ДАТА

90 років тому трагічно завершився Другий зимовий похід добровольців армії УНР 

Під час розгляду на сесії Житомирської облради вже минулого скликання пропозиції про перейменування вулиці Котовського в Житомирі на Героїв Базару один із депутатів-киян, обраних за партійними списками, заявив: «Я шаную підприємців та їх вклад у розбудову економіки держави, однак вулиця Героїв Базару — це вже занадто». На жаль, ще багатьом в Україні назва Базар, яка в історії визвольних змагань українського народу стоїть поряд із уже повернутими із забуття Крутами, ні про що не говорить.

Палаюча земля України

Завершенням громадянської війни на європейських теренах колишньої Російської імперії офіційно вважається розгром білогвардійців у Криму. Однак спалах масових антибільшовицьких виступів у 1921 році лише замалим не поклав край «переможній» диктатурі комуністів. Навіть незворушний Троцький відреагував на так званий Кронштадтський заколот словами «Ось і відкувала зозуля кінець радянській владі», хоч «заколотники» вимагали саме влади рад, але… без тиранії більшовиків. Невдовзі у вогні повстань запалали Тамбовщина, Вороніжщина, Сибір і нещодавно «звільнена» Україна.

У низці повітів більшовикам доводилось оголошувати військовий стан, що скасовував дію навіть куцої революційної законності, заміняючи її затвердженою Раднаркомом УРСР «Короткою інструкцією по боротьбі з бандитизмом та куркульськими повстаннями». За нею розстрілювали без суду і слідства як підозрюваних у зв’язках з «бандитами», так і заручників із числа найзаможніших та найшанованіших жителів охоплених заколотами територій. А у випадках «відвертого виявлення ворожості населення, відмови видачі повсталих» запроваджувалась згодом взята на озброєння фашистами кара — до повного знищення села. Ішлося не про поодинокі виняткові заходи, а про тотальну систему репресій. Так, в «Історії українського селянства»  наведено дані, що «за підтримку повстанців у Васильківському (на Київщині. — В. Ш.) повіті були знищені та зрівняні з землею села Ковалівка, Триліси, Сидори, Маринці та Дрозди».

Земля України у прямому і переносному значенні слова палала у вогні. Радянські архівні документи засвідчують, що навесні-влітку 1921 року на Полтавщині діяло майже 15 тисяч повстанців, на Чернігівщині — до 10 тисяч, на Київщині — приблизно 7 тисяч і навіть у «пролетарській твердині» Донбасі — майже тисяча «бандитів» при 25 кулеметах.

За таких умов інтерновані в польських таборах старшини і вояки Армії УНР не могли залишатись сторонніми спостерігачами того, що відбувається в Україні. Розпочався набір добровольців у рейдову групу, прихід якої на рідні терени мав об’єднати сили повстанців та покінчити з більшовицькою диктатурою.

Та поки запланований спочатку на кінець травня 1921 року похід в Україну   відкладали, ситуація почала змінюватись. Перелякані розмахом всенародного антибільшовицького руху комуністи проголосили НЕП — нову економічну політику. Замість горезвісної продрозкладки запровадили фіксований продподаток, який мали стягувати з конкретних господарств, а не за методом кругової поруки з усього села. У травні 1921 року V Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив постанову про амністію для всіх членів «банд», які прийдуть «з повинною». Втім, це було лише одним боком більшовицької політики батога і пряника.

У кожного загону був свій шлях. Фото з архіву редакції

Довге очікування

Після розгрому селянських повстань на Тамбовщині саме в Україну перекидали каральні загони червоних із досвідом боротьби з «бандитизмом», а загальна чисельність дислокованих тут армійських частин становила  1,2 млн осіб! Для республіки,  населення якої було тоді приблизно 29 млн жителів, це дуже великі сили.

Причому йдеться про найбоєздатніші військові частини під командуванням Блюхера, Примакова, вже згадуваного Котовського, які доукомплектували півмільйоном новобранців із охопленого голодом Поволжя. Як відверто писав про це Ленін, «мета: допомогти населенню, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодуючим. Це перше. А друге: розташувати ці ? сили на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи суто зацікавлені в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні».

Отож далеко не повною мірою досліджений голод 1921—1922 років в Україні, від якого, за свідченням далекого від політики комітету Нансена, потерпіло майже 7 млн людей, спровокував не лише аж ніяк не катастрофічний неврожай на Харківщині, Катеринославщині, Запоріжжі, Донеччині.

Сміливого куля боїться…

Похід в Україну добровольців із колишньої Армії УНР планували здійснити з трьох напрямків. Першою виступала Бессарабська група, завданням якої було відвернути увагу червоних від двох основних місць переходу радянсько-польського кордону — на Поділлі неподалік Гусятина і на Волині під Рівним.

Однак Бессарабська група розпочала рейд після того, як основні сили вже діяли в Україні. А Подільська і Волинська групи перейшли кордон відповідно 26 жовтня і 4 листопада 1921 року — фактично в найважчий для партизанської рейдової війни зимовий період. Особливо з урахуванням стану обмундирування вояків, про який рапортував керівник походу генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: «Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта дуже в кепському стані. Одяг: 50% без шинелей. Для лагодження взуття вжито заходи: для босих закуповують постоли (липові)».

Не менш катастрофічно бракувало зброї і коней. Так, 525 старшинам і воякам Подільської групи, очолюваної Михайлом Палієм та Сергієм Чорним, дісталось 200 гвинтівок, 3 кулемети і 100 ручних гранат. Та вже невдовзі цей загін завдяки вмілим і сміливим діям не лише добре озброївся і обмундирувався за рахунок червоних, а фактично став кавалерійським. Це значно підвищило маневреність повстанців, яких кіннотникам Котовського так і не вдалось оточити.  Більш того, в селі Новий Майдан бійці Подільської групи самі мало не взяли у полон прославленого червоного комдива, який, покинувши в хаті бекешу, шаблю і сумку зі штабними документами, мусив рятуватися втечею через вікно.

А ось доля основної Волинської групи, що налічувала порядку 900 вояків, склалася трагічно. Після невдалої спроби штурму Коростеня, в якому загін сподівався захопити зброю і обмундирування, подальший рейд перетворився на змагання зі смертю. Повстанців, які в 20-градусний мороз брели пішки по заметених півметровим шаром снігу дорогах, безвідступно переслідували дві стрілецькі та дві кавалерійські дивізії за підтримки трьох бронепоїздів та численних каральних спецзагонів червоних.

Та попри всі зусилля червоних, в ніч із 14 на 15 листопада Волинська і Подільська групи замалим не з’єднались, як це передбачав початковий план дій. Однак майже водночас атакувавши з двох боків зайняте котовцями село Леонівку, повстанці прийняли одне одного за вороже підкріплення і відмовились від продовження наступу, що мало трагічні наслідки.

Уже за два дні Волинську групу, бійці якої зупинились на короткий перепочинок в селі Малі Миньки нині Народицького району Житомирщини, оточили переважні сили червоних. Вирватись із кільця пощастило лише невеликому загону із 94 осіб на чолі з Юрком Тютюнником. Тим часом мобільна Подільська група після отримання від місцевих селян звістки про бій під Миньками пішла до кордону. Немов знущаючись із марних потуг червоних затримати повстанців, вони без особливих втрат 6 грудня 1921 року успішно завершили свій 45-денний рейд.

На знаменитому деревориті художника-бійця Ніла Хасевича назви Крути і Базар — поряд. Фото з архіву редакції

«Не місце страти — тріумфальна брама»

Саме ці слова О. Ольжича — відомого українського поета і борця за Україну, замученого у фашистських катівнях, найкраще відображають подальшу долю повстанців із Волинської групи. Єдиною зброєю багатьох із них були лише ручні гранати, якими вони підривали себе разом із ворогами. Десь у полі під Малими Миньками загубилась могила колишнього морського міністра УНР Михайла Білінського, який останню кулю зберіг для себе, але не здався ворогові.

Як свідчать документи, в полон потрапило 537 осіб, із яких до так званого суду дожило 442. «Осіб вищого командного складу», до яких зарахували 41 полоненого, відправили для подальшого слідства до Києва. Ще 42 особи зголосились перейти на службу до червоних. Решту, яким навіть на краю розстрільного рову пропонували помилування в разі відмови від «націоналістичних заблуждєній», стратили 22 листопада 1921 року в містечку Базар. Свідками страти стали селяни, силоміць зігнані з довколишніх сіл.

Тривалий час вважали, що в Базарі мужньо прийняли смерть 359 героїв, прізвища яких вказані в офіційних списках, що їх порозвішували по всіх людних місцях України на пострах потенційним «заколотникам». Та, як засвідчили збережені в архівах СБУ анкети страчених, насправді їх було 360. Серед них представники фактично всіх областей України — від «закордонної» на той час Львівщини (6 осіб) до Донеччини (7), Запоріжжя (3), Дніпропетровщини (8). Та найбільше, зрозуміло, уродженців центральних областей України, які поклали голови за її свободу на освяченій подвигом героїв житомирській землі.

 ДРУГИЙ БАЗАР

 Лише 1941 року біля зрівняних більшовиками із землею могил вперше зібралися тисячі людей із багатьох областей України, щоб ушанувати пам’ять загиблих. А вже за кілька днів окупаційна німецька влада видала наказ із вимогою: «Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і таємно знищені як грабіжники». Тож на Житомирщині в листопаді—грудні 1941 року затримали, а згодом стратили 721 учасника маніфестації в Базарі. Більшість із знищених — не бандерівці, а звичайні українці й українки, які двічі найвищою ціною поплатилися за своє національне самоусвідомлення. Вперше — коли їх розстрілювали фашисти. Вдруге — коли пам’ять про загиблих, як того хотіли їхні кати, на довгі десятиріччя викреслили з історії. Вони для нас — теж Герої Базару.