«Велика війна застала мене у квартирі на Олексіївці, яку я наймав. Через півтори години я пішки добрався до заводу. Три дні ми розбирали завали, ховали документацію, зокрема конструкторську. Я не сумнівався, що Харків не візьмуть, але непокоївся, що можуть усе розбомбити», — розповідає Володимир.
Авіапідприємство було розгромлене і фактично перестало працювати. Володимир Нікітченко взяв безстрокову відпустку з наміром вступити у Збройні сили України. Його кликали в компанію «Укроборонпром», але він відповів, що до перемоги буде зайнятий.
Оскільки родина була в Києві й там зберігались його військові документи, то Володимир намагався дістатися столиці, але далі Полтави вже потрапити не зміг. Так і пішов у полтавський ТЦК та СП, де його одразу мобілізували до новоствореної танкової бригади.
«Мені 53 роки, боєць з мене умовний. Служу там, де можу бути найбільш корисним. Саме через мій фаховий досвід (маю військову освіту, магістр бізнесадміністрування, вивчав в аспірантурі комп’ютерні науки, великий досвід у збройовому бізнесі) мене призначили командувати підрозділом логістикизабезпечення всієї бригади, — розповідає Володимир Нікітченко. — У нас робота щоденна, попри погодні умови і сезонність. Незалежно від бойового завдання солдатам потрібно їсти, одягатися, митися, заливати в баки пальне та багато іншого. Усе це забезпечує підрозділ, який очолюю. Встаю о 5.30 і лягаю о 24.00. Це якщо все гаразд. Підтримувати такий ритм уже майже півтора роки важко. Але голодний солдат без набоїв — не солдат».
У підпорядкуванні Володимира Нікітченка 280 людей, які розташовані на 18 різних локаціях. Вони відповідають за продовольство, одяг, пальне, ремонт техніки, хімзахист та все інше необхідне, щоб військова частина повноцінно виконувала бойові завдання. Володимир Нікітченко каже, що командир бригади може про це не думати, бо його бійці забезпечені всім, що потрібно для ведення бойових дій і відновлення чи навчання. І це безперервна колективна праця його підрозділу.
«Нашу бригаду відзначив Головнокомандувач за визволення Ізюма і Балаклії. Наші підрозділи брали участь в обороні Бахмута і Соледара, Часового Яру, допомагали визволяти Херсон, а тепер наступають на запорізькому напрямку. Працюємо на всій ділянці фронту від Куп’янська до Херсона», — розповідає командир підрозділу логістики окремої танкової бригади Володимир Нікітченко.
Він пишається, що за півтора року командування серед його підлеглих не було жодної бойової втрати: «Саме тому, що ми виконуємо всі заходи і вимоги щодо маскування, розосередження і організації роботи так, щоб ворог нас не бачив. Щоденна праця і дотримання вимог — нудних, важких, кропітких. Коли заходить техніка, її потрібно сховати, замаскувати, щоб не було видно з повітря. Якщо хтось ходить поруч, має не розуміти, що це за техніка. Це саме стосується пального, боєприпасів, харчів.
Воювати доведеться ще довго. Бо якщо росія не розпадеться, а існуватиме надалі, вона все одно повернеться і в Бучу, і в Харків, і в Ізюм, щоб завершити те, що їй не вдалося з першого разу. Це підтверджує українська історія, зокрема виграна українцями Конотопська битва і реванш московії в Батурині, коли росіяни вирізали населення.
Схожий перебіг подій був і в Ічкерії: перша російськочеченська війна закінчилася перемир’ям, а вже через три роки рф відновилась і 300 тисяч ічкерійців заплатили життям під час другої чеченської війни.
росії не потрібна українська нація й український народ. росії потрібні або раби на цій території, або знищена вся господарська діяльність і спроможності».
Українці не мають іншого вибору, як боротися за свою свободу і незалежність хоч би скільки часу це потребувало.
Проте навіть на другому році великої війни там, на передньому краї, в голосі Володимира Нікітченка не чути безнадії, радше оптимізм. Він поділився особистим, що його надихає і спонукає бути у строю: «Торік у мене народився онук, і я на фронті з певним оптимізмом дивлюся на життя задля його майбутнього. Дуже не хочу залишати йому у спадок такого сусіда, як нинішня росія. Дуже не хочу, щоб йому довелося знову воювати. Це додає мені сили».
Насамкінець. Попри війну і знищені виробничі потужності радник генерального директора Харківського державного авіаційного виробничого підприємства Володимир Нікітченко бачить великий потенціал авіаційної галузі України і рідного підприємства. Насамперед ідеться про малу авіацію і дрони, які будуть дуже затребуваними і в українській економіці, і на світовому ринку. Українські авіабудівники мають що запропонувати міжнародним корпораціям з виготовлення цивільної та військової авіації. Володимир Нікітченко сподівається, що у плані відбудови України буде враховано і можливості Харківського авіапідприємства.
Надія ТЕСЛЯ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+