Художник 
Мустафа МУРТАЗАЄВ

Коли їхала на зустріч із Мустафою, відчувала внутрішнє хвилювання, бо мій співрозмовник — незвичайна людина: в обдарованого художника нема долонь, тож картини він малює, затиснувши пензель між двома куксами. Але коли переступила поріг кімнати в гуртожитку, то передусім  побачила  впевнену в собі людину. І піймала себе на думці,  що відчуваю до нього не жалість, як зазвичай до скалічених людей, а повагу. Мустафа, ніби прочитавши мої думки, сказав, що не любить, коли його жаліють, бо почувається тоді як людина другого сорту.

— Як сталося, що ти залишився без долонь?

— Я  народився таким. А ще без однієї стопи. Лікарі так і не змогли  пояснити батькам причин їхньої відсутності. Серед версій — вплив хімічних речовин: мама працювала на  плантаціях бавовни, які постійно обробляли.

— Батьки тобою, напевно, дуже опікувалися…

— Вони завжди ставились до мене як до повноцінної дитини. Мама приділяла багато часу моєму розвиткові. Завдяки їй я навчився  писати й читати, а ложкою та виделкою вправлявся  так само, як і мої однолітки. Тато опікувався моїм фізичним станом. Я ходив на плавання, займався боксом,  бойовим ушу,  навіть від підлоги віджимався майже 3 тисячі разів.

— Коли ти ходив у спортивні секції, яким було ставлення навколишніх?

— Спочатку на мене дивилися з подивом. Мовляв, який може бути бокс чи плавання без  рук. Але з часом усі до мене звикли. Загалом якось так у житті склалося, що люди, з якими спілкуюсь, не помічають моїх вад.

— А як ти вважаєш, чому так відбувається?

— Коли я був підлітком,  батько процитував мені слова з пісні  «Машини времени»: «Якщо будеш слабким, опустиш руки, то ти згинеш». І додав  від себе: «Або адаптуйся, або не живи, бо тоді світ тебе знищить». Ось я і вирішив, що буду не гіршим за всіх. Тому мене і сприймають, як рівню.

Ось таким бачить себе художник. Фото Богдана МАКАРЕНКА

— Ти вчився у звичайній школі. Як таке диво могло статися?

— Мене не хотіли брати, бо вчителі не уявляли, як можна людину без пальців навчити писати. Чи зможу сам себе обслуговувати? Та після того, як я  в усіх на очах намалював вовка, все стало на свої місця.

— Ти ніколи не думав, що це несправедливо — мати таке тіло? Чому я, а не хтось інший?

— Ніколи. Я все сприймаю таким,  як є. Якщо я такий, то це моє. Але, щиро скажу, не хочу, щоб хтось ще мав такий життєвий досвід.

— Як ти почав малювати?

— Малюю з шести років. А як це в мене вийшло, і сам не знаю. Просто якась внутрішня сила мене штовхала це робити. Згадую, як підлітком діставався з Привітного в Алушту на заняття в художню школу. Не завжди батьки, у  яких підростало ще двоє дітей, мали змогу дати гроші на дорогу. Тому в місто я їхав на автобусі, а назад, зціпивши зуби від болю, ходив пішки по кілька кілометрів з 8-кілограмовим протезом на нозі. Але я ніколи не скаржився, бо хотів навчитися малювати.

— Що тобі допомагає в написанні картин?

— Мені допомагають сни, у  них бачу свої картини. Більш того, можу керувати своїми снами — щось додавати чи прибирати зайве. Якщо я задумав написати  картину, а для цього потрібні певні знання, яких не маю, то просто концентруюся на роботі, й мені сниться вся потрібна інформація в кольорах та різних символах. У це, напевно, важко повірити. Коли зі мною почали відбуватися такі дива, я злякався,  думав, що з’їхав із глузду. Цей дар у мене з’явився  після смерті матері. Напевно, від потрясіння, яке  пережив.

Пишу те, що  підказує серце. Люблю малювати квіти, море, пейзажі. Подобається  писати картини за східними мотивами, а також фрукти. Пишу і людей, але не просто людське обличчя чи фігуру, а ауру цієї людини. Якщо  не бачу в ній цього світла — над портретом не працюватиму.

— Чи дотримуєшся якихось принципів у роботі?

— Так. Картину пишу тільки раз, а якщо просять написати схожу, то за це не берусь, оскільки  вже не відчую її. Енергія змінюється і вимагає написання  чогось іншого, може, і схожого на попередній варіант, але це вже буде продовження сюжету, а не копія.

— Що  для тебе найголовніше в житті?

— Мати багато терпіння,  а не гордості. Звісно, є в мене гордість, яка дивним чином перероджується в терпіння. Гордість і терпіння — це для мене взаємопов’язані поняття. Вважаю, що якщо хочеш писати з душею, то для цього треба багато працювати, а тут без терпіння нічого не вийде. Багато пишу — в мене зараз понад 300 картин.

— Яким бачиш своє найближче майбутнє?

— Навчатимуся далі.  Хоч учителі з Києва мені не радять, бо вважають, що це може змінити мій стиль. А я впевнений, що мене вже ніхто не переробить, і свого стилю не зміню. Просто хочу щось узяти для себе з нових технік.

— У тебе немає страху перед майбутнім, адже за три місяці ти повинен  покинути стіни  навчального закладу?

— Мені не страшно щось змінювати, адже я часто змінював своє життя. Є лише страх нового середовища: з ким мені доведеться спілкуватися і жити поруч.

— Про що мрієш?

— Про поїздку в Італію, щоб там написати картини. Ще мрію відкрити власну майстерню й запрошувати туди колег-художників, про власну виставку, де буде жива музика, а я читатиму свої вірші.

— Ти й вірші пишеш?

— Пишу і непогано співаю. Мої батьки — музиканти за освітою, багато виступали, а  я завжди був із  ними. Батько непокоївся, що коли відбудеться ломка голосу, то я вже не зможу вільно співати в діапазоні трьох із половиною октав. Але все минуло нормально. Більш того, віднедавна  уві сні на мої вірші накладається музика. Маю вже 10 власних пісень.

— Тоді тобі треба заспівати в «Х-факторі»!

—  Узяти  участь у цьому шоу — теж моя мрія. Тому з нетерпінням чекаю початку нового сезону.

— Що ти любиш?

— Останнім часом найбільше люблю бути наодинці зі своїми думками. Люблю тишу, ліс. Коли приїжджаю в батьківську хату, за будь-якої погоди  йду в гори.  

— Ти вважаєш себе щасливою людиною?

— Так. Маю надію, що приношу користь своїм існуванням тим, хто мене оточує. Ось навчився, наприклад,  робити  тайський масаж. Недавно врятував спину свого друга.

— Ти своїми куксами вправляєшся так, що і деякі здорові можуть позаздрити. Чи хотілося б мати здорові руки?

— Мені пропонували операцію, але щоб пришити одну штучну кінцівку, треба мати 50 тисяч доларів. Якщо щиро, то долоні мені й не потрібні. Не хочу жодних маніпуляцій зі своїм тілом. Щоправда,  хотів би мати протез, який не знімаючи можна використовувати під час купання в морі. Знаю, що такі протези роблять у Харківському інституті протезування та ортопедії, але на це потрібні гроші.

Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК» 

Мустафа МУРТАЗАЄВ. Народився 21 вересня 1977 року в Узбекистані. У 1992 році з родиною переїхав у Крим і оселився в селі Привітному, що біля Алушти. Вчився паралельно у двох школах: звичайній та художній. 2000 року вступив до Сімферопольського художнього училища ім. М.Самокиша. 2007-го вступив до Кримського відділення Київської академії архітектури. Нині навчається на останньому курсі факультету станкового живопису. Має 10 персональних виставок. Його картини знають у Канаді, Німеччині, Польщі, Італії, Голландії.