Їхав якось автобусом. Шлях від Малашівців до Іванківців (терени однієї сільської ради), що на Тернопіллі, нагадував місце зйомок для рекламного ролика про воєнне протистояння на сході. Тут не потрібні зайві витрати на декорації. По ліву руку — старечі порохняві, розкарачкуваті, обгорілі з давно відмерлим гіллям верби, що чимось нагадували пейзажі з кінострічки «Вій». Праворуч, у «зеленці» (як доповідають часто речники Генштабу), причаїлися ще не замасковані густими будяками й високою травою «сепаратисти» — натовчені целофанові міхи зі сміттям, які дбайливо вивезли селяни й викинули на узбіччя, як пам’ятники і вказівники нашого європейського вибору й української порядності. Не чужинці їх повиставляли взірцем культури на загальний огляд, а ми з вами (може, й читачі цих роздумів), і не лишень на узбіччях, а й за огорожами, у під’їздах, на подвір’ях, у дворах, у душах інших людей.

Сама дорога до цих сіл нагадує маскувальну сітку, помережану залишками асфальту з нескінченними вибоїнами та ямиськами. У переповненому до люків автобусі, який петляє поміж перекаліченим казкодромом, чути масно-ліричні вставки водія, який згадує кожного з керівників облавтодору, і зойки пенсійних «біженців» від навали міських тарифів, які при складному піруеті й гупанні йойкають, притримуючи вставні щелепи.

А на тому боці річки «ворожі окупанти» з не відомої нікому організації (чи держави) дорізають залишки лісу — шматують цілодобово деревину, вивозять невідомо куди й обстригають налисо гори, залишаючи за собою горе земельної ерозії і божевілля вітрів. Ми ж уперто просуваємося дорогою власної брехні. Чи не так? Трохи не прокопали глибину під майбутній шлях; трохи не додали щебеню згідно з вимогами, бо варто й додому привезти кілька машин; трохи не долили відповідної смоли до асфальту, бо є нагода загнати кілька вантажівок й отримати грошенята. А потім — катаємося по магільниці й клянемо владу одну за другою.

Великий Кобзар давненько писав: «Ну що б, здавалося, слова…Слова і голос — більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх почує. Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди». Може, то він про нас, сущих? Може, й ці голоси в транспорті теж варті уваги?! Ніколи не дозволяйте вухам повірити в те, чого не бачили очі. Вмійте гамувати вогонь сліпих емоцій. Навчіться голосно говорити тихим словом. Але така «поважна мандрівочка» дає змогу почути істинний голос народу, а не той відрафінований словесний каламбур, який виголошують з телеекранів державні мужі.

Ви будуєте корабель, але вам дали дерево не міцне й потрібне, а… збрехавши, дали інше. Скріпили його не скобами, які витримують удари шторму, а на основі тендерів використали матеріали дешеві і ламкі. Ви на цьому кораблі рушаєте у житейське море випробувань. Чи далеко пропливете? Коли саджаєте город і вам продали не те насіння, що на пачці, а інше… Що вродить? На брехні машина держави далеко не проїде, і та дорога приведе хіба що до провалля. Подумаймо, що робимо. Це ж наш корабель, і дорога, і город — вони ж для наших дітей та внуків. Скаже хтось: та навіщо рани ятрити, якось воно буде — он уже скільки літ тримається купи… Як тримається? Якої купи? Не біймося казати правду і вміймо також її вислухати. Всі — і Президент, і кожен з нас! Правда — це ліки від тяжкої недуги — глухоти та глупоти.

За містом Бережани є красиве село Рай — воістину праобраз ідеальної української природи. Був той Рай настільки заманливий, що граф Потоцький собі палац збудував. А нині… Занехаявся, опустився, зосталися руїни спогадів із залишками ще не винищеної природи. Хто її винищив — поляки, турки, німці? Агов, раяни, дайте-но відповідь! Сусід якось мовив: «Колись при владі райські установи були — РАЙвиконком, РАЙуправління, а тепер навіть у Президента АДміністрація, і згори оті «АДи» додолу котяться й забетоновують наші душі збайдужінням. А нам «всьо равно». Сказав, щось подумав, скрушно махнув головою і замовк. Викрутини та розбомблені не лишень отут, а у всій державі напрямки переміщень (бо їх важко назвати трасами) видаються шляхами знищення залишків техніки і скалічення нервових систем людей. Дорога' дорожна війна.

Шлях до Європи… Коли західні туристи перетинають наш кордон і привозять власні легковики на наші танкодроми, багато з них запитують: «Як тут можна проїхати?» А ми ниємо з образою: «Нас у Європі ніхто не чекає». Кого — наймитів, жебраків, людей, що свого краянина в ложці води ладні втопити й останні гроші витягти? Кого — економічних імпотентів, крадіїв, бездарних реформаторів і брехунів? Кого, питаю вас! І себе…

Коли ж збагнемо, що біда наша в нас самих? Коли? Допоки шукатимемо ворогів десь-інде, а не там, де вони є? Наведімо лад у головах своїх та в господарствах, навчімося говорити мовою честі й правди без лайки та крику, відкиньмо своїх друзів і порадників — горілку та самовихваляння, побудуймо людські дороги і брами, наведімо на них та обіч них лад, навчімо своїх міліціонерів допомагати людям, а не лише хабарити й карати. Ось тоді, може, й приведе ця магістраль нашу Україну до європейського дому, а поки що… То яма, то канава, як і вся держава. А з гучномовця в автобусі Софія Ротару вперто виспівує: «Сумно, сумно — аж за край…». 

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України,
для «Урядового кур’єра»