Карикатурист
Ігорь ЛУК'ЯНЧЕНКО

Сидить собі 50-річний, вкритий легкою сивиною чоловік. І споглядає затьмареними і водночас удивовиж глибокими очима на пляшку й склянку, що виблискують спустошеністю перед його трохи почервонілим носом. Він гадає думу про кращі часи, але занадто мало зусиль до цього докладає... Так словесно змалював «УК» обличчя вітчизняної карикатури професіонал цієї справи Ігор ЛУК’ЯНЧЕНКО, дивлячись із вікна столичної кав’ярні на монумент Незалежності. Делікатно витримуючи паузу, пан Ігор продовжує розвивати думку:

— Українська карикатура переживає не найліпші часи і, правду сказати, затребуваніша за кордоном. Ледь жевріють Асоціація карикатуристів, Київський клуб карикатуристів «АРХІГУМ». А нещодавно припинила існування благодійна організація «Митець», яка реалізувала кілька масштабних карикатурних проектів.

Але художники гідно представляють нашу державу на міжнародних конкурсах. Найвідоміший у світі український карикатурист Юрій Кособукін, який загалом посів понад 300 призових місць. Активне міжнародне життя ведуть Володимир Казаневський, Олексій Кустовський, Віктор Кудін, Олег Середа.

Щоправда карикатуру 30—40-річної давності не можна порівнювати із сучасною. Нині все знівелювалося. В Україні вона не є самодостатнім жанром, має здебільшого ілюстративний характер. Майже нема й українських конкурсів міжнародного рівня, окрім щорічної «Незалежності», організованої Костянтином Казанчевим. Нема в країні механізму подачі карикатури глядачеві, більш-менш серйозного гумористично-сатиричного журналу, окрім «Перця».

Головний процесор — Бог

— Напевно, запорука створення успішної карикатури — професійні тонкощі. Поділіться: з чим упоратись найтяжче?

— Найважче ілюструвати теми, які в принципі не можуть бути карикатурними. Часто в газетах мені замовляли карикатури до матеріалів про катастрофи, загибель людей. І доводилося знаходити нейтральні форми подачі: не карикатурні, не гротескні... Пам’ятаю, я мав зробити за півгодини ілюстрацію до тексту про авіакатастрофу. Викрутився, зобразивши хрест у вигляді літака, а на ньому розіп’яту людину.

У відомого карикатуриста Андрія Більжо майже скрізь фігурує Петрович. Це вже впізнаваний образ, так би мовити, бренд. І це великий успіх — знайти затребуваного в суспільстві героя. Цим шляхом я не пішов. Однак у 90% карикатур влучаю в ціль.

— Завдяки символічним й алегоричним акцентам?

— Насправді є кілька формальних прийомів малювання карикатур: перестановка, заміщення, гротеск — усього їх близько десяти. Тож знаючи їх, кожен може це робити, якщо вміє трохи малювати загалом. Припустімо, два антагоністичні об’єкти один щодо одного поміщаються в одне середовище... Й один закордонний художник навіть розробив систему формального підходу до створення карикатур. Він прописував по горизонталі та вертикалі об’єкти — припустімо, стіл, стілець, ручка — і на перетині шукав у них спільності та відмінності. Уже на основі цього створював карикатури.

— В Україні нині домінує проблемна карикатура. Які ж ідеї в неї закладено, і наскільки вона затребувана?

— Проблемна графіка чи то філософська карикатура без слів, яку, до речі, малювати вважається найвищим пілотажем, зародилася в журналі «Нью Йоркер» ще на початку ХХ ст. А в Україні за часів СРСР це знамено підхопили Юрій Кособукін, Володимир Казаневський, Віктор Кудін, Анатолий Казанський.

Власне, в усіх міжнародних конкурсах використовують переважно такий вид карикатури. До того ж щороку в світі видають десятки товстих спеціалізованих каталогів. Але проблемної графіки мало саме в Україні — тут вона затребувана в невеликій кількості — і наш глядач із нею майже не знайомий. А можливо, й українська ментальність не піддатлива до цього жанру. Нам ближчий інший тип гумору: комізм, самоіронія, міжособистісна сатира.

Наприклад, на іспанському конкурсі «Нові технології» я представив кілька робіт: на одній намалював розп’яття, вбудоване у мікросхему. Хотів цим сказати, що головний процесор у світі — це все-таки Бог. Інша моя робота була комічною: прилад для вимірювання IQ (рівня інтелекту). Там учений мацав волоський горіх, схожий на мозок, і в цей час прилад зашкалював.

— Карикатура потрібна суспільству, та як її зробити зрозумілою для більшості?

— Її сприймають по-різному соціальні групи і кожен залежно від ментальності. Щоправда, інтелігенція краще. Люди цього класу відвідують ті нечисленні виставки, які відбуваються в нас, купують газети тому, що там працює гарний карикатурист, збирають тематичні каталоги тощо. Але і шахтар із гострим розумом все це сприймає непогано. Карикатуру або розумієш, або ні.

І обійтися, звісно, можна без усього — вирощувати брукву і нічого не бачити... Проте карикатура в соціальному плані виконує вагому роль, виступаючи дзеркалом суспільства, в якому в гротескній формі відображаються всі його вади. Помітивши їх, можна вже намагатися щось виправляти.

Тематичних табу  не існує

— На вашу думку, коли народилася справжня українська карикатура?

— Певна річ, вона була і до незалежності, навіть тоді, коли ми входили до складу Російської імперії, в якій існувало близько 400 гумористично-сатиричних журналів. Уже в радянські часи панувала жорстка цензура, коли викривальні роботи не друкували. Саме це стало поштовхом для розвитку проблемної графіки — вірогідно, цей період, 1950—1970-ті роки, і можна вважати датою народження української карикатури, відомої на міжнародній арені. Спад жанру розпочався у період розпаду Союзу. Людям було не до карикатур — передовсім цьому посприяла економічна ситуація.

— Побутує думка, що в Україні нині високоякісна політична карикатура, але самі автори кажуть, що можна малювати ще гостріше...

— Це виходитиме за етичні та моральні межі. Якщо вже з’являються зображення оголених політиків, то куди ще гостріше? Загалом жанр карикатури добре ставиться до всього. Не можна лише перетинати межі, малюючи на теми смерті, нашесть, релігійних почуттів. Згадайте випадок: у данській газеті з’явилася карикатура на пророка Мухаммеда. Тоді її автора ісламські радикали засудили до заочної смертної кари. В українських карикатуристів таких проблем, на щастя, не було, максимум — на декого позивалися до суду.

Хоча на Заході релігійну тему відмалювали вже так, що не залишилося жодних табу. І найуживаніші там карикатури — на теми із біблійних сюжетів. У книжці Жана Ефеля «Створення світу» згруповано понад п’ять тисяч малюнків, які відображали ледь не всі епізоди зі Старого Заповіту. Як бачите, у карикатурі не існує тематичних табу.

— У США та країнах Центральної Європи переважає розважальна карикатура, а ось у країнах, що розвиваються, на кшталт нашої, вона зовсім іншого характеру — викриває негативні явища...

— Карикатура йде в ногу із суспільним життям. Україна — благодатна країна для карикатуристів. Тут можна виокремити і політичну, і соціальну карикатуру, і безліч інших. Це не сита Норвегія, в якій нашому братові нічого робити, окрім як малювати прісні сюжети на сімейні теми і шаржі на знаменитостей.

Мені подобається створювати щось таке, чого ще в цьому жанрі не зустрічав. Одна з таких робіт: близько двадцяти чорнильниць, на кожній із яких зображена літера алфавіту, викладені у рядок. Рука вмочує перо в них, щось пишучи... Сенс цієї карикатури кожен трактує по-своєму. Ось одна думка: письменник відповідальний за кожну літеру, яку прописує. А можна пояснити й інакше...

Тут навчати  нічого

— Цікаво, чим різняться роботи українських та світових карикатуристів?

— Абсолютно нічим. Карикатура — інтернаціональна мова, яка об’єднує різні народи та народності. Арабські художники, наприклад, малюють карикатури на біблійні сюжети, а наші — на ситуації, які могли б статися в Африці.

— Ігоре Борисовичу, а де навчають цього виду мистецтва? Чиї роботи на початку творчого шляху слугували і вам за яскравий приклад?

— Малюнки Анатолія Казанського, який трагічно загинув 1998 року. Це один із найвизначніших карикатуристів за весь період існування жанру. У його роботах превалює потужна філософська графіка. А закладені ідеї настільки міцні, що, можливо, карикатуриста такого рівня більше і не буде.

Щодо освіти скажу одне: навчати тут особливо нічого. Потрібно думати парадоксально, нікого не викриваючи, просто дивитися на речі під інакшим кутом зору, помічати в них нюанси, потім — гіперболізувати. Водночас слід відточувати майстерність, постійно щось малюючи. Інакше карикатурист поступово втрачає свій хист. Ще слід мати набір відповідних штампів, доповнювати його створенням нових ідей. І цього не навчають ніде. Було кілька таких спроб, але вони не увінчалися успіхом.

Знаєте, життя саме підштовхує людину до тієї справи, якою їй передбачено займатися. Колись я відпочивав на Північному Кавказі, де люд, аби не сумувати зимовими вечорами, вирішив влаштувати конкурс стінгазет. Я свою заповнив карикатурами. І серед 20 інших вона посіла перше місце. Після цього почав малювати саме карикатуру. Першу мою роботу надрукували у газеті «Харківський кур’єр», коли я ще навчався в інституті радіоелектроніки, — так помалу малював дедалі більше.

— А як упізнати серед натовпу майстра вашого пера?

— Йому до 60 років. Носить светр, подібний до мого (показує на плетений спицями сірий вовняний виріб). Малює карикатури переважно на міжнародні конкурси. Тому кілька разів на рік виїжджає за кордон, при цьому може працювати в кількох вітчизняних виданнях. І раз на місяць зустрічається з однодумцями.

Катерина МАЦЕГОРА,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Ігор ЛУК’ЯНЧЕНКО. Народився 1971 р. в Краснодарському краї. Закінчив Харківський інститут радіоелектроніки за фахом «інженер-системотехнік» (1993 р.). Професійно займається карикатурою з 1997 р. Співпрацює з багатьма українськими виданнями. В арсеналі має понад 5 тис. опублікованих малюнків. Окрім цього, вдома — 30 тис. ескізів сумарною вагою 100 кг. За його плечима кілька персональних виставок та перемог на міжнародних конкурсах карикатури.