КАЗЕННИЙ ВАНДАЛІЗМ 

«Забирайте свої кістки  з моєї ділянки!» — почула у відповідь колишня партизанка

«Шановні журналісти! Я, учасник Великої Вітчизняної війни, підпільниця-партизанка,  інвалід  І групи Макаренко Лариса Адамівна, звертаюся до вас по допомогу. На земельній ділянці в селищі Брусилів Житомирської області по вулиці Революції, 14 розташована могила моїх батьків та брата, замордованих фашистськими нелюдами влітку 1943-го.

У мирний час на їхній могилі встановлено пам’ятник. Сьогодні, майже 70 років після тієї страшної трагедії, він перебуває в занедбаному стані. Мої численні багаторічні звернення до Брусилівської селищної ради з приводу створення  на цьому місці  гідного подвигу героїв-антифашистів партизанського меморіалу і вільного доступу родичів та громадськості до їхньої могили впродовж багатьох років залишається поза увагою місцевого керівництва.

Нещодавно я дізналася, що нині триває процес приватизації цієї ділянки. Більше того, майбутні власники наполягають на  перенесенні могили в інше місце. На  моє зауваження, що це жорстоко і не по-людському, почула у відповідь: «Забирайте свої кістки з моєї землі!»
 

12 липня 1943 року в селищі Брусилів на Житомирщині есесівський каральний загін  оточив садибу родини Макаренків,  активних учасників підпільного та партизанського руху. Адам Семенович, його дружина Хима Макарівна, їхні діти Степан та Лариса  рятували радянських полонених, постачали зброю партизанам, попереджали місцевих жителів, яких планувалося вивезти на роботу до Німеччини.

Схопивши батьків і Степана, фашисти піддали їх страшним нелюдським тортурам, затим розстріляли та спалили обійстя. Дивом урятувалася лише найменша Лариса, яку сховали сусіди. Юна дівчина чула все, що відбувалося на місці трагедії, і її серце розривалося від розпуки. Односельці, ризикуючи своїм життям, поховали героїв на місці розстрілу. Згодом брат Адама Семеновича Петро спорудив тут пам’ятник.

Та нині ділянку, де встановлений скромний обеліск, хочуть приватизувати. А майбутня власниця зустрічає Ларису Адамівну лихими словами: «Забирайте свої кістки...».

Якщо на могилі немає хреста, це не привід для святотатства. Фото з сайту sch112. ru

Гадаємо, ця нелюдська фраза для 86-річної жінки-ветерана прозвучала не менш вбивчо, ніж той страшний залп фашистських автоматів, який перервав життя її рідних майже 70 років тому. Пекучий сором за такі слова  відчуває кожен, хто знає і розуміє, якою дорогою ціною  дісталася нашому народові сьогоднішня мирна днина. Та, певне, все-таки НЕ КОЖНИЙ!

Без строку  давнини

Коли Лариса Адамівна зателефонувала до редакції,  в її голосі  бриніли сльози. Ця мужня жінка поважного віку,  яка не один раз дивилася смерті в очі в підпіллі та на фронті, зокрема і  на передовій під час звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників, сказала, що боїться лише одного:  піти з життя, не дочекавшись, коли брусилівських школярів, які завжди 9 травня, на День Перемоги, вшановували пам’ять своїх героїв-земляків  Макаренків, знову пропустять сюди, щоб покласти квіти до їхньої могили.

Річ у тім, що підприємливі господарі ще до кінця не приватизованої ділянки, на якій у бур’янах стоїть скромний пам’ятник героям-підпільникам, уже обнесли її високим парканом. А ті, хто мають дбати про впорядкування та благоустрій цього місця,  забувши про совість і честь, звично відбиваються від «набридливої скаржниці» відписками.  Затято мовчить і  Брусилівська селищна рада, керівництво якої грубо порушило чинне законодавство, ухваливши рішення віддати у приватні руки чотири сотки землі довкола могили розстріляних. 

І йдеться не лише про моральний аспект справи.  Відповідно до ст. 28 Закону «Про поховання та похоронну справу», землі, на яких розташовані місця поховання, є об’єктом права комунальної власності й не підлягають приватизації або передачі в оренду. Тобто приватизація згаданої вище ділянки є незаконною.

«Майбутні власники земельної ділянки наполягають перенести могилу в інше місце, — йдеться в листі Лариси Адамівни. — Я та нащадки розстріляних партизанів, жителі селища категорично не згодні з цією пропозицією. Адже партизани-герої поховані безпосередньо на місці катувань і розстрілу. Земля довкола могили є недоторканною, залита кров’ю жертв фашистської навали. Це пам’ятка історії, за збереження якої відповідно до ст.6 Закону «Про увічнення перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» несуть відповідальність місцеві органи виконавчої влади».

Діагноз —  серцева глухота

Наша читачка розповідає, що була на прийомі в Комітеті Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, заступник голови якого очолює ще й громадську ветеранську організацію. Їй там порадили, куди потрібно писати. Із Житомира надійшла відповідь, у якій зазначено, що приватизувати  місце розстрілу і могилу, на якій встановлено пам’ятник, не  можна. Та ніхто з чиновників не знайшов часу, щоб відвідати це місце і на власні очі побачити, як на поталу чиїйсь жадобі віддається найсвятіше — людська пам’ять.

Під час  попередніх виборчих кампаній народних депутатів  різні політичні сили, а надто лівого спрямування, активно використовували ветеранську тематику, охоче фотографувалися з героями минулої війни, обіцяли їм золоті гори. Сьогодні більшість політиків та їхніх політтехнологів помітно збайдужіли до цього питання.

Відповідь доволі прозаїчна: ветеранів стає дедалі менше. Через поважний вік і хвороби їм важко шикуватися у святкові колони, відвідувати велелюдні партійні зібрання, слугувати «масовкою» для білбордів окремих кандидатів.  Бо, як ми нещодавно писали в одній із газетних публікацій,  наймолодшим учасникам  війни з німецьким фашизмом  нині  майже 90, решта ж, як ті  журавлі з відомої пісні Марка Бернеса, вже линуть десь в ирії, посилаючи нам, сущим, своє сумне «кру»…

Та хіба з плином часу меншим стає їхній жертовний подвиг, зокрема і славної родини брусилівців Макаренків, які не скорилися загарбникам, не пішли на змову із совістю, жили й боролися чесно і безстрашно зустріли смерть від рук  ненависних ворогів?! Чому ж тоді у погоні за шматком землі, на якому можна посадити кілька відер картоплі, дехто спроможний навіть копирсатися лопатою на священних могилах? А місцева влада, покликана стояти на сторожі суспільної пам’яті про увічнення Перемоги, не виконує своїх функціональних обов’язків?

P.S. Редакція газети «Урядовий кур’єр» просить вважати цей матеріал офіційним запитом до голови Житомирської облдержадміністрації і обласної ради, Брусилівської райдержадміністрації та селищної ради і триматиме проблему законності приватизації  місця розстрілу і поховання героїв-підпільників на своєму контролі.