Дюжина ножів від українського гумориста

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АРКАДІЯ АВЕРЧЕНКА

ПОСТАТЬ. Так само як із гоголівської «Шинелі» виросла вся російська література, від творчості талановитого українця Аркадія Аверченка та редагованого ним журналу «Сатирикон» веде початок вітчизняна школа гумористично-сатиричної мініатюри. Сучасники «короля сміху», як заслужено називають митця, стверджували, що ні такого письменника, як Аверченко, ні такого журналу, як «Сатирикон», у Росії ще не було. Наші гумористи були або безнадійно вульгарні, або сміялися так гірко, що від їхнього сміху йшов мороз по шкірі.

Творами митця зачитувалися від Владивостока до Парижа, а легендарну книжку гумориста «Веселые устрицы» впродовж семи років перевидали 42 рази. Літературознавці підрахували, що з 1907-го по 1917 рік письменник написав понад 40 збірок гумористичних оповідань, а у редагованому ним журналі «Сатирикон» вважали за честь друкуватися Саша Чорний, Купрін, Мандельштам, Олексій Толстой, Грін, Маяковський.

Тим прикріше, що досі уродженця Севастополя Аркадія Аверченка вважають росіянином, хоч навіть справжнє прізвище предків письменника Оверченко. Однак хтось із писарів «перехрестив» його на великоруський лад, як це було з Чехом, що став російським письменником Чеховим, або численними в Росії Ковальовими, чиї предки, на відміну від Кузнецових, походять з України.

Аверченко згадував, що його батько майстерно грав на суто «хохлацькому торбані» (схожий на бандуру існтрумент) і любив співати «Віють вітри, віють буйні». Мати була родом із Полтавщини, а дитячі та юнацькі роки Аркадія минули в місцях, де звучала українська мова. Так було у Криму, де до депортації татар і омоскалення українців росіяни становили нацменшину. Ще більш українським був Донбас, де 14-річний Аркадій Аверченко став заробляти на життя роботою конторського писарчука в одному із шахтарських селищ.

Пори року, як згодом згадував уже знаменитий гуморист, тут розрізняли тільки за рівнем грязюки на вулицях, яка восени сягала вище колін, а в решту місяців — ні. Не дивно, що «життя місцевих вуглекопів мало такий вигляд, ніби народжувалися вони для горілки, працювали заради горілки і вирушали на той світ за допомоги все тієї ж горілки». Люди без Бога в душі й почуття гумору тут банально спивались, а тому залишалось або навчитися сприймати світ з іронією, або загинути.

Секрет приголомшливого успіху творів Аверченка — саме у відмові від традиційних для тодішньої літератури Російської імперії жалів, повчань, засуджень всіх і вся. Суто аверченківське поєднання видимості легкості гумору із глибиною його сутності засвідчили вже перші номери редагованих початківцем журналів «Штик» і «Меч», що виходили у Харкові. «У темряві без вогнів розмахуємо ми своїм смішним мечем, — писав Аверченко у зверненні до читачів. — І тільки коли станемо втрачати сили, як Остап на площі під час страти, крикнемо ми під хрускіт власних кісток: «Чи чуєш, батьку?»

Він відповість, страждаючи за нас: «Чую, синку!»

Як і сина Тараса Бульби, Аркадія Аверченка почули і… закрили «Меч». До того ж, довелось терміново втікати з Харкова до Петербурга, бо, як з іронією згадував гуморист, генерал-губернатор поставив питання руба: «Хтось із нас має виїхати з міста», однак не дозволив містянам визначитися, кого з двох вони воліють залишити.

Усе життя Аверченко керувався гумористичним лише на перший погляд принципом: «Жити так, щоб ворогам доводилося прощати мене, а не мені їх».

Однак якщо за «гнилого царизму» митця рятувала величезна популярність і здатність балансувати на межі дозволеної для преси свободи слова, то після приходу до влади більшовиків письменникові довелося, рятуючи життя, спочатку втекти до рідної України, а потім емігрувати.

За радянських часів Аверченка, якого Ленін назвав «озлобленим до запаморочення білогвардійцем», вважали затятим контрреволюціонером, хоч видана за кордоном сатирична збірка «Дюжина ножів у спину революції» засвідчує інше. «Чи потрібна була революція? — ставить автор далеко не риторичне запитання. — Звичайно потрібна. Революція — це переворот і звільнення. Але якщо визволитель після цього так міцно всідається на ваш карк, що ви ще гірше задихаєтесь у передсмертній тузі та судомі собачого існування, то і я, і ви теж, думаю, готові ввіткнути йому не тільки дюжину, а цілий грос (тобто 12 дюжин, — Авт.) ножів у спину». Навряд чи потрібний красномовніший доказ, що творчість українського за душею короля сміху нині злободенна як ніколи.

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ТЕРЕЩЕНКА

Що залишимо на спомин?

ПАРАЛЕЛІ. У другій половині ХІХ року цукрова галузь в Україні стала золотою жилою, яка перетворила на мільйонерів підприємливих вихідців із кількох селянських родин. Зокрема, власність Михайла Терещенка перед початком Першої світової війни оцінювали у 70 мільйонів російських золотих рублів.

Однак він залишився в історії не завдяки багатству чи політичній діяльності, а насамперед як меценат і людина честі. Широковідомо, що завдяки пожертвуванням Михайла Терещенка у Києві створили консерваторію та кілька музеїв, які нині мають статус національних. Знаменита срібна доба російської поезії була б неможливою без нашого земляка, коштом якого у петербурзькому видавництві «Сірін» друкували книжки, що уславили цілу плеяду митців на чолі з Олександром Блоком.

Менш відомо, що у роки Першої світової війни Михайло Терещенко фінансував роботу кількох військових шпиталів Червоного Хреста, а свою на той час найбільшу в світі приватну яхту «Іоланда» передав союзній Росії Британії під плавучий лазарет. Уже міністром Тимчасового уряду Терещенко поручився за так звану позику свободи, яку погашав власним коштом аж до 1938 року, повністю розрахувавшись з іноземними кредиторами.

А сучасні українські олігархи мало того що займаються благодійництвом переважно за бюджетний кошт, то ще «прославилися» на весь світ корупційною діяльністю, з геніальною спритністю розкрадаючи «позики свободи», які вже не ризикують надавати Україні.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСІЯ ФЕДОРОВА

Стрімка кар’єра сталінського партизана

ПОГЛЯД. З «іконостаса» з восьми(!) орденів Леніна на грудях прославленого за радянських часів партизанського командира лише один він отримав у роки війни, та й то в обов’язковому комплекті до звання Героя Радянського Союзу, відзнака якого — медаль «Золота Зірка». Отож зазвичай до неї додавали ще орден Леніна як найвищу нагороду СРСР. Утім, немає правил без винятку, яким стало присвоєння Олексієві Федорову в січні 1944 року разом з іншими партизанськими воєначальниками звання двічі Героя, коли його єдиного «обійшли» орденом Леніна.

Не менш пікантна ситуація з участю ще молодого червоноармійця Федорова у громадянській війні на боці більшовиків, що нині ставлять йому в провину. Насправді 19-річний хлопець-підкидьок, якого виховував прийомний батько, записався у червоні аж 1920-го. Доки Федоров закінчив шестимісячну школу кавалеристів, війна на території України закінчилась втечею білих із Криму.

Отож боєць 9-ї Кубанської кавалерійської дивізії навіть суто теоретично міг воювати виключно проти «бандитів», як називали українських повстанців більшовики. Однак навіть тут він не відзначився. Бо коли кубанців кинули проти очолюваних Юрком Тютюнником учасників Другого зимового походу армії УНР, Олексій Федоров потрапив до госпіталю нібито через застуду, після цього його відправили до аналога радянського «стройбату» — у залізничний полк. А у 1924 році демобілізували.

Залишившись фактично на вулиці без професії й освіти, хлопець-проноза вступив до лав ВКП(б), що відкрило перед ним перспективу кар’єрного зростання, де були навіть такі екзотичні посади, як «заступник начальника будівництва з виробничих нарад». У 1932 році молодого комуніста прийняли відразу на третій курс Чернігівського будівельного технікуму, роком навчання в якому обмежилася вся освіта «видатного партійного і державного діяча».

Розпочатій у роки Голодомору партійній кар’єрі сприяли сталінський терор і власноруч написані Федоровим доноси на безпосередніх керівників. Завдяки цьому вже у вересні 1938 року він став першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У, де ще встиг підписати списки на розстріл 297 осіб та ув’язнення 147 жителів області.

З початком радянсько-німецької війни Федорову наказали залишитися на окупованій території Чернігівщини й очолити партизанський рух. Однак як засвідчує книжка спогадів «Підпільний обком діє», автор чкурнув на схід. Лише оточення німцями військ Південно-Західного фронту змусило майбутнього двічі Героя повернути голоблі аж з-під Пирятина в довірену йому область.

На той час місцевими партизанами, яких навесні 1942 року було майже вісім сотень, керував колишній третій секретар обкому Микола Попудренко. Федоров фактично став при ньому весільним генералом. У травні 1942-го, коли розпочатий Червоною армією наступ на Харків обернувся гігантською катастрофою, переможні реляції про успіхи на фронті довелося терміново замінити розповідями про героїзм радянських партизанів у ворожому тилу. 18 травня разом із поспіхом нагородженим званням Героя Радянського Союзу Сидором Ковпаком таку саму відзнаку отримав секретар підпільного Чернігівського обкому Олексій Федоров. Це мало демонструвати «провідну й організовуючу» роль більшовиків в організації всенародного спротиву окупантам і перетворило звичайнісінького кар’єриста на одного з ідолів радянської доби.

110 РОКІВ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ДНЯ ПТАХІВ

Навіть у День сміху птахам не до сміху

ПРИРОДА. 1 квітня зазвичай асоціюється з Днем сміху, а не птахів. Його запровадження навесні 1906 року стало одним із результатів набуття чинності Міжнародної конвенції з охорони птахів, корисних у сільському господарстві. Лише згодом прийшло усвідомлення, що шкідливих тварин у природі немає, і з 1950 року чинність конвенції поширили на всіх пернатих.

На території України 456 видів птахів, із яких понад 80 потрапили до Червоної книги. Отож лише від нас залежить, щоб навіть звичні багатьом поколінням хліборобів пісні жайворонків і перепелине «під-підьом» не залишилися тільки у споминах.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)