«Урядовий кур’єр» спільно з військовими журналістами управління зв’язків з громадськістю ЗСУ започатковують новий проєкт «Хронологія війни», в якому докладно розповімо про початок та нинішні події російсько-української війни, що закарбувалися в спогадах очевидців та на світлинах тих часів.

Джерела нинішньої російсько-української війни історики знаходять в різних епохах існування цих двох держав: нашестя Бату-хана, розбрат між нащадками київських князів, внаслідок якого безпутний син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий заснував поселення москва серед самоїдів на гнилих мокшанських болотах. А хтось згадає численні Голодомори, репресії, депортації, які росіяни активно застосовували до «братів-українців». Тож напад московії на Україну відтерміновувався, доки не визріла в нас Революція Гідності, під час якої українці скинули ставленика російської недоімперії віктора януковича, відмовившись іти в московське рабство та проголосивши своє прагнення повернутися в родину європейських народів.

Як свідчать нинішні дослідження, до повернення України «в лоно рускава міра» росія почала готуватися відразу після того, як ми проголосили Незалежність. Дуже вдало цей процес простежено в російській літературі, яка ще з кінця 1990-х почала накачувати своїх читачів реваншистськими ідеями, малювати сценарії реанімації «вєлікава й нєрушимава», або приєднання України та білорусі до росії.

Пазли не склалися

І все нібито складалося у кремля: 17 січня 2010 року на президентський трон росія посадила вірного путінця віктора януковича, а в держструктури завела достатню кількість власних агентів впливу, фактично зруйнувавши армію та роззброївши нас ядерно. Країна була зв’язана по руках і ногах численними торговельними угодами, міжнародними договорами та меморандумами, тож войовничим сусідам нічого не залишалося, як зайти без запрошення й забрати все собі. Але агресор не врахував єдиного: без тотальних репресій та систематичних зачисток за майже 25 років в Україні виросло нове покоління народжених вільними людей. Саме воно, довідавшись про приховані спроби затягнути Україну в московське рабство, відкрито повстало. 

До речі, дослідники й науковці запевняють, що збройний напад росії на Україну планували на кінець каденції віктора януковича, якщо підтасувати підсумки наступних виборів Президента України не вдасться або щось піде не так.

І справді, пазли не склалися: Євромайдан, який став наслідком відмови уряду януковича від обіцяної євроінтеграції, почався близько 17 години 21 листопада 2013 року. Він і змусив росіян прискорити підготовку до агресії. Зокрема силову: за деякими даними, в сутичках з учасниками Євромайдану, який згодом переріс у Революцію Гідності, брали участь російські спецпідрозділи. На це вказує московський акцент російськомовних катів, які з нечуваною жорстокістю били наших дітей на Майдані Незалежності в ніч проти 30 листопада 2013 року, учасників протистояння на Банковій 1 грудня, захисників Майдану 11 грудня і цинічний розстріл 20 лютого майже 100 громадян України на головній площі столиці України.

«Хтось не хотів закінчення Майдану»

Чому ж спрацював спусковий гачок відкритого нападу? На Майдані ж ніби нічого такого не відбувалося, що могло б спонукати сусідні країни, зокрема рф, до якихось дій. Демонстранти співали, танцювали, виголошували палкі промови зі сцени, ходили обійматися з «беркутом» і дарували квіточки курсантам-вевешникам. Майдан навіть почав затухати, і люди стали розходитися.

Саме в такий момент уряд януковича вдавався до якихось дивних рухів, нелогічних репресивних заходів, які лише посилювали опір і надихали дедалі нові верстви українців приєднуватися до боротьби. «Складалося враження, ніби хтось дуже не хочів закінчення Майдану», — одностайно стверджували учасники тих подій дев’ятирічної давності.

І ось раптове зникнення на цілі три дні  із країни віктора януковича (він, як з’ясувалося, поїхав у москву до свого сюзерена володимира путіна).

Повернувся ж до Києва «батя» пригніченим. Спостерігачі одразу висловили здогади про раптове захворювання віктора януковича або те, що він отримав добрячу нагінку від кремлівських кураторів. Бо переговори представників Майдану із президентом закінчувалися нічим, тож вирішено було їх припинити.

Після цього знову без якоїсь зрозумілої причини силовики януковича вдалися 18 лютого 2014 року до атаки Майдану, а 20 лютого відбулося цинічне вбивство снайперами беззбройних мітингувальників, що ми нині називаємо розстрілом Небесної Сотні. Жорстокість, абсолютно не виправдана та незрозуміла, шокувала українське суспільство й цілий світ, ввівши нас у ступор на кілька днів. Цим скористалися російські військові, які ввечері 20 лютого, порушуючи всі міжнародні норми, незаконно перетнули кордон України у Криму й розпочали окупацію півострова.

«Зелені чоловічки»

Те, що російські окупанти зняли із себе знаки розрізнення і назвалися зеленими чоловічками, не відіграє жодної ролі: їхні особи і належність до певних військових частин давно встановлено. Не змінює нічого й те, що на початку «кримської операції» вони лише блокували українські військові частини, не застосовуючи зброї, діяли шантажем, тиском на окремих військовослужбовців та підкупом окремих командирів. росіяни просто скористалися відсутністю легітимної влади в Україні (янукович, як відомо, втік із Києва) та шоковим станом суспільства після розстрілу цивільних громадян на Майдані й окупували частину території сусідньої суверенної країни. російські спецслужби одразу ж розгорнули у Криму ретельно підготовлену гібридну війну в економічній, політичній, інформаційній та інших сферах.

Учасники російської «спецоперації»  опиралися на створені тут «атряди самаабарони» із числа місцевих зрадників та колабораціоністів, захоплюючи органи самоврядування, державні установи та силові відомства.

У ніч із 27 на 28 лютого 2014 року в Сімферополі було захоплено Раду міністрів АР Крим, відділки міліції, розташування загонів «Беркут». Почалося блокування військових частин, аеродромів, прикордонних загонів, кораблів. До 18 березня — дати затвердження підсумків псевдореферендуму, проведеного в окупованому Криму під дулами російських автоматів, зброю росіяни під час сутичок не застосовували. Але після оголошення підсумків «волевиявлення» кримчан, вже о 18-й годині 18 березня, московитські окупанти застрелили українського прапорщика Сергія Кокуріна, який ніс вартову службу. Це була перша жертва окупаційних російських військ. І цього самого дня окупаційна влада схопила одного з лідерів кримськотатарського руху 38-річного Решата Амедова, якого згодом знайшли вбитим.

Масова непокора киримли

Найактивнішими поборниками України у Криму стали киримли — кримські татари. Свого часу сталін жорстоко розправився з ними, протягом трьох діб вигнавши із власних осель та виславши до Середньої Азії. Документи тих часів свідчать, що голодні й напівроздягнені люди, яким не дали взяти із собою навіть особистих речей та посуду для приготування їжі, масово вмирали дорогою, а згодом — і на поселеннях у чистому полі.

Пам’ятаючи досвід тих поколінь, киримли з початком російського нападу масово прийшли до військкоматів з вимогою дати їм зброю (до речі, Решата Амедова схопили саме під час однієї з таких акцій біля військкомату). Виявляючи героїзм та винахідливість, корінні жителі масово допомагали особовому складу заблокованих росіянами військових частин, передаючи воїнам продукти та одяг, проводячи мітинги на підтримку українських військовослужбовців під ворітьми військових частин, інформуючи суспільство про ситуацію, що склалася.

8 березня 2014 року саме киримли організували акцію кримських жінок, що проходила під гаслами «Крим — це Україна», «Рускіє мальчікі, уєзжайтє домой!» та іншими. Цього дня на всіх головних шляхах та у великих містах півострова стояли разом з дітьми татарські, українські й російські жінки. Вони тримали в руках плакати, текст яких чітко визначав їхню проукраїнську позицію. У Севастополі їх били, в Сімферополі рвали їхні плакати, а на шляху від Керчі до Феодосії «рускіє мальчікі», заїжджаючи довжелезними колонами військової техніки, знімали з реготом на телефон. Але кримчанки відчайдушно, із завзятістю приречених продовжували боротьбу: влаштовували акції протесту, намагалися докричатися до суспільства з території України та інших країн, куди змушені були втікати. Знову втікати! Від росіян!

До речі, про опір цивільних та військових кримчан у тогочасних ЗМІ йшлося дуже мало: журналістів більше цікавила ситуація в Києві, процес зміни влади, втеча януковича, огляд Межигір’я, перебіг подій на Майдані. Тож фото кримчанок, які влаштовували цілодобове пікетування коло військових частин, де служили їхні чоловіки та сини, збереглися хіба що в архівах. Поблизу військового аеродрому в селі Федорівка Сакського району жінки зняли оточення лише після того, як їхні чоловіки підняли літаки в повітря і вилетіли на територію України. У Феодосії біля військової частини морпіхів постійно чергували кримчанки, не даючи російським військовим почати штурм. У Перевальному російські військові взяли в облогу військову частину, оголосивши заручниками родини військовослужбовців, але це не змусило особовий склад здатися — дружини постійно дзвонили чоловікам і казали: «Тримайтеся!»

У книжці «А мама зрозуміє...» про боротьбу особового складу Перевальненського гарнізону промовисто розповідають офіцери Збройних сил України Леонід Матюхін та Юрій Головашенко. Є чимало інтерв’ю командира феодосійських морпіхів Дмитра Делятицького та інших офіцерів, у яких вони згадують події того періоду. В умовах шаленого психологічного тиску, браку достовірної інформації, в оточенні російських військ відчуваючи на горлі ножі зрадників, чимало наших воїнів зберегли вірність присязі і зрештою вийшли на територію України. Тут вони увійшли до складу військових частин та змогли в подальшому застосувати свій досвід під час бойових дій на сході країни, що розгорілися незабаром.

А дата 20 лютого 2014 року спливла на світ ще раз — під час урочистостей в москві, коли путін нагороджував своїх головорізів медалями «за асвабаждєніє Крима». На її звороті пихато красувалися дві ключові дати: «20.02—18.03.2014». Цікаво, що виготовлено медаль було разом з відлитими на ній датами ще… у грудні 2013 року. Після цього хтось ще наважиться стверджувати, що «во всьом віноват Майдан» чи «єслі би нє вигналі  януковіча, путін би нє напал»?

«Нормалізація обстановки»

Паралельно з анексією Криму росіяни почали реалізовувати етапи плану вторгнення й на інші території України. Президент рф володимир путін попросив для цього в ради федерації дозвіл на використання російської армії. рада одностайно надала такий дозвіл. російські ЗМІ після цього цинічно писали, що російські війська перебуватимуть в Україні до «нормалізації суспільно-політичної обстановки», чудово  розуміючи, що це означає повну окупацію України.

Одночасно перші великі акції так званої рускай вєсни пройшли в Донецьку, Луганську, Харкові, Дніпрі, Мелітополі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Крім місцевих сепаратистів у них узяли участь кілька тисяч російських «тітушок», яких привезли з  рф. Як згадують очевидці, багато учасників «протестів» погано орієнтувалися на місцевості й розмовляли з російським акцентом. Попри це російські ЗМІ виставляли напоказ світові яскраві картинки про нібито палке та одностайне бажання українців повернутися в орбіту «рускава міра».

Кінцевою метою путінської росії було проголошення «новоросії» на територіях українського лівобережжя, а якщо вдасться — то й перетворення на «малоросію» всієї України: заздалегідь було підготовлено у відповідній кількості російські прапори, завербовано або підкуплено проросійськи налаштованих держслужбовців та представників місцевих органів влади. На базі кримінальних структур, громадських організацій та релігійних громад упц мп формувалися загони бойовиків, які вже в лютому 2014-го було застосовано на Донеччині та Луганщині, в Одесі й Харкові, Миколаєві та Запоріжжі (на заході України були спроби педалювати сепаратистські настрої в районах, прилеглих до Угорщини та Румунії, але вони мали не надто велику підтримку місцевого населення і швидко припинилися).

Донбас у демонстраціях

Україна опинилась у смертельній небезпеці. Попри це українці навіть на суперечливому сході прагнули залишитись українцями: 5 березня вони вийшли на мітинг у Донецьку. Цю дату, до речі, охрестили днем громадянського опору Донбасу окупації. 

«Кілька тисяч людей тоді зібралися на площі леніна під синьо-жовтими прапорами, щоб висловитися проти розколу країни. Акціями «Донецьк — це Україна» донеччани хотіли показати, що «російська публіка не є справжнім голосом міста», — розповіла активістка тодішніх подій пані Жемчужникова. 

Не менш драматичні події відбувалися й на Луганщині: після проросійських акцій 1 березня Луганська облрада, що зібралася 2 березня, визнала нову українську владу нелегітимною.

«Позиція адміністрації була зрозумілою, — згадує одна з активісток луганського Майдану Юлія Красільнікова. — Ми й не очікували від них адекватних дій. Містом бігали люди з автоматами. Місцеві активісти намагалися донести до українського суспільства думку, що  «тут у нас не антимайдан, у нас російські військові та російська війна». Але мало хто в суспільстві дослухався тоді до них».

Про атмосферу, яка панувала на той час на сході України, засвідчив і мирний мітинг до дня народження Тараса Шевченка, який відбувся 9 березня в Луганську: школярі з бандурами, вчителі, діти читали вірші Кобзаря, співали пісні. І раптом — атака російських бойовиків.

«Цей день я б назвала початком окупації Донбасу. Мирне фото, а через хвилину, коли ще не закінчилася пісня, натовп проросійських найманців із ціпками та  битками почав розганяти людей, які прийшли відзначити 200-річчя із дня народження Кобзаря. Саме цього дня вперше над будівлею Луганської ОДА з’явився прапор росії. Наступного дня, щоправда, контроль над ОДА було відновлено. Проте початок агресії був саме цього дня», — написала активістка з Луганщини Ірина Верігіна.

Після 13 березня Донеччиною та Луганщиною прокотилася хвиля захоплень адміністративних будівель, а 12 квітня 2014 року у Слов’янськ зайшло угруповання російських диверсантів на чолі з ігорем стрєлковим-гіркіним. 28 квітня мітингувальники в Донецьку намагалися провести марш на центральній вулиці, але російські бойовики відкрили по них вогонь з вогнепальної зброї.

Коли ж будь-які публічні акції вже остаточно стали неможливими, свою діяльність розгорнув «Міжрелігійний молитовний марафон» — щоденна  акція, на яку збиралися віряни різних конфесій, щоб молитися за мир. Єдиними, хто не долучився до неї, були представники московського патріархату.

«Ці щоденні спільні молитви донеччани здійснювали навіть в окупації, зокрема коли бойовики гіркіна увійшли в Донецьк. За це священників періодично викрадали й катували, але вони всупереч усьому підтримували людей.

На початку вересня молитовний майданчик розгромили, й тоді ті, хто залишився в Донецьку, змушені були перейти у підпільний формат зустрічей», — каже пані Жемчужникова.

Переломним моментом опору українців Донбасу російській агресії стало 13 березня 2014 року: того дня бойовики напали на проукраїнський мітинг, убили 22-річного активіста Дмитра Чернявського, завдали травм більш як пів сотні мітингувальників.

А 17 квітня в Донецьку відбулася хода, до якої приєдналися активісти із Запоріжжя, Дніпра, Києва, Харкова.

Останній проукраїнський мітинг у місті пройшов 28 квітня: в мирних людей, що йшли вулицями з українськими прапорами, з дахів і балконів почали стріляти з вогнепальної зброї російські бойовики. Кількість убитих та поранених під час цієї кривавої розправи точно встановити неможливо й досі.

Харків та Одеса вистояли

Не менш динамічно розвивалися події в Харкові. Харківський Євромайдан, до речі, вважався одним з найбільших на сході України. Мітинги в місті проходили щовечора в неробочий час. З березня 2014-го  Майдан почав збиратися щонеділі. Зустрічі проходили й до певних подій. 1 березня 2014 року, наприклад, у Харкові було проведено так званий мирний мітинг патріотично налаштованих  харків’ян. На нього приїхали гості-тітушки з російської федерації задля показової каральної акції (у місті були автобуси з написом «Нерегулярні перевезення»). Перед городянами під  російськими прапорами виступали тодішні міський голова геннадій кернес та голова Харківської ОДА михайло добкін. По закінченні мітингу проросійські активісти, використовуючи сльозогінний газ, палиці і травматичні пістолети, спільно з тітушками почали штурмувати будівлю Харківської облдержадміністрації. Унаслідок цієї збройної сутички постраждали 97 осіб, 76 з них було доставлено до лікарень швидкої та невідкладної допомоги. Серед постраждали був український письменник Сергій Жадан, який зазнав розсічення голови та струсу мозку, перелому носа.

Відомо також про Римарську сутичку між українськими активістами й проросійськими бойовиками у ніч із 14 на 15 березня 2014 року. Бойовики спробували взяти штурмом із застосуванням вогнепальної зброї будівлю організації «Патріот України» на вулиці Римарській. Але цю спробу було відбито. Харків’яни утримали своє місто, хоч і заплатили за це велику ціну.

Як, до речі, й жителі Одеси у травні 2014 року. Розкриття участі російських спецслужб у здійсненні цієї цинічної мерзенної провокації стало тим переломом, після якого проросійські виступи як інструмент гібридної війни росіяни більше в Україні не застосовували.

День трагедії 2 травня докладно і похвилинно розписано в численних журналістських розслідуваннях та показано в телесюжетах. Зазначимо лише, що отруєння газом і спалення росіянами в будинку профспілок своїх послідовників, колабораціоністів із числа проросійськи налаштованих місцевих жителів яскраво продемонструвало відверто людожерську сутність російського агресора, для якого було не важливо, кого вбивати, якщо це вбивство дасть красиву картинку для їхніх ЗМІ та аргументи для «прінуждєнія апанєнта к міру».

Дякуємо за підготовку матеріалу колективам управління зв’язків з громадськістю та військово-наукового управління Збройних сил України

Олена ЛАСТОВЕЦЬ
спеціально для «Урядового кур’єра»