Не так давно у Старобільську відбулася наукова конференція, присвячена гібридній війні. Її організував евакуйований з Луганська національний університет імені Тараса Шевченка, науковці якого останніми роками працюють над проблематикою національної безпеки. Активно долучилися до заходу і фахівці столичного Національного університету оборони. Особливий інтерес аудиторії викликали дослідження масової свідомості в зоні АТО. Чому? Про це розмовляємо із завідувачем кафедри філософії та соціології університету професором Іллею КОНОНОВИМ.
УК: Ілле Федоровичу, розкажіть, будь ласка, які тенденції побачили під час дворічної роботи в межах проекту «Масова свідомість у зоні воєнного конфлікту на Донбасі»?
— Перший рік у нас пішов на методологічну роботу. Річ у тому, що використання опитувальних методів у зоні АТО, які практикували різні фірми з 2014 року, почали давати збій. Соціологи зіткнулися з масовими відмовами респондентів відповідати на запитання анкет або нестачею щирості. До того ж у таких опитуваннях не відображалася багаторівневість і різноспрямованість масової свідомості в зоні воєнних дій. Негативну роль відігравали бажання деяких замовників опитувань використовувати їхні результати для підтвердження власних ідеологічних установок. Тому в 2014—2015 роках поширилося твердження, ніби під час війни регіональна спільність Донбасу розпалася, і надалі її можна не враховувати в політиці.
Іноді для підкріплення цього твердження навіть вдавалися до маніпуляцій. Наприклад, взявши за основу порівнянь такі різні населені пункти, як Сєверодонецьк і Старобільськ. Найчастіше брали до уваги одну з тенденцій, зафіксовану в опитуванні, й ігнорували інші.
Наш колектив, до складу якого входять науковці з Харкова й Кривого Рогу, розробив інструментарій для дослідження, орієнтований на системне відображення масової свідомості в зоні воєнних дій. Ми вирішили поєднувати інформаційну панель, заплановану на рік, з періодичними опитуваннями у довірчій групі. Таке поєднання методів потрібне для перевірки достовірності отриманих результатів.
Другий блок дослідницьких процедур було спрямовано на аналіз соціальних мереж. Це мало показати, наскільки зміни в масовій свідомості пов’язані з різними джерелами інформації.
Допомоги нам було чекати нізвідки, бо події у нас у країні прецедентні.
Наші загальні висновки на підставі даних, отриманих під час польового етапу проекту, поки що мають попередній характер. Однак серед головних підсумків можна виокремити таке. Передовсім наші результати не підтверджують ідеологеми, ніби для Донбасу російсько-українська війна цивілізаційна. Тутешні люди не хочуть себе протиставляти ні одній, ні другій цивілізаційній системі. Хоч образ Росії загалом програє образу Заходу, але не можна сказати, що розвиток масової свідомості пішов шляхом маятника: якщо не Росія, то Європа і США. Радше населення відчуло себе в суттєво проблематизованому світі, де неможливо довіряти головним геополітичним гравцям. Найпопулярнішою зовнішньополітичною орієнтацією України в сучасному світі для місцевого населення залишається нейтральний статус.
Наше опитування виявило обмеженість пропагандистських або маніпулятивних методів у взаємодії влади й населення. Воно демонструє, що картини світу влади і народу дедалі розходяться. Гадаю, владним структурам слід звернути увагу на це.
Не хочу вдаватися до народницьких протиставлень доброго народу й поганої влади. Важливо, що респонденти відчувають: на рівні повсякденних відносин у зоні воєнного конфлікту щирості в стосунках між людьми замало.
Фактично більшість населення вважає себе пасивною, а не активною стороною у конфлікті, який три роки триває на Донбасі. Люди не розглядають цей конфлікт як особисту справу.
За все сказане на мене можна наклеїти всілякі ярлики, аж до звинувачень у недостатньому патріотизмі. Однак вважаю, що соціолог має ставити владу перед дзеркалом, де відображаються реальні настрої суспільства.
УК: Стосовно жителів Донбасу в Україні утворилися певні стереотипи. Зокрема про інтелектуальну бідність та обмеженість світогляду. Чи відповідають дійсності такі твердження?
— Донбас у сучасній Україні — негативно стигматизований край. Твердження, що поширюється чи не як ідеологічна установка, таке: у своїх бідах жителі Донбасу винні самі. Мовляв, це вони самі покликали росіян, самі не дали відсічі загарбникам.
Гадаю, для значної частини панівного класу жителі Донбасу — небажаний електорат. Тому й поширюються такі уявлення. Приклади ж справжнього героїчного опору замовчують, як це відбувається з історією бою, коли загарбникам протистояв Луганський прикордонний загін у червні 2014 року. Якби тоді прикордонники мали підтримку, то, можливо, над Луганськом майорів би український прапор.
Щодо бідності чи багатства інтелектуального життя, то більшість населення цього регіону з усього лиха трьох минулих років винесла переконання в цінності закону, а це, як зрозуміло, зовсім не свідчить про інтелектуальну бідність.
УК: Почастішали спроби міжнародних гуманітарних організацій налагодити діалог між підконтрольною та тимчасово окупованою частинами Луганщини. Чи можливий такий діалог і до яких наслідків може привести?
— Такий діалог бажаний. Але для цього не підходить спілкування на пункті пропуску в Станиці Луганській чи в чергах до Пенсійного фонду й Ощадбанку, які можна спостерігати у всій області. Не підходить для цього й режим вимушених переселенців, тобто тих, кого евфемістично називають «тимчасово переміщені особи» з частковим обмеженням прав.
Діалог має бути багаторівневим, але такий дуже складно організувати. Адже для цього потрібна щирість, а не пропаганда. Нині такої щирості складно домогтися. Можливо, саме в цьому можуть посприяти міжнародні організації. Це була б допомога жителям Донбасу.
УК: Унікально те, що ви як викладач працюєте з молоддю і в Прикарпатському університеті, і в евакуйованому з Луганська національному університеті імені Тараса Шевченка. У чому різниця та спільне у мріях і настроях молоді цих частин України?
— Ми з дружиною у 2014 році опинилися в Івано-Франківську, бо наша кафедра реалізовувала великий проект, спрямований на вивчення життєвих світів міських жителів Донбасу й Галичини. Тоді вдалося провести масове опитування в Луганській і Донецькій областях, а потім у Львівській й Івано-Франківській. Щоправда, я відтягував наш від’їзд із Луганська, сподіваючись, що українська влада візьме ситуацію під контроль. Не склалося. Так ми виїхали в Івано-Франківськ і стали переселенцями.
Я провів серії біографічних інтерв’ю. Біографії відрізняються насамперед у старших жителів цих регіонів. У галичан помітна недовіра до соціального світу. Багато покалічених доль. Жителі Донбасу ставилися до соціального світу з базовою довірою і розглядали його як поле можливостей.
Однак що молодші респонденти, то менше цих відмінностей. У студентів вони майже непомітні. Почуваюся однаково своїм у студентських аудиторіях Старобільська й Івано-Франківська.
Звичайно, це не означає, що відмінностей немає або що я не відчував проблем з адаптацією до іншого регіону. Скажімо, в молодих жителів Галичини мене вражає поєднання установок патріотизму і бажання виїхати з рідної країни. На Донбасі такого не спостерігаю. Але базові проблеми й бажання нині загальні в жителів наших регіонів.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ілля КОНОНОВ. Народився 1955 року в селі Пахалівка Луганської області. Закінчив Ворошиловградський педагогічний інститут, нині Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Працював завідувачем кафедри філософії та соціології ЛНУ імені Тараса Шевченко. Із 2017-го — професор кафедри філософії та соціології філософського факультету ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника».
Досліджує проблеми соціології регіонів і етносоціології, зокрема просторової організації суспільства, регіональні системи України; специфіку регіональної спільноти Донбасу.
Доктор соціологічних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України.
Ми в Google+