Ім’я українського художника Романа Мініна добре відоме в Україні та за кордоном. Його роботи продаються на престижних аукціонах, він створює мистецтво для західних музеїв. Роман живе і працює у Харкові, хоч родом із Донеччини, яку залишив у 2007 році.
Головна тема його робіт — праця шахтарів. На його яскравих картинах каски гірників і відбійні молотки на вигляд як лати та зброя казкових лицарів, промені шахтарських ламп освітлюють загадкові підземелля вугільних копалень, де літають блакитні птахи, розквітають червоні троянди і грають барвами веселки. Роман Мінін створює картини, панно, фотографії, інсталяції, вітражі, експериментуючи з технікою, матеріалами та світлом.
Кілька днів тому за сприяння Посольства України в Бельгії виставку Романа Мініна відкрито у брюссельській галереї Mhaata. На ній, окрім картин, художник представив роботу «Храм шахтаря», виконану у форматі 3D. Роздивитися модель храму, розписну у традиційному для художника шахтарському стилі, можна крізь окуляри віртуальної реальності. Про шахтарську працю, що об’єднує Україну та Бельгію, дар провидця, яким має володіти справжній митець, кореспондент «УК» розмовляв з Романом МІНІНИМ у день відкриття виставки.
— Романе, як ваші роботи потрапили у галерею Mhaata?
— Ця галерея спеціалізується виключно на індустріальному мистецтві, воно дуже подобається власникові галереї Жаку-Антуану Танеру. Тому я тут. Антуан випадково знайшов мене в Харкові. Якось пізно увечері він проходив повз галерею, де я працював. Він туди зайшов, хоч, здавалося б, навіщо йому було туди йти, і ми зустрілися. Уже три роки співпрацюємо.
Антуанові хотілося б, щоб я у своєму стилі популяризував шахтарську працю чи зробив для якогось музею серйозні експонати або твори мистецтва. Це також і в моїх інтересах, бо я художник монументально-декоративного жанру і шукаю співпраці зі справжніми архітекторами, щоб створити великий монументальний твір.
— У Бельгії вас гарно приймають? Ви знаходите тут шанувальників?
— Будь-які мистецькі проекти виявляють себе за три-п’ять років. На співпрацю з Бельгією я витратив саме три роки, і сьогодні тільки зможу робити якісь висновки. Побачимо. Поки що рухаємося добре, розвиваємося без особливої реклами, бо хочемо по-чесному подобатися своїй публіці якістю мистецтва, радувати творчістю. Покладаюся на долю, бо як працював, так і працюватиму, як вигадував картини, так і вигадуватиму. Якщо вони комусь подобаються, то добре, а ні, то не нав’язуватиму людям свою творчість. І звичайно, дуже вдячний тим, з ким познайомився і одразу почав працювати.
— Ви не вперше виставляєтеся за кордоном. Знаю, що ваші виставки були у Польщі, Італії, Швейцарії, Франції.
— Тут треба брати до уваги, де виставлятися, адже світ мистецтва дуже великий. Коли я вперше виставлявся у Польщі у 2007 році, то це було у ятці з продажу сувенірів. Але коли повернувся в Україну, всім розповідав, що виставлявся у Польщі. Можна виставлятися хоч на Марсі, але значення має, де саме це відбувається. Для художника найважливіша інтелектуальна підтримка. Тому думаю, що музеї — це мій рівень.
— Праця гірників — це одна з головних тем ваших творів. Ви, певно, надихаєтеся у Бельгії, де свого часу працювало чимало великих шахт?
— Так, побувавши тут уперше, зрозумів, що тут мені все знайоме. Наприклад, у Шарлеруа до 1967 року працювала вугільна шахта Буа-дю-Казьє. На ній у 1956-му відбулася найбільша катастрофа в історії гірничої справи країни, у якій загинуло понад 250 гірників. Усі кажуть про це місто, що це якісь задвірки Бельгії, звідки всі тікають, це глушина і суцільна промзона. Але коли я туди потрапив, то мені все видалося дуже рідним. Якщо Донецьк змішати з казками Андерсена, то вийде Шарлеруа. Дуже миле казкове містечко зі складною історією. Я там почуваюсь як удома. Ми незабаром поїдемо туди на місяць працювати, і я впевнений, що насолоджуватимуся там.
— Ці почуття у вас невипадкові. Адже ще наприкінці ХІХ сторіччя бельгійці брали активну участь у розбудові Донбасу.
— Справді, бельгійці відіграли визначну роль у розвитку донецького краю. Мабуть, це були його найкращі часи. Мій дідусь, який був шахтарем, називав свій робочий одяг тужуркою. Тепер розумію, звідки прийшла ця назва у Донецьку область: назва походить від французького слова toujours — «завжди», «щодня».
— Романе, ви родом з Донеччини, де триває війна. Чи перегукується ваша творчість із політикою й подіями, які відбуваються на вашій малій батьківщині?
— Із 2007 року створюю картини про шахтарів, шахтарський фольклор. Якщо простежите за моєю творчістю від самого початку, то побачите, що у ній є картини про війну. Я знав, що війна буде.
— Так, я звернула увагу, що у 2010 році у вас була серія робіт «Сни про війну». У вас дар провидця?
— Це було передбачувано. Тому що я відчував внутрішню політику регіону. Адже такі речі планують на кілька років наперед. Культурну політику вели там зумисне для зіткнення двох світів, двох менталітетів. Цього було вже не уникнути. Я це відчував. У тій ситуації я опинився безпорадним і приниженим. Приниженим через те, що це все-таки відбулося. Війна стала реальністю.
Хоч війна — це останній найпримітивніший шлях вирішення якихось питань. Це просто кам’яна доба — сокири, ножі, кийки, калашнікови, ракети… І я маю до цього стосунок. Опосередкований, проте маю. Адже я звідти родом. І мені соромно, бо я знав, що до цього йдеться, але нічого не міг удіяти. Тому я звідти поїхав.
Якби мої картини мали якусь політичну силу, то вони могли б щось змінити. Але насправді творчість може лише загравати з політикою, але бути її частиною — навряд. Творчість може бути інструментом паблік рилейшнз, рекламою якоїсь політичної точки зору. Але я не заангажований у цьому плані й не рекламую жодної політичної партії. Просто створюю казку про Донбас — такий, яким хочу його бачити.
— А яким хочете його бачити, скажімо, років за 20?
— Бачу там багато пальм, скляні будинки, енергетичну безпеку і велику кількість ІТ-контор, які туди заїхали. Можливо, якісь сільськогосподарські угіддя.
— А шахти і терикони, що ви з ними зробили б?
— Те, що зробили в Бельгії. Музеї, розважальні центри. Віддав би художникам на творчу інтерпретацію. Вони б створили там класні клуби, де тусувалася б творча молодь.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»,
Брюссель
ДОСЬЄ «УК»
Роман МІНІН. Народився в 1981 році в Димитрові (нині Мирноград) Донецької області. Закінчив Харківську академію дизайну та мистецтва. У 2009-му його нагородили медаллю «Талант та покликання» Всесвітнього альянсу «Миротворець». Брав участь у багатьох групових виставках в Україні та за кордоном, організував фестиваль стритарту в Харкові та очолював програму «Ізоляція в міському просторі» у донецькому центрі сучасного мистецтва «Ізоляція» в 2012 році.
Ми в Google+