25-річний Дамір Аулін — один із тих самих курсантів Севастопольського військово-морського інституту ім. Нахімова, які 21 березня 2014 року, під час окупації півострову Росією, відмовилися мовчки спостерігати за підняттям на плацу російського прапору. Вони зіпсували окупантам свято, хором заспівавши гімн України. Тоді про них довідалася вся країна.

Нині минуло вже більше п'яти років, діти виросли. Минулого року Укрінформ вже знайомив читачів із цим молодим поколінням, новою елітою ВМС ЗС України. Тоді автор цих рядків поспілкувався на борту малого броньованого артилерійського катера "Кременчук" із його командиром Олександром Регулою після успішної операції з переходу кораблів "Донбас" та "Корець" з Одеси до Маріуполя через Керченську протоку. Регула розповів про деталі операції, і заявив, що не дасть росіянам зробити Азовське море своїм "внутрішнім озером".

Це інтерв`ю тоді викликало неабияку реакцію в Росії, де коментатори наввипередки почали оббріхувати молодого командира. "Байки лейтенанта Регули" — так називалася одна з пропагандистських статей... Реакція росіян зовсім не дивна. Певно, ніщо не дратує їх так сильно, як історії молодих, мотивованих, успішних українських військових моряків, які, вийшовши з Криму, почали робити стрімку кар’єру у ВМС ЗС України.

Зі старшим лейтенантом Ауліним знайомимося на борту українського патрульного катера типу Island американського виробництва. Минулого року США передали Україні два таких катери, які пізніше були названі іменами звільнених українських міст: "Слов’янськ" та "Старобільськ". Це стало першою прямою закупівлею урядом України військового обладнання в уряду США, відкривши шлях до поглиблення військово-технічного співробітництва між двома країнами та виходу на новий рівень стратегічного партнерства між Вашингтоном та Києвом.

Нині 36 військовослужбовців ВМС ЗС України, екіпажі двох катерів, завершують свій десятитижневий курс навчання у США, де переймають найкращі практики американських військових моряків.

На воді затоки Арундел поблизу Балтимора, штат Меріленд, кореспондент Укрінформу поговорив з командиром "Слов’янська" Даміром Ауліним про навчання, стандарти НАТО, військовополонених побратимів і вибір весни 2014 року, про який молодий командир, за його словами, жодного дня не шкодував.

МІСІЯ: НАВЧИТИСЯ І РОЗПОВІСТИ ПРАВДУ ПРО УКРАЇНУ

— Як вам спілкування з американцями?

— Американці дуже привітні! Ми також були дуже приємно здивовані теплим прийомом нашої української діаспори в аеропорту. До речі, під час нашого перебування тут ми періодично зустрічаємося з американськими українцями. Наприклад, коли ходимо до церкви.

Наші друзі-американці проявляють неабияку зацікавленість Україною. Користуємося цим, аби доносити до них свою позицію щодо подій.

Цікавий момент: не всі американці знали, наприклад, що Крим історично належав Україні. Не всі знали, яка нині ситуація в Україні. Дехто думав, що події у Криму були свідомим вибором "кримського народу" (хоча там, взагалі-то, українці): мовляв, вони захотіли приєднатися до Росії. Не всі знали, що відбувається нині у зоні ООС.

Це дуже важливо: спілкуючись, ми доносимо до них правдиву інформацію, яку і вони, у свою чергу, розповсюдять далі.

— Розкажіть про особливості цього катера, чим він відрізняється від інших кораблів, які нині є у складі ВМС України?

— Я вам скажу так, що кораблі, власне, всі однакові: всі мають двигуни, вали, редуктори, корпус. Все, в принципі, однакове. Але є й деякі відмінності, маленькі деталі, які ми повинні тут вивчити, навчитися правильно обслуговувати цю техніку і правильно вміти нею керувати.

Відмінностей у матеріальній частині не дуже багато. А от у процедурах, підготовці та виконанні завдань є суттєва різниця. Наприклад, у нас є "контрольний аркуш", а в американців — "checklist" ("контрольний аркуш" англійською — ред.) Ми намагаємося нині засвоїти навички оперування цими "чеклістами".

Вчимося, як правильно підготувати катер до виходу у море, правильно відшвартуватися та пришвартуватися, як відігравати навчальні тривоги — пожежу чи затоплення. Загалом повністю діяти за процедурами США та НАТО. Нині намагаємося отримати якомога більше знань та правильно їх застосовувати.

СТАНДАРТИ НАТО: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

— Як проходить підготовка військовослужбовців?

— Підготовка проходить на дуже високому рівні, відповідно до стандартів НАТО. Наприклад, навіть сьогодні, перед виходом у море, інструктори проводили так званий "навігаційний брифінг": це коли оцінюють небезпеки, обстановку, матеріальну частину. За результатами брифінгу виставляються оцінки. Якщо підсумковий показник не дозволяє вийти, катер не виходить в море. Це дуже важливий аспект. Гадаю, нам варто також запозичити таку практику: брифінг перед початком навчання чи перед безпосереднім виходом у море, як це роблять наші колеги.

Якщо особовий склад чи матеріальна частина не повністю підготовлені, або погодні умови не дозволяють, або через якісь інші причини, можна відмінити або перенести вихід, не ризикувати особовим складом чи матеріальною частиною.

— Збройні сили України нині переходять на стандарти НАТО, про це багато дискусій в Україні. Як людина, яка нині опановує їх у стислі терміни, розкажіть, чи складно це?

— Стандарти НАТО — це важливо. Вони в дечому схожі на наші, але є й суттєві моменти. Їх не важко засвоїти, насправді. На заваді стоїть лише мовний бар’єр. Більше нічого нам і не заважає, в принципі. Тому ми так і стараємося, вчимо англійську мову.

— До речі, питання знання англійської мови військовослужбовцями Збройних Сил України залишається дуже актуальним. Чому, на вашу думку, важливо її вивчати?

— Вивчення англійської мови — це, насамперед, кар’єрне зростання. Та й загалом: як відомо, що більше мов знає людина, то більше життів вона проживає.

СВОЇХ НЕ ЗРІКАЄМОСЯ!

— Із ким із ваших побратимів, які, попри рішення міжнародного трибуналу ООН, продовжують незаконно утримуватися у полоні у Москві, ви найближче спілкувалися?

— Найближче я спілкувався з капітаном-лейтенантом Богданом Небилицею (до інциденту поблизу Керченської протоки, планувалося, що саме Небилиця стане командиром "Слов’янська" — ред.).

— Коли ви дізналися, що вони потрапили у полон, про що думали? Можете пригадати той день?

— У той день я був черговим по дивізіону. Спершу, коли я почув, що сталося, я не міг у це повірити. Думав, це чийсь злий жарт.

Ми були приведені у бойову готовність. Було важко усвідомити одразу, як це могло трапитися… Про це важко говорити. Бо коли ти щодня спілкуєшся з людиною, ви разом від підйому прапору до його спуску, разом зі всіма побратимами проводите час, і трапляється таке...

Спочатку ми не знали, що їх взяли у полон. Спершу ми почули, що їх почали розстрілювати — з артилерійських установок, гелікоптерів. Ми дуже переживали за їхнє здоров`я.

А вже звістка про те, що вони у полоні — вона викликала у нас і шок, і агресію, і бажання діяти. Ми були у готовності вийти та їм допомогти, якби надійшов такий наказ.

— Якби вони могли вас зараз почути, що ви хотіли би їм передати?

— Я хотів би передати їм, щоб вони трималися. Вся Україна, весь світ чекає на їхнє повернення.

Ми не зрікаємося своїх. Не зрікаємося моряків, які нині є військовополоненими у Росії. Ми їх чекаємо та будемо робити все від нас залежне, все, на що здатні, аби їх якнайшвидше звільнили з полону.

Ми сподіваємося, що Російська Федерація припинить свою агресивну політику проти українського народу, проти України як держави в цілому. Ми сподіваємося, що вона виконає вимоги Міжнародного трибуналу з морського права та відпустить наших військових моряків.

ВИБІР НА КОРИСТЬ УКРАЇНИ ТА ОФІЦЕРСЬКОЇ ЧЕСТІ

— Навесні чотирнадцятого року ви були серед тих курсантів Севастопольського військово-морського інституту ім. Нахімова, які не стали мовчки спостерігати за підйомом російського прапора і заспівали гімн України в обличчя окупантам. Могли уявити, що за п'ять років будете тут, у Балтиморі, на посаді командира "Айленда"?

— Чесно кажучи, я не міг собі такого уявити. Але кожен повинен ставити перед собою мету. Поставивши, треба до неї йти. Я собі поставив за мету стати командиром щонайменше трьох кораблів. Нині я вже командую другим катером (до того Аулін був командиром малого броньованого артилерійського катера — ред.). Я чітко знаю, до якої мети прямую, та йду до неї, але не збираюся зупинятися на цьому та продовжу свою військову службу і надалі.

— Ви ніколи не шкодували про вибір, який зробили тоді, навесні 2014 року? На відміну від ваших кримських колег, які залишилися на півострові, перейшли на бік Росії?

— Ви знаєте, я скажу так: не було жодного разу, щоб я шкодував про те, що ми зробили, коли вийшли з Криму. Тоді ми ще не розуміли, але усвідомлення прийшло через роки — ми стали справжніми патріотами України. Ми готові її захищати та віддати за неї тіло і душу.

Я не можу їх зрозуміти (тих, хто залишився у Криму — ред.), тому що у мене є товариші, також місцеві, з Криму, які все життя там прожили, але нині вони знаходяться на материковій Україні. Той вчинок, який зробили ті, хто перейшов на інший бік — негідний. Він не гідний ані офіцера, ані патріота своєї країни.

У майбутньому планую продовжити службу нашій державі у її Військово-Морських Силах, і якщо це буде потрібно Україні — навіть їх очолити.

Георгій ТИХИЙ,
Балтимор — Нью-Йорк,
Укрінформ