Якщо уважно подивитися на топографічну карту Волині, то на півночі, на самому кордоні з Республікою Білорусь, увагу неодмінно приверне велика блакитна пляма. Це одне з найкрасивіших і найбільших озер Волині — знамените Біле. Трикілометрової довжини, воно має площу сім квадратних кілометрів. Одна половина цієї поліської гідрологічної перлини належить сусідній братній державі, друга, південна, — Україні.
І хоч тут, на перший погляд, абсолютна поліська глушина, кордон, як відомо, спокою не знає. Бо не відомо, де саме «брати» з Росії надумають переправляти в Україну чергових фахівців з диверсій і дестабілізації.
Саме тут облаштували свій табір козаки із Хмельниччини. У тяжку для держави годину вони звернулися в Держприкордонслужбу України з пропозицією про надання допомоги. І хоч їхні погляди в той момент були спрямовані на південно-східний кордон, у столиці для несення служби їм визначили діаметрально протилежне місце. Бо на Волині виникла необхідність у підкріпленні місцевого відділу прикордонної служби надійними людьми, які можуть нести військову службу.
На закріплену за відділом ділянку хмельницькі козаки прибули з усім необхідним — своїми конями, фуражем для них, запасом продовольства, спорядженням. А головне — розумінням того, що це вже не навчальний похід по місцях козацької слави, яких минулими роками хмельничани здійснили три десятки.
Очолює козаків, майже кожен з яких має за плечима досвід військової служби, головний отаман Славутської паланки Хмельницького округу «Козацтва Запорозького» Василь Сидор. Він — і Славутський міський голова.
— Як же ви ризикнули залишити без голови місто? Та ще й свого заступника — Василя Остапчука — прихопили!..
— У ці дні, коли Україні загрожує реальна небезпека, кожен чоловік має бути або в армії, або на кордонах, або працювати на зміцнення обороноздатності! — відповідає міський голова. — А на «господарстві» нас замінили підготовлені жінки. Вони, переконаний, впораються і зі своєю, і з нашою роботою.
Після навчання й наказу на охорону державного рубежу кінні дозори, кожен з яких очолює професійний прикордонник, відбувають на визначені маршрути.
У козаків, крім традиційних шабель, тьмяно відблискує воронінням і особиста нарізна зброя, котру свого часу придбали після отримання відповідних дозволів органів внутрішніх справ. Зазвичай це карабін «Сайга» — фактично модифікація знаменитого автомата Калашникова. Звісно, може стріляти бойовими патронами.
Маючи нагоду, обмінююся думками з військовим старшиною Романом Бачинським. Свого часу, ще за Союзу, він, розповідає, проходив службу в Афганістані, донині не забув диверсійну й антидиверсійну підготовку.
— Маю багато друзів у Росії. Образливо, що разом з ними
свого часу чимало каші в буквальному розумінні з’їв, а нині їхня країна стала
агресором, — зауважує він. — Але нічого не подієш. Полізуть до нас — будемо
воювати. Чуже нам не потрібне, але і свого не віддамо!