Сергій Чудинович — один з найяскравіших (і за градусом ініціативності, і за рівнем богословського інтелекту та здатності розбудовувати громаду) священників півдня України. Але його відверта проукраїнська позиція не залишала йому шансів на мирне співіснування з окупантом. росіяни його заарештували в Херсоні, але згодом відпустили, і він вже на волі записав відео.

У ньому він усіх заспокоював. Однак загальмованість, манера говорити, вираз його обличчя не викликали сумнівів у тих, хто його знав: спілкування було не за чашкою кави. 

І ось через три місяці після цього арешту і через два відтоді, як йому вдалося втекти з Херсона, отець Сергій розповідає історію і власну (з подробицями катувань), і зраненого Херсона.

Я цієї війни не хотів, але знав, що вона буде

24 лютого не стало для мене несподіванкою. Я цієї війни не хотів, але знав, що вона буде. Більш того, я із жахом ловлю себе на думці, що хотів, аби вона якомога швидше розпочалася, тому що не розпочатися не могла. 

І коли вранці 24 числа Україна одночасно близько п’ятої ранку прокинулася, коли моя дружина вибігла на вулицю і почала кричати, що обстрілюють місто, а в нас у Херсоні був військовий аеродром, а я живу на Острові (мікрорайон міста. — Ред.), де розташовано суднобудівний завод, особливо не здивувався. 

Через річку по прямій до аеродрому недалеко, звідти виднілися стовпи диму. Час полетів дуже швидко. Приблмзно о десятій ранку мені прислали з Чаплинки (село на Херсонщині) відео, на якому парадно йшла колона  військової техніки БТР, БМП із прапорами росії. Я тоді зайшов до хати біля церкви, де перебувала моя сім’я — дружина і четверо дітей, без зайвих слів, буквально згріб їх усіх, посадив у машину, незважаючи на їхні крики, відвіз до своєї сестри в сусідню область.

На щастя, туди росіяни не дійшли. 24 числа сім’ю відвіз, лишив у сестри і наступного дня вранці повернувся до Херсона, до своєї громади, до місця служіння. Устиг заїхати в Херсон, бо дороги вже були абсолютно порожні.

У ці перші дні ситуативно в нашій церкві відновився соціальний центр. Бо з 2014 року я працював і як капелан на волонтерських засадах. Сенс моєї діяльності полягав у тому, що частину релігійного життя слід перенести в ті місця, де солдати готові бачити священника. Тобто мене знали як капелана.

25 лютого розпочалися бої поблизу Антонівського мосту, який з’єднує лівий і правий береги Дніпра біля Олешок. Це були криваві бої. День у день росіяни дедалі глибше заходили на нашу територію, ближче до міста. Там є об’їзна дорога до Херсона. Якщо їхати з Олешок на Миколаїв, то в Херсон заїжджати не обов’язково, можна їхати об’їзною. І ось поблизу об’їзної дороги — селищ Антонівка, Зеленівка — росіяни тиснули, наші війська поступово відходили до Чорнобаївки. І через два-три дні вони відійшли вже далі, в бік Миколаєва.

У храмі ми зробили продуктовий склад, паливно-мастильний склад і перукарню.

Наші люди прибігали до церкви, запитуючи, що робити.  Я їм відповідав: не вірити соцмережам, а читати тільки офіційні джерела і думати, перш ніж приймати рішення з приводу тієї інформації, яка їм надходить.

Знаю, як буває, коли виникають перебої в економіці, — одразу стає недоступною звичайна їжа. Тому я почав формувати продуктовий склад. Він досі існує в церкві, на 11 червня 2022 року в мене у храмі є продукти, морозильна камера і холодильники повні, є крупи в мішках і консерви.

Позавчора телефоном я запитував, що там відбувається, мені відповіли, що на місяць вони забезпечені.

Потім зачинилися перукарні. Автоматично в церкві виникла парафіяльна перукарня, бо це проблема. Що більше волосся на голові, то більше шампуню, який у магазині, а магазин або зачинено, або грошей немає. Ми почали за рахунок церкви стригти людей. Це дуже хороша опція, це допомагало соціалізувати розгублену публіку. Заходить жінка, запитуємо: «Хочете підстригтися?» Тут війна, а священник пропонує не помолитися, а підстригтися. А вона дивиться на мене: як, мовляв, стригтися? Я кажу: війна — не війна, до лампочки, ми маємо бути гарними. І це допомагало, люди позитивно сприймали, та ще безплатно.

Зрозуміло, що в будь-якому разі люди жертвували гроші. Якщо я витрачав 3—4 тисячі на оплату праці майстрів, чоловічого і жіночого, платив їм через картку, то пожертвами відсотків 40—50 грошей таки верталося кешем. Бо зняти гроші в ці дні було неможливо. Тобто ми так формували кеш. Бо бензин пропав, його можна було купити десь тільки на гаражах і тільки за готівку й дорого. Уранці літр бензину коштував 42 гривні, в обід — 55, а після обіду — 64. Ось ми накопичили маленький паливно-мастильний склад, у нас було 100—150 літрів завжди. У мене траплялося, щоб я не виїхав, щоб не було бензину.

Я почав формувати медичний кабінет, коли зрозумів, що закупівлі в аптеках закінчуються. Якось в аптеках викупив усі ліки проти закрепів, просто всі — на кілька тисяч гривень, бо розумів, що більше їх не буде. У всіх районах почав звертатися до людей, іноді приносили потроху медикаментів. Інколи приносили по п’ять таблеток валер’янки. У мене сформувався медкабінет. Знайшлися фармацевти, виробили алгоритм за есемесками приймати замовлення. І цей медкабінет працює досі.  

Потім з’явилася така послуга, як кава. Кав’ярні ж позакривали, наші  благодійники дали нам два кавові апарати, ми почали робити каву безплатно. Будь-яка людина, яка заходила у храм, за бажання могла випити кави. Закупили зерно і робили каву до останнього. Нині тільки колектив забезпечуємо. Тому що зерно дістати неможливо.

Із кавою історія така. Ми залучали пожертви як могли. У мене у храмі й на фейсбуці було таке оголошення: «Парафіяльна кав’ярня. Одно кофе — 1000 гривень, один кофе — 500 гривень, а одна кава, будь ласка, — за рахунок церкви». Це гумор. Наші друзі з не окупованих територій піарили кавову тему, бо вона була кумедно написана. Потім у мене за цей гумор були великі проблеми в Херсоні. Ця кав’ярня допомагала створювати серед людей атмосферу здорового довоєнного настрою.

 На території церкви є лавки, квітник, простенький дитячий майданчик. Люди приходили, сідали собі з кавою. Жіночки з діточками щось про своє балакали, у нас є роутер, вай-фай. З одного боку, бомби літають, а я намагався зробити так, щоб люди, принаймні на території церкви, почувалися, як у довоєнний час. Храм став осередком церковного і громадського життя, цивільного життя. Рівно о 8.30 щодня я проводив нараду-планування. Знаєте, що робив найперше, коли заходив у храм і перехрестився? У мене на столі лежала маленька губка —  черевики чистити. Я приходив і демонстративно протирав черевики. Запитують: що це робиш? Кажу: я у своєму житті нічого не змінюватиму, зараз я почищу черевики, а потім ми з’ясовуватимемо, що кому потрібно.

Загиблі тероборонівці Херсона підняли на цивільний бунт усе місто

Але зберігати ці настрої не вдалося, бо я почав відспівувати солдатів.

Спершу був солдат з Івано-Франківщини Ігор Іваникович, який загинув на об’їзній. Це був третій чи четвертий день війни. Тіло його якимось дивом опинилося в одному з херсонських моргів. Як я зрозумів, батьки його не встигли транспортувати. Вони звернулися до знайомого у Херсоні, коли не змогли вивезти тіло сина, бо місто було вже блоковане, хоч не захоплене ще росіянами. Вони його обійшли об’їзною дорогою і поступово блокували просто по периметру. Вони зайшли в Херсон не одразу. Один чоловік прийшов до мене в церкву й каже: ось таке прохання. Що нам робити, як нам поховати?

Цвинтар, на якому ховають людей, був буквально за два кроки від аеропорту, туди заходити побоювалися. Я запропонував власний храм, щоб відспівати  ньому солдата. І ось коли ми це робили, то на порозі стояли люди, вони зустрічали труну з тілом солдата, щоб помолитися і попрощатися.

Дуже добре пам’ятаю той день. Близько було чути відлуння боїв на околицях міста. Цього солдата ми відспівали в церкві. Громада ж роз’їхалася, в мене з усього хору залишилась одна людина. Я сказав присутнім (там були різні люди — активісти, віруючі й невіруючі): зробімо всенародний хор.  Повторюйте, будь ласка, за мною слова поховальних співів. Кажу: «Отець наш Небесний», вони: «Отець наш Небесний…» Це було настільки зворушливо… І ось такий був похорон, настільки це було хвилююче...

Потім ми ховали херсонську тероборону. Нагадаю, що 64 чоловіки, які загинули, просто йшли в останній бій, щоб захистити рідне місто. Ішли з коктейлями молотова, які несли в пакетиках з АТБ.  Ці пасіонарії — така ось сакральна жертва, яку Бог допустив з огляду на обставини, в яких опинилося місто.

Їхній вчинок жертовний, спонтанний і... неорганізований. Наприклад, якби я був серед тих людей, то не пішов би через той бузковий парк, бо ж там немає прикриття, вони були як на долоні.  Але ця сакральна жертва підняла все місто на цивільний бунт. Рівень жорстокості, з яким росіяни покришили цих хлопців, вражатиме всі наступні покоління. Я знайшов кілька знімків, закинув у файлову хмару. Тіла деяких із них... Це мішок з банерної тканини, це просто мішок, у якому м’язи і розбиті кістки. Навіть ідентифікувати нема що — ані нашивок, нічого, це просто криваве місиво, вузол великий. Я це зняв, бо настане час, і це знадобиться, щоб показати. Їх просто розшматували на частини. Те відео, яке побачив світ, моє, я це зробив, я засвідчую, я автор, я це бачив.

Вважаю, що ця кривава ситуація підняла місто на той цивільний бунт. Те, що ви бачили по великих телевізорах, Кілька тижнів показували всі ці мітинги. Місто піднялося, обурене цієї розправою.

Тих героїв ми просто клали рядами, опускали, засипали небагато землі. Ми не знали, як і що буде далі, просто, щоб тіла хоч присипані були, аби потім розібрати, якщо захочуть перепоховати. Ми записували ряд, фотографували: чи саму людину, чи якісь знаки, якісь нашивки,  у декого документи були, у декого телефон, якісь ключі. Для того, щоб потім за порядком фотографій, знати кого де поховано, щоб ідентифікувати.

І вже після того як 2 березня розстріляли тероборону, 3—4 березня росіяни поступово почали заходити з околиць до міста. Зайшли на площу Перемоги, пограбували Екомаркет наприклад чи «Фору». Уже через день-другий вони захопили автовокзал, державну адміністрацію, приміщення СБУ та Головне управління поліції. І потім поступово почали розповзатися містом, потихеньку забираючи різні об’єкти. Блокпости почали з’являтися після цього. Це не було одномоментно, знаєте, щоб ось вони зайшли, як казав лєнін, взяли «тєлеграф, почту» й інше. Ні, вони поступово це робили. Думаю, в них був план, були спільники. Оці всі промосковські люди, які потім «випадково» померли,  працювали на них завжди, допомагали створювати інформаційний простір, гасили моральний дух.

«Ми всєм паможем, абращайтєсь. Пажалуста, абращайтєсь. Нє нужно етім заниматься, какіе збройниє сіли, какая ето тероборона, пасматрітє на ніх», — такою була риторика колабораціоністів.

Ця гидота в нашій країні вісім років псувала нам державотворчі процеси, бо вони вміють працювати. І це їм вдалося. Росіяни діяли в місті давно. Усі ці «наші краї», ОПЗЖ, промосковськи налаштовані релігійні діячі 9 травня з’явилися на «святкування». Ви знаєте їхні прізвища. Ці шкілі» всякі, ці специфічні друзі митрополита Іоана (чинний архієрей УПЦ МП. — Ред.) — всі  вони там стояли з бантиками «гєоргієвскімі». 

Вони всі люди залежні, заанґажовані росіянами. Ми це знали, завжди про це публічно говорили, але на це ніхто особливо не звертав уваги. Ну, це справи минулого.

А я в цей час просто служив. Риторику свою трохи стишив, прикусив язичок. Активно не висловлювався. Коли зрозумів, що з ліками погано, почав міркувати, як діставати в окупації ліки. Потім дізнався, що можна проскочити  берегом лиману через Станіслав та Олександрівку на не окуповану територію. Роздобув найзадрипанішу в Херсоні машину, такий собі «пиріжок» синього кольору, щоб ніхто не зазіхнув на нього, вдягнув підрясник, поначіпляв туди в російському варіанті хрестів, папірчиків поналіплював і почав їздити у Миколаїв, де в мене були друзі, по пігулки. Перепрошую, кажу, мені треба інсулін та L-тироксин. У Червоному Хресті переді мною людина встала, руку піднесла, як для присяги, і каже: «L-тироксину в Україні немає». Добре. Уранці приходжу показую йому L-тироксин, він дивиться на мене. Тобто Бог, коли вважає, що треба, він з чого хочеш, з каменю хліб робить. Розумієте? Коли я кажу, що Бог дато, я не жартую. У мене і тепер у церкві в Херсоні є інсулін.

Коли 30 березня мене заарештували, то феесбешники сказали: ти ж не думай, що ти «умний бил, ми тєбя воділі целий мєсяц».

Про арешт

За день до арешту з’явилися публікації у телеграм-каналі «Херсонська народна республіка» про те, що я розпалюю мовну ворожнечу, вони писали «язиковой вопрос». І використали такий собі допис у фейсбуці секретаря нашої єпархії і мого, як я думав, доброго товариша Івана Замараєва. Він мене там почав критикувати за те, що нібито я дискриміную росіян за мовною ознакою. Потім мені подзвонив напередодні арешту по телефону і сказав: «Сєргєй, я тєбя всєгда уважал. Ти же расіст». І згадав про цю всю історію з кавою. Я відповів: «Отче Іване, а ви не думали, що це просто гумор?» Він мене перервав, далі продовжує: «Больше я с табой нікакіх лічних атнашеній і нікакіх церковних дєл іметь нє желаю». Я кажу: «Ну що ж, ми живемо у вільній країні». Отак ми слухавки поклали і більше після цього не бачилися.

Люди мені кажуть, що вони дистанціювалися, щойно ворог зайшов. Не знаю його справжніх мотивів, але так думаю, що до нього приходили раніше, ніж до мене. Зараз не можна не бути під ковпаком у росіян. Розумію, що і моя церква, найімовірніше, перебуває під наглядом, під контролем. Не засуджую, просто розповідаю.

У понеділок я заночував в однієї парафіянки, побоявся, бо зазвичай заарештовують о п’ятій-шостій ранку. О 8.30 спокійно прийшов до церкви і поки витягував телефон, щоб подзвонити сторожу, щоб відчинив мені двері, відчуваю, що позаду мене хтось стоїть. Озираюся — бачу людину в мілітарній формі в балаклаві. Я все одразу зрозумів, підняв руки. Підійшов до мене і каже: «Апустітє рукі». І телефон у мене забрав. Думаю, що вони контролювали мої дії постійно. Просто я не наривався. Я був настільки зайнятий, що навіть не встигав ходити на антиросійські мітинги. Я збирався, планував, але не знайшов часу.

Вони  церкву обшукали. І дім мій обшукали, предмети, які я спеціально поставив у певному порядку, були не на місці. Мене забрали, завезли у головне управління поліції,  почалася розмова. Їх цікавили такі речі, що я думав, вони жартують. Вони мене запитували про війну, «Вєлікую атєчєствєнную», про ставлення до ветеранів. Потім: «Ви ж за мір?» Кажу: «Так». Вони: «А за какой мір?» Відповідаю: «Я не за мир просто так, я за мир внасліок нашої перемоги».

Так розмова розпочиналася. Спершу з годину вони зі мною чемно говорили, потім тональність ставала жорсткішою. Вони мене почали «колоти» за розмови із працівниками СБУ. А в мене в телефоні багато людей, я ж із військом працював з 2014 року, були із ЗСУ (Андрій на БТРі), гранатометники. Вони за СБУ мене мордували. Потім скомандували: одягни шапку, дезорієнтували, ставили різні запитання, вимагали відповідей, а потім відвели і запроторили в камеру, в якій не було де в туалет сходити, в холодну. Пити не давали, знімали всілякі там відбитки, ДНК, сфотографували. Потім щоразу заходили і говорили дедалі жорсткіше. Ти нікуди не поїдеш, ми тебе в Чорнобаївку відправимо. Там тюрма.

Я думаю, що це були ефесбешники. Вони зав’язали очі, не давали оговтатися, постійно ставили неправильно сформульовані запитання, на них було дуже складно відповідати. Тому що на неправильне запитання не можна відповісти правильно. Потім, коли вони мене з цього підвалу забрали, шапку одягли на очі. Завернули руки за спину, повели і сказали: «Нас ваши лживиє свєдєнія не устраівают. Паетаму нас нічєво не сдерживаєт, ми тебя сєйчас будеєм разбірать па частям». Очі закриті. Я пити хотів, говорити нормально не міг, язик пересох, а мені горілку давали. Потім сказали: ти сам все розкажеш, якщо зупинишся, ми тебе поламаємо, вб’ємо, почнемо тебе калічити. У мене травма була лівої ноги, вони молотком (точно не бачив чим) багато, разів 50, 100, били по коліну, де травмований меніск. Я потім ще й ходити не міг два дні. У мене почалася аритмія, від хвилювання серце заходилося. Вони взяли палицю і били в ділянку серця.

Роздягли, руки ж у мене зв’язані були ззаду, зняли штани, нагнули, поставили на коліна, голову на стілець поклали і коліном притиснули, взяли ту палицю. Потім один прийшов (говорив із кавказьким акцентом), вимагав визнати, що я член ДРГ, що знаю про ДРГ. Я почав кричати, що я не знаю, що не буду вигадувати те ДРГ. Вони сказали, що вони розірвуть анальний отвір цією палицею і запхають туди, намажуть фіналгоном. Душили. Одне слово, з мене вибили під тиском згоду на співпрацю.

Я вчинив як зміг. Після того вони  мені дозволили підвестися, потім я довго стояв, в мене був ніби нервовий тик, нога почала смикатися, я не міг її зупинити. Мені здалося, що я хвилин п’ятнадцять стояв, а може, й більше, відчуття часу не контролював. А був момент, коли взагалі нічого не пам’ятаю, що говорив і що було.

Потім дозволили мені одягнути штани. Уявіть, що у вас зв’язані за спиною руки, а ваші штани, наприклад, лежать унизу і вам треба їх узяти. Тобто я в такому стані схвильованості й розгубленості намагаюся дістати штани, бо ж руки зв’язані ззаду і можна дістати тільки присівши, а присісти не виходить. Це неможливо — зі зв’язаними ззаду руками одягти штани. А один ще й підначує: «Давай, давай, что ти не адєваешся». Я намагаюся, а воно не виходить. Тут другий тип змилостивився та й каже: «У нєго же рукі связани, развяжи єго». Взяли ніж, розрізали той скотч, то я одягнув штани.

Під час цього допиту один із них каже: «Ну, ти понял тєпєрь, что твой Христос — тіпа фігня, вот я вєрю в Одина, вот мой Одін кручє». Навіщо він все це говорив? Я зараз думаю, напевно, для того, щоб підкреслити, аби я не розраховував на те, що вони пожаліють попа. А він у такий спосіб хотів підтвердити, що моя віра мене не врятує.

Грубіянили, ображали, це зрозуміло.  Потім, коли вони вже цю згоду на співпрацю отримали, перепитали: «Ти іскреннє желаєш сатруднічать?» Написав їм папірчик. Вони мені через кілька хвилин дозволили зняти шапку, дали попити, налили горілки грамів зо 100, принесли поїсти. Дали таблетку від аритмії. І  потім відпустили.

Ну, думаю, що відпустили тимчасово. Сказали, щоб я займався тим, чим і займався. Мовляв, по таблетки можеш їздити, але мужиків призовного віку не вози, тільки баб з дітьми. Я скористався саме цим, підготував собі від’їзд, призначив його собі на 7 квітня, а виїхав 6.

Я точно знав, що в моєму колі є стукач, він мені машину зіпсував.

Із Херсона виїжджав на машині, в мене було вісім літрів у коробці передач, коли приїхав у Баштанку, в мене залишилося три літри мастила. Тому їхав я не просто, мусив обганяти всіх, їхав через поле, як умів, люди їхали 20 км/год, повільно, а я дуже швидко, намагався встигнути швидше проскочити завидна через всі російські блокпости. І я їх проїхав.

Вважаю, що росіяни спеціально підкрутили там мені одну деталь, щоб мастило вилетіло, щоб я в степу десь став, аби вони мене завернули назад. Принаймні люди, які ремонтували мені машину, сказали, що ця поломка штучна і її не могло бути.

Коли я виїхав у район, де вже перший блокпост був український, одразу першому перевіряльникові зробив заяву, що я такий-то і такий-то, мене затримали там-то і там-то. Мене направили у правоохоронні органи, я туди прийшов, зробив заяву, відбулися дії відповідно до чинного законодавства, я пройшов поліграф, держава до мене претензій не має.

Коли при мені хтось говорить російською мовою, дуже гостро на це реагую, аж задихатися починаю

Нині, коли мені кажуть, що раді бачити мене здоровим, пояснюю, що я не здоровий. Учора вже вкотре зустрічався з психологом. У мене є певні процедури, я потрапив до шпиталю.  Уже сплю шість із половиною годин. Це, вважай, дуже багато, раніше більше двох не спав. Не можу зараз  перебувати у темній кімнаті, мені погано після того підвалу, я ж там без світла сидів, мені не страшно, мені неприємно. У мене відчуття постійного бруду на руках, у машині лежить антисептик. Психолог каже, що це нормально і має минути. Але мені постійно хочеться помитися, переодягтися. Це наслідки, принаймні, це не мої слова, а слова фахівця.

Я в час війни пообіцяв Богу говорити правду, це спричинило мені дуже багато непростих ситуацій. Уявіть, що ви всім, із цієї хвилини починаючи, хоч би де були — на телебаченні, у прямому ефірі чи вдома — говоритимете тільки правду. Уявляєте? Але відчувати внутрішню і зовнішню свободу — це надзвичайна цінність.

І я дуже втомлююся. Не можу довго щось робити, в мене голова не працює. Я не відновився, у мене все валиться з рук. Мені ніде жити, нема за що жити, нема де роботу свою робити, постійно викручуюся. Відчуваю індивідуальну відповідальність за храм у Херсоні. З одного боку, бачу кроки, що росіяни в той чи інший спосіб хочуть узяти церкву під контроль і, можливо, перевести її в МП чи ще кудись, щоб анексувати. Чому у храмі ПЦУ окупованого міста досі працюють камери спостереження? Щоб контролювати? Чому росіяни там дозволяють на День вишиванки фотографуватися із прапором? Щоб порахувати всіх, а потім поставити свого попа, щоб ними маніпулювати? Чому приходять якісь дивні люди і вимагають від моїх людей фінансові звіти? Ми ж завжди самі збирали пожертви і самі їх витрачали. Ми ні в кого нічого не брали, тож чому маємо звітувати? З іншого, — розумію, що не можу зробити для храму багато. Але кілька коробок ліків ми туди змогли доставити, спочатку одну, зараз дві, третю десь повинні притягнути, четверта десь їде. Ми багато витрачаємо грошей на пошук ліків, на транспорт туди. Гарантій немає, раніше ми втрачали через трансфер 20%, а нині подеколи 50% за доставку. Тобто запускаючи процес, ти не знаєш: дійде воно, не дійде. Це все тисне, розумієте?

Є й інші проблеми. Потрібно утримувати сім’ю, розвивати церковні служіння. Ось завтра буду в Кропивницькому. Післязавтра — Кривий Ріг. Була служба в Одесі.

В Одесі мені партнер дав у користування храм, дозволив у своїй церкві послужити. А в Кропивницькому в мене немає місця. Я просто використовую там шатро (один бізнесмен дозволяє) без стін — такий собі майданчик. У Кривому Розі мій друг теж дав свою церкву для того, щоб я там послужив. У Миколаєві я ще не знайшов місця служіння.

Я збираю свою громаду, яка зараз поїхала з Херсона (ті, хто ходив до нашого храму в Херсоні), а ще є парафіяни, які онлайн дивляться літургію та приєднані до нашої громади в Північній Ірландії, Норвегії, Нідерландах, Німеччині, Словаччині кілька осіб, Чехії, Туреччині, Іспанії, Італії. Є два десятки людей, які дуже далеко.  Ми транслюємо літургію онлайн,  спілкуємося.  А всього понад сотня людей, тих, хто поїхав з Херсона, з ким бачуся чи так чи інакше тримаю контакт.

Після того як я уже звільнився, полежав у лікарні, відпочив, з’явилося відчуття свободи. Це просто неймовірне відчуття. Ти можеш ліворуч піти, а можеш праворуч, а можеш взагалі нікуди не йти, можеш піти куди хочеш. Це неймовірні речі.

А ще я там став віруючим... Я був віруючим теоретично, тепер точно знаю, з Богом розмовляю, як з вами. Це ні з чим не зрівняне відчуття, коли ти втратив комплекси. Ось у деяких протестантських церков є такий фокус — зцілення і звільнення. Не знаю, як вони це пояснюють там у себе, але мені подобається ця фраза, тому що я звільнився від певних обставин, зовсім інакше почав ставитися до людей. Не до всіх, правда. Наприклад, якщо чую, що при мені хтось говорить російською мовою, дуже гостро на це реагую, аж задихатися починаю. Шанобливо питаю, якщо сили є, кажу: ви ж не хочете, щоб у мене стався гіпертонічний криз і через вас я помер? «А я прі чом?» — «Ну, як «прі чом», тиск підніметься, препарату немає і все...» А інколи можу і щось гостріше сказати.

Водночас я став трохи підозріливим. До мене постійно боти лізуть, номери змінені, я нікому не повідомляю. Хтось подарунки якісь хоче привезти, пропонують, мовляв, давайте зустрінемося у Карпатах. Тобто багато дивного, дзвінки незрозумілі бувають на старі номери. Я з Богом маю стосунки зовсім інші, щодня виходжу вранці на вулицю і дивлюся в небо, навіть не кажу йому нічого, просто думаю: нехай мої діла відповідають Твоїй волі.

Записала
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ,
Київ