повелению».

Але в серпні 1846 року службова кар’єра поета різко погіршилася — його перевели секретарем повітового суду до провінційного містечка Вовчанськ, що за 55 верст від Харкова. Вочевидь, далися взнаки події навколо Кирило-Мефодіївського товариства, яке на той час було розгромлене і до якого поет мав певний стосунок.

Показова доповідна записка Київського генерал-губернатора Д. Бібікова від 10 вересня 1847 року на ім’я царя Миколи I, в якій він вказує на шкідливий вплив слов’янського товариства, творів українською мовою і серед авторів називає Тараса Шевченка та Михайла Петренка. Під час вовчанського періоду поет тричі звертався до харківського губернського прокурора з проханням відвідати хвору матір у Слов’янську, однак дозволу так і не одержав.

А тим часом його поезії з’являлися в альманасі «Молодик» (1843), «Южно-русском сборнике» (1848). В останньому вміщено добірку 17 поезій (частина з яких друкувалася раніше, але цього разу поет подав правлені варіанти). За свідченнями дослідників, він працював над оперою, драматичними творами, однак усі вони загубилися.

Лебединий лебединський час

6 липня 1849 року Михайло Петренко прибув до містечка Лебедин (нині Сумської області) для «исполнения должности уездного стряпчего» (у Державному архіві Донецької області зберігається рапорт на ім’я губернського прокурора із власноручним підписом Михайла Миколайовича). Приїхав із дружиною дворянкою Ганною Миргородовою. Саме тут протягом 1849—1857 років у них народилося п’ятеро дітей: Микола, Марія, Євграф, Людмила та Варвара (але наприкінці 1850-х документально зафіксовано лише трьох — не вказано Людмили і Варвари). Цікаво, що хрещеним батьком чотирьох з них був один і той самий поміщик Петро Олексійович Добросельський.

Про цей період у житті поета обмаль документальних свідчень. Відомо тільки, що він мешкав у будинку, який розташований на нинішній вулиці Щербакова, 4. У лютому 1858 року разом з учителями повітового училища домігся відкриття публічної бібліотеки.

Одна з нез’ясованих сторінок — зустріч на початку червня 1859 року з Тарасом Шевченком, який приїжджав на хутір Лихвин у гості до ліберального поміщика Дмитра Хрущова. Так, документальних свідчень і досі не вдалося знайти, однак на користь версії особистого знайомства поетів свідчать промовисті факти.

Як відомо, Кобзар високо цінував талант М. Петренка, знав його творчість, а вірш «Дивлюсь я на небо» власноруч занотував до свого записника. Тож навряд чи пропустив би він таку нагоду, проїжджаючи через Лебедин, у якому на той час М. Петренко мешкав рівно 10 років. А те, що Михайла Миколайовича не було серед учасників «каші», яку організували на березі Псла брати Залеські та їхні друзі, навряд чи можна вважати неспростовним доказом, що дороги двох поетів так і не перетнулися.

Як свідчила правнучка М. Петренка, колишній доцент Уманського сільгоспінституту Наталія Борисівна Петренко-Шептій (народилася 1919 року в Лебедині, батько — Борис Миколайович, онук Михайла Петренка по лінії сина Миколи), в сім’ї з покоління в покоління передавалася розповідь про зустріч із Тарасом Григоровичем не тільки на хуторі, а й у Лебедині, в будинку, на якому нині встановлено меморіальну дошку.

Остаточну крапку поставлено і щодо місця поховання поета. У Сумському обласному архіві зберігається метрична книга Миколаївської церкви Лебедина за 1862 рік. У ній рукою священика Василя Еллінського 25 грудня зроблено запис про смерть повітового стряпчого, колезького асесора Михайла Миколайовича Петренка віком 45 років. Поховали його 27 грудня на відведеному парафіяльному цвинтарі. Зусиллями краєзнавців і старожилів установлено місце поховання.

Так склалося, що не залишилося жодної світлини із зображенням поета. Свого часу близькі родичі стверджували, що він був дуже схожим на свого племінника Антона Петренка та онука Бориса Петренка. Тож саме з Бориса Миколайовича змалював портрет поета-романтика заслужений художник України сумчанин Олександр Чередниченко.

Рядки на крилах мелодій

Шлях до всесвітньої слави пісні «Дивлюсь я на небо» не був блискавичним. Мелодії писало чимало композиторів, інколи переставляли і змінювали слова, прибирали рядки. А нині вона відома в обробці композитора Владислава Заремби (1833—1902), який створив проникливу музику. Пісню виконували і продовжують виконувати скрізь і всюди. 12 серпня 1962 року в космосі її співав видатний українець космонавт Павло Попович, чим здивував і збентежив тих, хто організовував політ.

А що вже говорити про співаків! По суті, в усіх був і є в репертуарах чарівний романс. Серед виконавців Іван Козловський та Анатолій Солов’яненко, Андрій Іванов та Борис Гмиря (до речі, уродженець Лебедина), Анатолій Кочерга й Дмитро Гнатюк. Як розповів днями славетний Анатолій Мокренко, рідко який його концерт обходився без цього шедевра. Характерно, що ведучі програм здебільшого вважають, що слова і музика — народні. Тож, буваючи в Лебедині, Анатолій Юрійович неодмінно вклоняється пам’яті автора безсмертного романсу.

ЗАСПІВАЙМО!

Ось цей романс — лише 8 рядків, трохи більш як 30 слів, що їм судилося стати воістину народними і вічними: