«Не знаю, чи є я крилами своїх дітей, але долонями — точно. Прагну, щоб ніхто не впав», — ділиться думками Олена Мехедько. Зрештою, це не просто міркування — це сенс її життя. Виховуючи свого сина Микиту, 13 років тому вирішила створити в рідному селищі Велика Новосілка, що у Волноваському районі на Донеччині, дитячий будинок сімейного типу й виховувати ще сімох хлопчиків і дівчаток, які з різних причин не знали материнської ласки. Але в їхню долю чорним шлейфом врізалася жахлива війна. Змушені були залишити рідні місця та поїхати на Тернопільщину, де нині й живуть.

Мама Олена

Олена Мехедько, маючи юридичну освіту, згодом здобула й диплом психолога. У Великій Новосілці працювала керівницею місцевого органу реєстрації актів цивільного стану, брала участь у комісії із захисту прав дітей. Каже, бачила й чула про проблеми діток, яких виховували в інтернатних закладах або мама чи тато яких були позбавлені батьківських прав. Оленине співчутливе серце плакало, коли слухала про деякі дитячі долі.

Одного разу вирішила­таки, що візьметься за створення дитячого будинку сімейного типу. Власним коштом відремонтувала будівлю, придбала меблі, необхідну побутову техніку. Семеро хлопчиків і дівчаток, обділених щасливим дитинством, прийняла тут 2010 року. Рідному синові Микиті тоді виповнилося 12. Він дуже любив бавитися з прийомними братиками й сестричками, допомагав мамі поратися по господарству, адже займалися городництвом, вирощували курей та кролів.

Нині 25­річний Микита переконує: ніколи не відчував, що мама чи дідусь, бабуся приділяли йому менше уваги, ніж іншим, — зростав у любові. Не проти й собі з часом створити таку велику родину, в якій виріс. Але усвідомлює, що спочатку здобуде вищу освіту (уже навчається на магістратурі), працевлаштується, одружиться, подбає про житло.

Коли почалося повномасштабне вторгнення рашистів на українські землі, пані Олена навіть розгубилася — не знала, як діяти. Розуміла, що треба збиратися в дорогу, але від місцевої влади допомоги не відчула. Перевізники­заробітчани за доправлення її родини на захід країни без валіз запросили майже 50 тисяч гривень. Сума для сім’ї була чимала. І тут на допомогу прийшла Лариса Пєтушкова, яка своє життя присвятила поверненню дітей  з інтернатів у сприятливе сімейне середовище.

Олена Мехедько називає її святою жінкою. Мені також випала нагода познайомитися під час одного із заходів з пані Ларисою. Був вражений її життєрадісністю, відданістю справі захисту дітей. На превеликий жаль, нещодавно вона пішла у засвіти. А торік у березні пані Лариса допомогла прийомній родині Мехедьків вибратися з вогняної Донеччини на порівняно спокійне Тернопілля. «У телефоні лунав Ларисин голос: «Не хвилюйся, все гаразд». Звучали повітряні тривоги, було чутно вибухи, ми бігали, ховалися, але я знала, що в мене є Лариса», — каже Олена Мехедько.

Будинку у Великій Новосілці на Донеччині, в якому понад десять років мешкала багатодітна прийомна родина, вже немає: його московити спалили фосфорними бомбами. Нині сім’я живе в селищі Козова на Тернопільщині. Чому обрали саме цей населений пункт? Пані Олена каже, що це було не її рішення. Але вважала, що якщо виїде з дітьми за кордон, то «задихнеться там», не хотіла залишати рідну країну. У Козові родина живе в місцевому дитячому будинку сімейного типу, з якого його вихованці та батьки­вихователі виїхали в одну з європейських країн. Олена Мехедько перебуває з дітьми в цьому помешканні за розпорядженням місцевої громади до часу закінчення воєнних дій або до повернення попередньої сім’ї з­за кордону.

Торік у серпні родина Олени Мехедько збільшилася на троє дітей. Іванко, Андрійко й Наталка Антіпови жили в прийомній сім’ї у Слов’янську на Донеччині. Їхні батьки­вихователі не захотіли виїжджати на відносно спокійну територію. Зате дітей евакуювали. Тож тепер пані Олена виховує десятеро прийомних дітей. Кожного з них щиро любить, пишається. Усі вони ходять у музичну школу, четверо з них займаються танцями. Розповідає, що Юрко вже закінчив військово­морський ліцей в Одесі, цього літа вступає в Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Іван хоче стати ландшафтним дизайнером, тому подаватиме документи в Бережанський агротехнічний інститут на спеціальність із садово­паркового господарства.

Цікавлюся, чи ведуть якесь підсобне господарство всією родиною. Пані Олена каже, що городу біля будинку небагато, тож посадили зелень, горох, перець, помідори. А також різні квіти й саджанці плодових дерев.

Про що мріють усією родиною? Передусім, щоб минулося воєнне лихоліття й Україна здобула Перемогу. А ще, коли всі виростуть, щоб кожен з них мав власний будинок на одній вулиці чи в населеному пункті зі своїми прийомними та рідними братами й сестрами, а мама Олена щоб відвідувала їх, бавилася вже з їхніми дітьми. Ніхто з них не хоче втрачати родинні стосунки, роз’їжджатися в різні міста чи краї, забутися, сховатися. Навпаки — хочуть триматися вкупі, разом.

Іванко

Іван Антіпов скоро досягне повноліття. Пів року йому довелося пожити в інтернаті, після чого хлопця взяла на виховання прийомна родина у Слов’янську. І не лише його, а ще молодшого братика Андрійка та сестричку Наталоньку. Одинадцять років хлопець жив у цій сім’ї, але зла війна змусила знайти інший прихисток. Тішиться, що доля послала йому нову, але теж добру, привітну маму Олену. Хоча він не забуває тих, хто понад десять років вів його життям, тісно контактує з ними, цікавиться їхніми справами та розповідає про власні. Іван дуже хоче провідати попередню сім’ю.

Пані Олена теж захоплюється Іванковим добрим серцем. «Знаю, що кожна дитина намагається знайти своє родове коріння, в цьому я їх підтримую, допомагаю», — зазначає вона. Іван, приїхавши в Козову, дуже хотів знайти біологічну матір. З’ясував, що вона була матір’ю­одиначкою. Але почув гірку новину: її вже майже шість років немає на цьому світі. Батька ж ніхто й не знав. Проте хлопець, як і його брат та сестра, не залишилися самотніми, в них є дві прекрасні прийомні родини, в яких їм було та є затишно, привітно, добре. Нещодавно батьки­вихователі зі Слов’янська надіслали Андрійкові та Наталці їхні велосипеди, а Іванові — скрипку. Восьмий клас музичної школи хлопець уже закінчує в Козові. Але зізнається, що грати на скрипці йому не до душі, більше захоплюється гітарою. А ще дуже полюбляє спорт.

У Козові жити Іванові подобається. Каже, що у Слов’янську був більше зайнятий справами по господарству, тут такої роботи значно менше. Має багато місцевих друзів. Коли приїхав на Тернопілля, вивчив українську мову. Допомагали йому в цьому і мама Олена, і Славко, який виховується в родині Мехедьків. Старший Микита теж завжди стає в пригоді у будь­якій справі.

Іван переконаний, що діти, обділені долею, мають проживати в прийомних родинах чи будинках сімейного типу, адже усім дітям потрібні батьки, усі хочуть відчувати материнську та батьківську любов, допомогу в житті. Ці міркування ґрунтуються на власному досвіді. Аби він не впав, не вдарився, його захищають руки й лагідне серце мами Олени.