Як на непростому шляху України до Євросоюзу не допустити звуження трудових прав та соціальних гарантій для людей, які працюють, навіть за умов воєнного стану? Відповіді на це непросте запитання спільно шукають профспілки, місцева влада та роботодавці Рівненщини. Попереду — велика відбудова зруйнованої ворогом країни, тож наш людський капітал нині на вагу золота, переконаний голова Федерації профспілок Рівненської області Микола ШЕРШУН.
— Пане Миколо, ваш багаторічний досвід господарського керівника та народного депутата України кількох скликань, звісно, допомагає зорієнтуватися і в нинішніх реаліях, виокремити пріоритети. На чому маємо зосередити зусилля вже сьогодні, щоб не впасти в глибоку економічну прірву, коли здобудемо перемогу?
— Щодня ставлю собі це запитання… Річ у тім, що досвід, про який кажете, набуто в мирному житті, коли все було значно простіше, а ми жили щасливо, не завжди цінуючи те, що мали.
Але, як на мене, найбільш недооцінений, на жаль, і досі наш людський капітал. Підкреслюю: не ресурс, а саме капітал, бо ресурс вичерпується, а капітал примножується. Якщо задіяти справді ефективні механізми управління. Пригадую, коли очолював обласне об’єднання «Рівнеліс», помітив, що один водій лісовоза виконує три норми, тобто працює значно ефективніше від інших. Вирішив його мотивувати: пообіцяв, що лісовоз, на якому працює, після відпрацювання встановленого терміну експлуатації перейде в його власність. То була зовсім інша суспільно-економічна формація, й мене, м’яко кажучи, не зовсім зрозуміли колеги. Але таки вдалося знайти механізм, як передати машину. І вона ще довго служила чоловікові.
— Це маленький приклад того, як зробити людину праці великою — в прямому й переносному сенсах. Утім, чимало роботодавців, користуючись воєнним часом, просто експлуатують людей: без вихідних, свят, відпусток вони часто працюють за мінімальну оплату…
— Нам відомі такі роботодавці. Щойно люди сигналізують про це, ми втручаємося, стаємо на їхній захист. Нові трудові закони надали роботодавцям доволі широкі права, але ж ними часто зловживають!
Хочу, щоб мене почули ті, хто працює на економічному фронті: і нині, й у повоєнний час успіх матиме той, хто зуміє належно мотивувати працівників. Інвестори до нас прийдуть закордонні, але ж Україну відбудовуватимуть насамперед наші люди. Це і захисники, які повернуться з фронту і яким маємо створити умови для соціалізації, перекваліфікації, максимально швидкої адаптації до мирного життя з відчуттям власної потрібності країні.
За підрахунками Кабміну, які днями оприлюднив міністр фінансів, за межами України перебувають 6,2 мільйона наших громадян. Через оплату товарів та послуг вони щомісяця витрачають там два мільярди доларів. Як повернути цих людей, як залучити їх до відбудови? Лише через створення привабливих робочих місць із вмотивованою заробітною платою, що сягає рівня країн ЄС. Інакше не вдасться. Людський чинник як нематеріальна складова бізнесу, без жодного перебільшення, є і буде визначальним для економічного розвитку. Цю істину чудово зрозуміли, приміром, у Кремнієвій долині, куди тягнуться найрозумніші люди з усього світу. Після перемоги в нас буде шанс перетворити Україну на таку долину, маємо ним скористатися! Тому важливо створити умови, за яких кожен працівник сповна розкриє свої здібності. Взаємна довіра, мотивація, відповідальна командна робота — ось надійні помічники наших працедавців. Шкода, що більшість із них поки що не замислюються над цими речами. Проте вже час!
— Яку роль у цих процесах відводите профспілкам?
— Безпосередню! Коли людина відчуватиме, що за нею є профспілка, почуватиметься значно впевненіше, навіть у вкрай непростих нинішніх реаліях.
Роль профспілок — стати локомотивом соціального діалогу. А він, на жаль, не спрацьовує насамперед на державному рівні, хоча маємо тристоронню соціально-економічну раду (уряд — працедавці — профспілки), членом якої є і я. Але такий діалог нині як ніколи важливий. Зрештою, це необхідна умова вступу України до Євросоюзу. Про це вкотре нагадала голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, наголосивши на «розширенні соціального діалогу та колективних переговорів в Україні на національному рівні». Зокрема у відповідь на пересторогу Європейської конфедерації профспілок про те, щоб у війну, коли протести заборонено, не відбулося наступу на трудові та соціальні права українців. До речі, Федерація профспілок України — повноправний член згаданої конфедерації насамперед завдяки зусиллям голови ФПУ Григорія Осового. А дієвішого механізму, ніж поглиблений соціальний діалог, коли наболілі питання вирішують консенсусом, ніхто ще не придумав.
— Але ж на Рівненщині таке розуміння було й задовго до повномасштабної війни, коли профспілкові керівники поїхали в щойно утворені територіальні громади, яких нині 64?
— Їхали з головним меседжем: не допустити звуження трудових та соціальних прав людини. Доводили, переконували, що надійним гарантом тут буде профспілка в кожному колективі та колективний договір, який зафіксує головні моменти співпраці між роботодавцем та найманим працівником. Не секрет, деякі голови громад не погоджувалися: мовляв, навіщо нам ті профспілки? Але з більшістю знайшли порозуміння. Так, уже дев’ять громад області створили тристоронні соціально-економічні ради з представників місцевої влади, роботодавців та профспілок. За аналогією з тією, що діє на рівні області. А публічне обговорення наболілих питань — то вже пів справи у їх вирішенні. Профспілка має бути скрізь і наполегливо обстоювати інтереси людей та разом із роботодавцями ефективно мотивувати їх до праці.
До речі, вже маємо непоодинокі приклади, коли люди об’єднуються й відновлюють профспілки на місцях. Приємно, що нашим досвідом активно цікавляться колеги з інших областей.
— Тобто потреба модернізації профспілкового руху теж назріла, бо він має відповідати не лише букві й духові закону, а й актуальним запитам людей?
— Та навіть перезріла. Програма-максимум — високий авторитет профспілок, як у країнах ЄС. Маємо приклад досвіду польської профспілки «Солідарність», який ми вивчали на запрошення наших добрих сусідів. Це вже своєрідний бренд у суспільстві, яке назавжди позбулося комуністичного минулого. Зокрема завдяки активній лідерці «Солідарності» Анні Валентинович (Любчик), героїні Польщі. З’ясувалося, що вона українка, народилася й росла в селі Садове неподалік від Рівного. Але в Другу світову пани, в яких служила Ганна, вивезли 12-річну дівчину в Польщу. Там, на корабельні у Гданську, вона стала кранівницею, яку 1989-го незаконно звільнили. Саме на її захист постали робітники. Так утворилася профспілка «Солідарність», яка переросла в потужний громадсько-політичний рух. Пані Валентинович була позаштатним радником президента Качинського й у квітні 2010-го загинула разом із ним у літаку, що прямував до Смоленська на вшанування жертв розстрілів Катинської трагедії 1940 року. Але через 70 років росія влаштувала нову Катинь…
Тобто нам є заради кого вдосконалюватися й поглиблювати модернізацію профспілок. Інтереси працівника ця легендарна жінка ставила вище від національності. До речі, вже відновлюємо контакти з польськими профспілками, які перервала війна.
— Із перших її днів Федерація профспілок Рівненщини перетворилася на гуманітарний хаб допомоги і нашим захисникам, і цивільним, яких війна жорстоко вигнала з рідних домівок…
— Спілчани настіж відкрили і свої двері, й великі щирі серця. Ось де виявилися найкращі людські якості кожного. Навіть наші маленькі первинки довели, що мають величезний потенціал! Судіть самі: 40 мільйонів гривень ми вже спрямували на допомогу Збройним силам, і це особисті кошти кожного небайдужого і невтомного спілчанина. Осередком добра та милосердя став наш санаторій «Горинь» у мальовничому поліському селищі Степань Сарненського району. Від початку війни він безкоштовно прихистив уже понад дві тисячі людей із гарячих точок країни, і його двері відчинені. Пишаюся, що ми достойно складаємо, вочевидь, головний іспит у своєму житті — на нашу українську незламність.
— І водночас розширюєте й поглиблюєте соціальний діалог?
— Так. Нещодавно уклали меморандуми про співпрацю з керівниками всіх чотирьох районів області та об’єднанням «Роботодавці Рівненщини». На публічні зустрічі на місцях запросили представників первинок із різних галузей, щоб із перших вуст почути, чим живуть люди. І вони розкрилися — скучили за живим спілкуванням! Приміром, у Володимирецькій багатопрофільній лікарні Вараського району первинна профспілкова організація ще більше зміцніла, стала ініціатором багатьох добрих справ і для наших захисників, і для членів їхніх родин. Тож до неї вже просяться навіть люди з інших колективів: взаєморозуміння, підтримка одне одного в буремні часи — надважливі речі.
Або ж наприклад споживча кооперація краю, де працюють без жодної бюджетної копійки. Вони зберегли всі робочі місця й навіть примножили довоєнні обсяги господарювання, сповна платять податки. І не забувають ні про ветеранів, ні про родини наших захисників. Особливість профспілки — бути там, де найскладніше.
У кожному районі згідно з рішенням президії обрано представників Федерації профспілок області. Вони тримають руку на пульсі щоденного життя й доносять до людей наші цінності. До речі, оновлений Закон «Про колективні угоди та договори», який набирає чинності по завершенні воєнного стану, синхронізовано з європейським законодавством, він осучаснює трудові відносини. У тексті враховано пропозиції з місць, зокрема три — з Рівненщини. Свої пропозиції ми надали й до нового законопроєкту «Про соціальний діалог в Україні». Сподіваємося на його швидке ухвалення.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола ШЕРШУН. Народився в селі Злазне Костопільського району на Рівненщині. Закінчив Кременецький лісотехнічний технікум та Львівський лісотехнічний інститут. Трудовий шлях розпочав майстром заготівель, лісничим, головним лісничим. Працював генеральним директором обласного об’єднання «Рівнеліс», головою Держкомітету лісового господарства.
Народний депутат України першого, четвертого та шостого скликань. Із 2013-го очолює Федерацію профспілок Рівненщини. Доктор економічних наук, має високі державні нагороди
Ми в Google+