Коли я повернулася з Києва після літньої відпустки, мене не полишало почуття безпорадності й безсилля. Я читала новини з України, виходила на вулиці Страсбурга, і мою свідомість ніби струмом бив болючий дисонанс двох реальностей.
«Не переживай, — втішали мене колеги-журналісти. — Ти пишеш матеріали і цим уже допомагаєш Україні». Але що більше вони мене втішали, то жалюгіднішими видавалися їхні аргументи. Таким чином після вечора спілкування у колі кількох найближчих друзів і народилася ідея проведення благодійного ярмарку «Пліч-о-пліч з Україною».
Сама по собі ця думка була простою і не особливо оригінальною — організувати такий собі мікс барбекю та розваг для дітей, на який запросити дипломатів з іноземних представництв при Раді Європи, працівників РЄ та й пересічних французів, а зібрані кошти передати на лікування наших хлопців, поранених у зоні АТО.
З первинними інвестиціями (закупівля продуктів і матеріалів для майстер-класів) вирішили швидко: зібрали добровільні внески серед українських дипломатів та наших співвітчизників, які живуть і працюють у Страсбурзі.
Пощастило і з місцем для ярмарку. Директор нового інформаційно-культурного центру Lieu de l’Europe, який відкрився прямо навпроти Європейського суду з прав людини, погодилася безкоштовно надати для проведення ярмарку парк і терасу центру. Завдяки зусиллям представниці організації «Економічне коло Франція — Україна» Іванни Піняк ярмарок забезпечили вином та сосисками для гриля.
«Друзі з Грузії, коли дізналися, що ми зібралися проводити благодійний ярмарок, сказали, що прийдуть і смажитимуть для всіх шашлики, бо хочуть таким чином висловити свою підтримку Україні», — радує звісткою всіх одна з активних учасниць Страсбурзького євромайдану Катерина Пушкар. Чимало господинь зголосилися приготувати смачну домашню випічку. Викладач вокалу суботньої української школи і мама трьох дітей Світлана залюбки погоджується зварити 60 літрів борщу.
Знайшлися і майстрині для проведення майстер-класів з виготовлення сережок із жовтих, блакитних, чорних і червоних намистин, керамічних кулонів з українськими символами, жовто-блакитних плетених браслетів, паперових квітів і бутоньєрок із живих квітів.
Представниця громадської ініціативи українців Страсбурга PromoUkraina Ольга Костенко запросила професійних виконавців Петра та Інну Зарипових, батька та доньку, виступити на нашому заході. Дитячий хор суботньої української школи мав доповнити концертну програму, а «Океан Ельзи» (звісно, у записах) — заповнити паузи у виступах.
Питання художнього оформлення нашого ярмарку також вирішується швидко. По-перше, кидаємо клич серед своїх принести скатертини і вишиті рушники. А по-друге, йдемо на базар на бульварі де ля Марн, знаходимо фермера, який торгує квітами, зокрема великими букетами соняшників по 4 євро. «Мосьє, чи продасте ви нам десять букетів по три євро, але в суботу», — питаємося. Фермер погоджується, занотовує щось у потертому записничку і запевняє, що в суботу найсвіжіші соняшники нас чекатимуть.
Язик до Києва доведе
Щоправда, після поїздки в місцевий гіпермаркет розуміємо, що від нашого первинного капіталу залишається небагато. І тут стала у пригоді винахідливість радника Постійного Представництва України при Раді Європи Дем’яна Подольського. Він методично обдзвонив мерії маленьких довколишніх містечок із одним запитанням: чи не дадуть вони безкоштовно для проведення благодійного ярмарку «Пліч-о-пліч з Україною» десять столів з лавами. За сімома телефонами йому відмовили. Проте зателефонувавши у мерію містечка Гамбсхайм, Дем’ян натрапив на самого мера, який відповів: «Без проблем! Приїжджайте і беріть!» Великий вугільний гриль також безкоштовно погодилося надати місцеве рибальське товариство.
Єдине, що видається нам серйозною проблемою, — погода. Ми передивляємося з десяток прогнозів (включно з норвезьким сайтом, за яким звіряють прогнози спортивні тренери, і швейцарським, на який покладаються ельзаські аграрії). Проте навіть найліпший прогноз мав такий вигляд: зранку до 13 години дня суботи — злива. Тому ми вирішуємо замовити три тенти, щоб хоч таким чином підстрахувати успіх нашого заходу.
У суботу зранку я відчула себе героїнею незмінного хіта Алли Пугачової про мільйон червоних троянд, бо ледь дотягла до машини велетенський оберемок золотавих соняшників. Над Страсбургом висіло сіре небо, повітря було насичене теплою вологою, але дощ не крапав.
Хоча відкриття ярмарку було призначене на 12 годину, проте у Lieu de l’Europe — гамірно з самого ранку. На воротах центру висів величезний український прапор. Ми розставили столи, прикрасили їх рушниками та скатертинами, визначили стратегічне місце бару, гриля і каси, змонтували тенти і звукову техніку на імпровізованій сцені. Приїхали грузинські друзі. Швидко і по-діловому розпалили гриль, розставили власноруч приготовані соуси, почали нанизувати шашлики. На нашій «кухні» з’явилися тарелі з солодкою випічкою, пирогами з капустою та м’ясом, таці з чорним хлібом і салом (закуска до української горілки).
Гриль від посла
Уже перші хвилини після відкриття ярмарку засвідчили, що всі наші страхи були марними. Сірі хмари десь розсіялися і з’явилося сонце, якого до цього Страсбург не бачив понад тиждень. Люди йшли і шикувалися в чергу за борщем зі сметаною, шашликами та сосисками (сосиски, до речі, смажили два радника української місії на чолі з послом Миколою Точицьким). Особливо популярним серед гостей був «типовий український безалкогольний напій» (так у меню ми назвали узвар) і солодкі смаколики. А вправний бармен, завідувач господарської частини української місії Сергій Мостіпан, ледь встигав розливати пиво і додавати до стрункого ряду нові чарки з горілкою.
Крім того, ми навіть не підозрювали, якою чудовою виявиться ідея з майстер-класами. Всім дітям хотілося стати власником ексклюзивного браслета чи кулона, зробити особливий букет з казкових квітів. Тому батьки радісно лишали малечу за столами майстринь, а самі поспішали до бару.
Я щиро зраділа, коли побачила у натовпі наших гостей чимало знайомих мені облич. Тут і мої сусіди-шотландці Рут та Кеннет, колеги-журналісти: Хав’єр з Іспанії, Саманта — з Італії, Удо — з Німеччини, радник польської місії Роберт у великій компанії друзів, вчителі гуртка карате, де займається мій син, подружня пара Мартін і Даніель, а ще посли Данії, Ватикану, дипломати з місій Грузії, Естонії, Швеції, співробітники Європейського суду з прав людини, Венеціанської комісії. (До слова, співробітникам місії Росії також було надіслано запрошення, але, мабуть, не варто й згадувати, що ніхто з російських дипломатів на нашому заході не з’явився). Особливо зворушувала думка про те, що всі гості не просто прийшли гарно провести час, а й для того, щоб висловити свою підтримку і солідарність з Україною.
Богоугодна справа
Ось черпак зашкріб по дну останньої каструлі з борщем і було продано останній келишок узвару. Але кількість гостей не зменшувалася, бо люди приходили і залишалися, приваблені сонячною погодою, прекрасною музикою і дружньою атмосферою.
— Отче, ви молилися за те, щоб у суботу не йшов дощ? — питаю священика місцевого греко-католицького приходу отця Івана.
— Ні, за це не молився, бо знав: якщо справа богоугодна, то сонце нам світитиме, — відповів отець Іван.
День минув дуже швидко. Ми стомлені, але надзвичайно щасливі, адже наш касир оголосив, що вдалося зібрати чотири тисячі євро!
«Вам потрібно частіше проводити такі заходи, вони привертають увагу і матимуть подальший успіх», — каже мені радниця посольства Хорватії. «Ось скоро переможемо і обов’язково зберемося ще раз!» — обіцяю їй на прощання.
Ми в Google+