ТЕЛЕІНДУСТРІЯ

Серіали роблять із кіно такий самий одноразовий продукт, як і серветки

«Я прийшов вас розвінчати! — кричить чоловік у погонах полковника юстиції головному лікареві клініки, на якого впали певні підозри. — Я вже знаю, чим ви тут займаєтесь! І коли щиросердно не розкажете, я дізнаюся про ваші витівки з інших джерел!»

Присів до серіалу «Прокурорська перевірка» (Росія), який нині демонструє телеканал ICTV, не тому, що записався до гурту загалом відважних та відданих «милу» людей, а тільки через цікавість до правничої тематики. А раптом щось нове дізнаюся!

Спершу подумав, що це якийсь комедійно-гротескний жанр. Так, на тему цього разу не любовних переживань, а прокурорства. Але ні. Кіно про речі надто серйозні, однак для «оживляжу» прокурори виставлені не як затягнені в мундири люди зі зведеними від підозрілості бровами, а як… живі істоти. Дуже живі.

Ті, що п’ють холодну воду

А чом би й ні — кинув було я картузом об землю! Досить дивитися на прокурорів, як на пітонів, які щомиті з будь-якого приводу можуть стиснути нас у смертельних обіймах. Що, хіба вони не щипають у напівтемряві апетитних секретарок чи помічниць? Хіба не можуть прийти на службу з пересохлими, мов після переходу через Сахару, губами і жадібно пити холодну воду? Хіба не мають усіляких «тарганів», щось на зразок набрати хот-догів, щоб здирати з них тісто і поглинати лише сосиски?

Та що там казати, коли навіть реформатори наші у високих кабінетах останніми заходами ніби натякають: прокурори — не боги і навіть не їхні намісники на землі. Потрібно рішуче забрати у них хоча б половину повноважень! Тому маємо усвідомити, що вони такі самі люди, як і всі інші. А, може, ще й гірші…

Останню репліку не я кинув. Серіал навіяв. Бо прокурори там (двоє домінують по всіх серіях) укупі з помічниками, а також прибиральницею таке витворяють… Утім, коли осідає ця мішура із взаємним розігруванням, підглянутими ніби через шпарину в паркані слабкостями того чи іншого героя серіалу, незручними ситуаціями, в які щораз потрапляє то один, то другий, видно: прокурори — непогані хлопці. Хабарів не беруть, за законність зі справедливістю борються не щадя живота свого. Результат — убивць та інших затоптувачів законів обов’язково виявлено та піддано покаранню. Невинні можуть далі мацати під лопатками, чи не пробиваються янгольські крильця.

Але є одна річ, яка впадає навіть у необізнане, наївне око. Дуже наші прокурори (а вже й помічники від шефів заразилися — дурне діло не хитре) суворі з підозрюваними. Ну, такі суворі, що не можна передати. Ми, глядачі, вже знаємо, хто винуватець, але ж прокурор на екрані — поки що ні. Однак він бичує якогось невинного бідолаху, аж курява стоїть. І тоді пильний наш не перепросить ніколи нікого.

Слово правниче  важче  за педагогічне

Може виникати інша ситуація. Фінал серії ще попереду, а ти з важких, мов бита, звинувачень уже розумієш, хто в курник забрався. Тільки-но хтось намагається із прокурором запанібрата чи зверхньо, як він миттю перетворюється із симпатичного простачка на такого, про якого ми говорили. Ну, зі зведеними від суворості бровами.

Якби-то автори серіалу, ставлячи своїх героїв у позу Зевса-громовержця, на меті мали комедійні ситуації — пройшло б. Але ж ні. У черговій серії йдеться, скажімо, про двох підлітків, вихованців дитячого будинку, які живцем згоріли в пожежі. Які тут хіхоньки! Тому прокурори і шмагають усіх підряд. Але це сприймається як великий прокол телепродукту. Ба, навіть радянські фільми в часи, коли прокурори могли собі дозволити багато чого, виводили дуже зважених, культурних, авторитетних героїв, які чітко розуміли: суд слова свого не сказав, тому з висновками — під лавку. А слово правниче значно важче за педагогічне чи письменницьке.

Крім неоковирностей, сказати б, гумористичного спрямування, можна за потреби накопати безліч огріхів суто професійних. Скажімо, після перегляду аж п’яти серій я жодного разу не помітив слідчого. Тобто самі прокурори за підтримки хіба що спецназу доводять справу до логічного завершення — до арешту істинних винуватців.

Іншими словами, якщо вдатися до узагальнень, то телевізійні серіали ведуть кіно у глухий кут не через свою необмежену кількість, а через схематичність і дилетантство. Я не кінокритик, однак у мене як рядового глядача складається враження, що для серіалів настають дуже складні часи. Тут буде потрібно або зупиняти їхню лавину, або змінювати суть, тобто, постановочно кажучи, робити серіали справжнім кіно.

Цілком ймовірно, що я випереджаю «діалектику» процесу, й нинішнє багатосерійне «мило» ще пануватиме на екрані, а, отже, у глядацькій свідомості. В усякому разі, у планах випуску кінопродукції на найближчу перспективу (зокрема на рік наступний) в очах мерехтить від серіалів із дуже схожими на нинішні назвами.

Вбивча місія сучасних серіалів

Що конкретно маю на увазі, заявляючи таке? По-перше, низьку (чи навіть наднизьку) їхню якість. Нинішні «кінороби» (російські, бо свої або ховають зроблене, або ще не створили його) пішли, на жаль, шляхом голлівудських технологій, коли на всякий кадр є набір необхідного. Грубо кажучи, до нього входить 16 мін актора для переживань, 24 усмішки для всяких ситуацій — як справді комічних, так і смішних для глядача, але не для героя, 12 жестів для передання відчаю тощо.  Але такий, з дозволу сказати, кіновитвір вилітає з голови швидше, ніж ти проглянув прикінцеву сцену. До речі, про неї. Зазвичай американські серіали закінчуються таким собі штампом: головні герої (якщо вони залишилися після стрілянини та розмахування арматурою) жартують чи дістають фляжку з коньяком. Усе, мовляв, що було, — того не було. Так само і в серіалі «Прокурорська перевірка». У кінці всі або потішаються над кимось одним, оскільки він чи вона знову вляпались у кумедну ситуацію, або слухають не завжди влучні дотепи баби Полі із шваброю наперевіс.

По-друге, слабка (чи навіть затухаюча із серіалу до серіалу) душевно-емоційна складова. Що маємо на увазі? Беремо для прикладу щось путнє. О! Чому телевізійні канали рік у рік запускають у свої плани  серіал радянського часу «Місце зустрічі змінити не можна»? Хіба через сам сюжет (до речі, вельми примітивний)? Ні. Хіба через докладні сцени переслідування злодіїв чи вбивства? Знову ні. А така живучість картини пояснюється акторами, точніше, їхньою грою. Нам хочеться знову і знову буквально з головою пірнути в самовіддану гру… Хочеться перераховувати всіх підряд акторів, бо ніхто в цьому фільмі не зіграв погано. Навіть ті з них, хто в інших пробах припускався «халтури», тут були неперевершені.

По-третє, в нинішніх серіалах випирає схематизм, інакше — певні лобові штуки. Наприклад, прокурорські репліки на кшталт: «Я тебе, бовдуре, все-таки засаджу за грати, ось побачиш!» Мені одразу ж закинуть: а хіба капітан Жеглов у хваленій тобою картині не кричить щось подібне, аж йому жили на шиї випинаються? Так, кричить. Приміром, вигукує фразу: «Злодій повинен сидіти в тюрмі!» Або вже конкретно «Буде сидіти! Я сказав!» Але ці його репліки стали знаковими, такими, які повторюють як колеги щиросердно ненависного до бандитів опера, так і прості громадяни, коли виникають відповідні ситуації.

До схематизму чи формалізму можна зарахувати намагання нинішніх кіносценаристів обов’язково передати технологію роботи або прокурора, або слідчого, або судді. Але докладним виписуванням «кола професійних обов’язків» привернеш увагу хіба що фахівців. Та й то для того, аби вони знаходили певний прокол і злісно хіхікали у кулачок. Творці кіно минулого свідомо «ховали» ці моменти. У багатосерійному фільмі «Місце зустрічі…» досвідчений опер Жеглов намагається передати менш досвідченому Шарапову п’ять секретів, але на півдорозі засинає. Хоч, як на мене, ці правила дуже цікаві, й їх було б не соромно викласти повністю.

Доведеться буцнути творців «Прокурорської перевірки» (а з ними й ідеологів телеканалу ICTV, які годують нас… усім підряд) ще раз. Бо секрети тут один одному не передають. Показано прокурорські будні, причім стражі закону діють настільки у стилі та дусі застарілих, мов кожух на горищі, підходів, що за написанням сценарію мимоволі бачиш «ностальгатора» за радянським минулим. Одного з тих, хто вночі скрегоче зубами, а вдень усіма доступними методами пропагує з того минулого не найліпше, а найгірше.

Шкода, що він, цей сценарист, загнав, може, й непоганих виконавців на слизьке. У погонах полковника юстиції, за службовим столом і коли не починає діяти, його прокурор дуже переконливий. Однак коли за ним зі шваброю, яка (немов напасть, а не кінодеталь) разом із ганчіркою кочує із серії в серію, ганяється баба Поля, тоді мимоволі скажеш: тут щось не те.

Або яка репліка їхніх героїв (зокрема найдотепнішої прибиральниці) запам’ятається хай не на роки — на місяці? Який епізод знову братиме за живе, як це часто трапляється у стрічці «Місце зустрічі…»? У гру якого актора чи акторки захочеться пірнути ще раз, як це ми робимо щодо Висоцького у згаданій картині? Я навіть свідомо не називаю жодного актора прокурорської епопеї, бо немає за що.

Одне слово, безліч суперечностей і неоднозначні почуття терзають глядача після перегляду кожної серії «Прокурорської перевірки». Що його в цьому разі притягує до екрана, то це сюжети в чистому вигляді. Скажімо, той, коли головний лікар клініки, аби врятувати єдиного внука, вдається до страшного злочину: не надає допомоги двом підліткам, а коли вони помирають, видаляє печінки для пересадки внукові.

Тим більше на тлі подібних фабул якийсь абсурдний вигляд мають вихиляси прокурорів та їхніх помічників. Може, я чогось не знаю, але майстри детективу завжди брали більше не хохмами (хоч елементів гумору та тонкої іронії ніхто не заперечує), а карколомними перебігами сюжету. В таких ситуаціях оперуповноваженого, слідчого, прокурора чи суддю зображали дуже симпатично і серйозно. Але коли баба Поля дала прокуророві копняка за те, що той «пролямзав» свіжовимитою підлогою, а він потім у кублі злочинців кричить: «Я вас усіх на чисту воду виведу!», то це вже… поганий тон, даруйте за прямоту.