ПОГЛЯД. Віками нас переконували, що Іван Мазепа — підлий зрадник. Так було б донині, якби продовжувала існувати держава, в якій лише одна з «братніх» республік була «старшою», а нав’язувані нею оцінки історії — єдино правильними і обов’язковими для інших.
На жаль, і нині тільки в небагатьох російських науковців вистачає мужності визнати, що насправді інтереси і мета Російської імперії та Гетьманщини на чолі з Петром І та Мазепою відповідно кардинально відрізнялися. Імператор прагнув підкорити увесь світ, а гетьман бажав добра українському народу на його одвічній Богом даній землі. Не забуваймо про цю різницю, як і про те, чим рано чи пізно закінчуються загарбницькі війни.
.jpg)
150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО
Апостол Української церкви
ПОСТАТЬ. Далеко не кожен християнин усвідомлює, що заклик вигнати торговців з храму має не лише пряме значення. За великим рахунком, немає жодної різниці, чим торгувати у церквах — матеріальним чи політичним крамом, а суттєву різницю між питаннями віри і держави красномовно засвідчує відома кожному біблійна фраза: «Богу — Богове, а кесарю — кесареве». Про це не гріх нагадати тим, хто за питаннями канонічності забуває про саму суть християнства та, як сказано у Святому Письмі, бачить навіть порошинку в чужому очі, не помічаючи колоди у власному.
На жаль, жертвою саме таких підходів донині залишається митрополит Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василь Липківський, якого одні зараховують до святих новомучеників українських, а інші вперто називають розкольником. Власне, ніхто не оспорює беззаперечного права самих мирян визначатися в питаннях віри, хоч при цьому ніхто з католиків не заявляє про «святість» Італії, а лютеран — про «священну» Німеччину. Тим часом «свята Русь» в уявленні декого з православних церковників чомусь асоціюється виключно з великодержавними інтересами Росії.
Саме невідповідність між декларованою на словах відданістю високим християнським чеснотам та вірнопідданим служінням власть імущим, що буквально пронизала релігійне життя, обурювала багатьох — від графа Льва Толстого до успішного випускника Київської духовної академії Василя Липківського. Гіркий висновок останнього про «величезне провалля між зовнішньою величчю і внутрішньою нікчемністю церкви» — це не звинувачення атеїста, а крик душі щиро віруючої людини.
У буремному 1905 році директор Київської церковно-вчительської школи протоієрей Василій ризикнув запропонувати вести богослужіння в Малоросії українською мовою та навчати нею школярів. Відповіддю «вільнодумцеві» і «українофілу» стало його звільнення з посади та призначення настоятелем церковки на Солом’янці — тодішньому передмісті Києва.
Втім, нікому ще не вдавалося безкарно ігнорувати вимоги часу — чи це прагнення поневолених народів Російської імперії, чи мирних протестувальників Майдану. Та навіть після перемоги революції всі спроби патріотично налаштованих церковнослужителів, що, посилаючись на Святе Письмо, домагалися права нести слово Боже рідною людям мовою, наштовхувалися на вперті заборони.
Тож Василь Липківський змушений був проявити ініціативу і без дозволу ієрархів «руської» церкви вперше відслужити літургію українською. Глибоко символічно, що відбулося це 22 травня 1919 року — в чергову річницю перепоховання праху Шевченка на Чернечій горі. Величезний Микільський собор, збудований у Києві коштом Івана Мазепи, не зміг вмістити всіх охочих. Відправа, що пройшла у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича, викликала величезний патріотичний підйом. Як згодом згадував Липківський, «народ плакав, чуючи Апостол, Євангеліє, Псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко».
Відплата не забарилася: ієрархи канонічної церкви заборонили отцю Василю відправляти богослужіння, а після захоплення Києва денікінцями віддали «віровідступника» під церковний суд, від вироку якого врятувала чергова зміна влади. Пересвідчившись на ділі в єдності дій білогвардійського і «духовного» воїнств, Василь Липківський мав усі підстави заявити в серпні 1919 року, коли Галицька і Наддніпрянська українські армії звільнили Київ: «Коли не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль».
Саме Василю Липківському вдалося втілити в життя рішення кількох урядів незалежної України про самостійність (автокефалію) Української православної церкви. Її було проголошено І Всеукраїнським собором, що зібрався у Святій Софії в Києві 14 жовтня 1921 року — в день Святої Покрови, в особливе свято для козацької держави.
Втім, для більшовиків, що прагнули «до основанья» зруйнувати давні духовні традиції, церква була одним із найлютіших ворогів, а українська — тим більше. Влада домоглася спочатку звільнення Липківського від «тягаря митрополичого служіння» нібито через поважний вік, а після його відставки — саморозпуску церкви, оголошеного у січні 1930 року.
27 листопада 1937 року вже 73-річного Василя Липківського стратили. Його трагічну долю розділили 28 єпископів УАПЦ й тисячі її священиків, які найвищою ціною заплатили за вірність Божим заповідям та рідному народові.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ВЕРТИНСЬКОГО
Голос «срібної доби»
ЗЕМЛЯК. «Чего только не навозили! Ковры, сукна, материи, шелка, посуду, меха, полотно, белье, кисею, бархат, обувь, золото, драгоценные камни и… мыло — яичное, сосновое, земляничное, дегтярное. Старые сивые украинцы с чубами времен Запорожской Сечи торговали глиняной посудой — макитрами, кувшинами, мисками, горшками, расписными «кониками». Це не опис знаменитого Сорочинського ярмарку, а враження Олександра Вертинського від Контрактових торгів на Подолі. Видатний співак, якого заслужено називають голосом «срібної доби» російської поезії, не лише народився і виріс у Києві, зробив тут перші кроки в мистецтві, а й вважав себе українцем, що, зокрема, засвідчують його підписи в листах до дружини, — «добродушный хохол». Він мав цілковите право писати: «Я скучаю по своей грузинской жене и украинским деткам», адже малеча засинала під українські колискові у татковому виконанні.
Уже майже правилом хорошого тону стало згадувати строфи з пісні Вертинського «Киев — родина нежная»: «Я готов целовать твои улицы, прижиматься к твоим площадям». Втім, набагато щиріші і відвертіші слова адресовані не мільйонам слухачів, а дружині: «Если Москва была возвращением на Родину, то Киев — это возвращение в отчий дом… Україна — рідна мати… Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке».
Втім, навряд чи українськомовний співак зміг би майже чверть століття успішно концертувати в еміграції, звідки він повернувся до СРСР у воєнному 1943 році. Це стало цілком прогнозованим кроком для патріота, який під час Першої світової війни за покликом серця став братом милосердя у санітарному поїзді, яким доставляли в тил поранених з фронту. Для співця людяності, яку Вертинський вважав «вищою надпартійною правдою», неприпустимо було зі зброєю в руках вбивати інших. Однак понад 35 тисяч особисто виконаних перев’язок тяжкопоранених стали, на переконання самого співака, його найвищою заслугою перед Богом і людьми.
Для радянських громадян, привчених до своєї несвободи, далекі від норм «соціалістичного реалізму» пісні Вертинського були, образно кажучи, вікном у зовсім інший, невідомий світ. Як і життєві погляди видатного співака, з вражаючою необережністю залишені в його листах. «А я живу в нетопленом сортире, «окруженный постоянными заботами нашей родной партии и правительства», как пишут в газетах», «Все фальшиво, подло, неверно», «Кто, когда и чем заплатит нам за «ошибки» всей этой сволочи? И доколе они будут измываться над нашей Родиной? Доколе?» — ці фрази з листів, які, найімовірніше, раніше за адресатів прочитали «мистецтвознавці в цивільному», визначили гірку долю Вертинського, якого «юридично» терпіли, однак платівки його виходили мільйонними тиражами лише за кордоном.
…Співця «срібної доби» неймовірно обурювало естрадне «пійло» з вірнопідданих творів радянських композиторів, безграмотної самодіяльності і «патологических частушек», исполняемых рязанскими бабами каким-то особым «внематочным» голосом». З названого переліку нині зникло хіба що слово «радянських», а найкращим запереченням тим, хто зопалу вирішить, що «рафінований естет» Вертинський шанував лише високе мистецтво, послужить згадка самого маестро про Великодню службу в маленькій сільській церковці на рідній йому землі, де «сочно гудел чудесный украинский хор, состоявший из дивчат и парубков».
60 РОКІВ ТОМУ УКРАЇНЦІВ ЗАКЛИКАЛИ ОСВОЮВАТИ ЦІЛИНУ
Добровільне виселення
НАШОГО ЦВІТУ. На початку березня 1954 року вийшла постанова ЦК КПРС «Про подальше збільшення виробництва зерна в країні та про освоєння цілинних і перелогових земель», а 23 березня у Києві відкрився XVIII з’їзд КПУ, делегати якого закликали українців їхати на цілину. У невідомі краї вирушали і добровільно, прагнучи втекти з колгоспного рабства (працівникам радгоспів, на відміну від колгоспників, виплачували зарплати і навіть видавали паспорти), і за «комсомольськими путівками». Зокрема в 1954–1956 роках дві третини українських випускників аграрних вишів, технікумів і навіть профтехучилищ отримували направлення на роботу до цілинних сільгосппідприємств.
Особливу увагу надавали західним областям України, мотивуючи це надлишком трудових ресурсів. Звідси на цілину їхали цілими родинами у спеціально сформованих ешелонах.
Точні дані про кількість українців, що переселилися до Казахстану і стали «росіянами», донині не відомі. Втім, якщо під час урочистостей у 1954-му з нагоди 300-річчя Переяславської ради братній російський народ вітали від імені «42-мільйонного населення України», то за першим повоєнним переписом 1959 року в УРСР проживало… 41,9 мільйона осіб. На відміну від нинішніх часів, тоді динаміка приросту населення була позитивною. Більше того, ще не згас повоєнний бум народжуваності, коли в Україні щороку додавалося до 800 тисяч жителів.
З огляду на ці тенденції кількість населення України могла залишитися незмінною лише за однієї умови — постійного відтоку українців до інших республік, у тому числі на цілинні землі. За найскромнішими підрахунками, у чужі краї подалися приблизно 4 мільйони наших земляків. Доречно нагадати, що за роки гітлерівської окупації з України вивезли на примусові роботи майже два мільйони осіб, які, на відміну від цілинників, здебільшого повернулися в рідні краї.
Ми в Google+