Нинішній стан справ у київському футбольному клубі "Динамо" не обговорюють лише ліниві. Абсолютно не прагнучи підлити чергову порцію оливи у вогонь нищівної критики на адресу президента, тренерського штабу і гравців, усе ж дозволю собі висловити кілька думок. Як небайдужа до долі команди людина і як вболівальник з більш ніж чвертьвіковим стажем.

Комусь це здасться до смішного замалим терміном, бо фізично не застав славетних 60-х років і не пам'ятаю тріумфальних європейських перемог середини 70-х. Утім, певні висновки з власного досвіду час від часу аж пруть із роз'ятреної невдачами улюбленого клубу душі.

Спершу давайте пригадаємо два поспіль невдалі сезони 1983 і 1984 років, коли після золота й срібла союзних першостей, а також кришталевого Кубка країни, "Динамо" опустилося на незвичне для себе сьоме місце, а згодом узагалі розчарувало армію вболівальників ганебним десятим. Його турнірне положення красномовно відбивало рівень гри, який демонстрували колишні чемпіони і майбутні володарі другого в історії клубу Кубка володарів кубків УЄФА.

Майже ті самі гравці, котрим за рік-два належало знову стати законодавцями футбольної моди, показували гру, яка не набагато відрізнялася від рівня їхніх сьогоднішніх колег. Спонтанні перемоги тонули у безлічі невиразних матчів, а млявість, розслабленість і відсутність знаменитого динамівського вогнику в очах неабияк дратували прихильників клубу. Не допомогло й повернення з московського відрядження Валерія Лобановського, який за один рік не встиг налаштувати хлопців на серйозні звершення. Чого, до речі, не скажеш про тих самих футболістів, переодягнених у футболки збірної. Незабаром їм аплодувала Європа і мало не вся планета, визнавши "Динамо" другою командою світу після збірної Аргентини - переможця мундіалю 1986 року...

Чого вчить нас ця історія? Елементарного сумління у ставленні до своєї роботи, оцінюють яку мільйони вболівальників. На жаль, воно поки що проявляється, наче сонечко похмурої днини - подеколи й подекуди. Набагато частіше новоявлені зірки демонструють свої спортивні досягнення і здібності не на зеленому полі, а, скажімо, на зеленому сукні якогось казино, на черговій світській тусовці у нічному клубі, показі високої моди або жваво гарцюючи на іномарках.

Справжні шанувальники футболу ніяковіють від пригод фізично міцних і, м'яко кажучи, високооплачуваних хлопців саме поза межами стадіону. Комусь розбили дороге авто - скандал у пресі. Когось після гри всевидющі папараці зловили у кадрі з келихом міцного напою і в компанії напівоголених красунь - чом не привід до пліток і навіть цілих телевізійних сюжетів? Так само набили оскомину й постійні пустопорожні інтерв'ю з будь-якого приводу, що до самої гри мають такий же стосунок, як сезонні перельоти птахів у вирій.

За часів Валерія Лобановського подібних речей не могло бути в принципі. Якщо режим і порушувався, про це не повинні були знати прості люди. Злісні порушники ризикували опинитися, щонайменш у глухому "дублі". Максимальним же покаранням вважався тимчасовий призов до однієї зі столичних частин внутрішніх військ. Після подібного стажування і близького знайомства - з усіма "принадами" справжньої служби на плацу і в сортирах, - уже на футбольному полі талант упокорених починав виблискувати такими яскравими барвами, що байки про чудодійне зцілення здавалися реальністю.

До чого це я? Просто треба займатися своєю безпосередньою роботою: нападникам - забивати голи, захисникам - берегти підступи до власних володінь, а воротарям - залишати "сухими" не келихи в барах, а свої ворота. І тоді розмови на кшталт: вдома ми не змогли, а от приїдемо в гості й, мовляв, там покажемо, - серйозно не сприйматимуться ні тренерами, ні нами - простими вболівальниками.