155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕРНАДСЬКОГО
ПОСТАТЬ. Ім’я засновника і першого керівника Академії наук України та вченого зі світовим іменем Володимира Вернадського начебто не потребує особливого представлення. Він творець вчення про біосферу — взаємодію всіх організмів на планеті, та ноосферу — взаємодію розумів та їх вплив на довкілля, що значно випередило свою епоху. Не менш вагомий його внесок у суто прикладні науки, починаючи від мінералогії та біогеохімії й закінчуючи заснуванням першого в СРСР Радієвого інституту, створенням комісії з вивчення важкої води та розробленням радіологічного методу датування віку мінералів.
Однак досі Володимира Вернадського — українця за походженням і переконаннями — називають «російським вченим». Причому не лише в Росії, яка здавна спеціалізується на прихватизації культурних надбань сусідніх народів, а й багато хто в Україні. Насправді ще 15-річним гімназистом Вернадський записав до свого щоденника: «У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою».
Навіть батька видатного науковця зазвичай згадують як «викладача російської словесності в гімназіях». Натомість Микола Чернишевський відгукувався про свого сучасника Івана Вернадського як про «знаного від Балтики до Чукотського Ока» економіста та розробника теорії потреб (споживчого ринку).
За спогадами Володимира Вернадського, саме «батько розповідав мені історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудований на кістках українців. Я докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, яких він знав особисто, та про Кирило-Мефодіївське товариство».
Не дивно, що вже знаним ученим Володимир Вернадський запропонував проект створення Української академії наук, у якому акцент робився аж ніяк не на суто прикладні науки, чого можна було очікувати від видатного мінералога та ще у суворий час розв’язаної більшовиками війни проти України. «Насамперед має бути створено добре обставлений відділ української мови, літератури та історії», — вважав науковець.
Нічого дивного в цьому немає, адже творець учення про ноосферу чудово усвідомлював нерозривний зв’язок духовного і матеріального та важливість ідей, які, лише оволодівши думками мільйонів людей, стають реальною перетворюючою силою. Саме тому Вернадський ще у 1918 році із щирим болем і гіркотою написав: «З Україною важке і навряд чи реальне завдання: створити державу, не опираючись ні на кого». Ішлося не про допомогу і підтримку інших держав, а насамперед про ставлення до влади власного народу.
Нині на ці самі граблі вкотре наступають нові очільники держави. Вони із жахаючою постійністю розорюють нечисленний середній клас, змушують найактивнішу частину працездатного населення виїздити за кордон у пошуках достойної зарплати і навіть зуміли люмпенізувати село, що традиційно було хранителем національних традицій.
Ще один нині особливо актуальний урок Вернадського стосується ролі друкованого слова у становленні демократії. У час, коли українському суспільству нав’язують роздержавлення преси із комунальною включно, яка апріорі не є державною, гріх не нагадати слова вченого-енциклопедиста: «У створенні та розвитку хорошої місцевої преси міститься одна з основних умов існування місцевого самоврядування».
Натомість в Україні вже традиційно борються із наслідками, а не із причинами. Замість того щоб покінчити із корупцією у силових структурах, банально перейменовують міліцію в поліцію. Замість того щоб боротись із наркобаронами і тими, хто їх кришує, забороняють вирощувати мак. Замість того щоб перетворити комунальні ЗМІ у реальні рупори представлених у місцевих радах депутатських груп і партій з опозиційними включно, приватизують газети, перетворюючи їх на агітки тих, хто більше заплатить.
У написаній ще у 1915 році статті «Українське питання і російська громадськість» Вернадський застерігав: «Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в трактуванні його як шкідливого». На жаль, сильну і заможну Україну не лише росіяни традиційно сприймають як страшну загрозу, а не гарантію миру і благополуччя для сусідніх держав. Хоч не ми, а саме вони розв’язували агресивні війни і намагались колонізувати українські землі, про що не втомлювався нагадувати загребущим шовіністам великий українець і видатний учений-гуманіст Володимир Вернадський.
100 РОКІВ ВТЕЧІ БІЛЬШОВИКІВ ДО МОСКВИ
Таємний переїзд Раднаркому
АМОРАЛЬНІСТЬ. За радянських часів офіційною причиною перенесення столиці із Петрограда до Москви називали ймовірність німецького наступу. Насправді головною небезпекою, через яку більшовицький Раднарком втік до Москви, стала загроза народного бунту. Голодних петроградських робітників та озлоблених матросів-анархістів «робітничо-селянська» боялася більше, ніж «класово чужих» купців і чиновників патріархальної Москви.
130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНТОНА МАКАРЕНКА
Антипедагогічні методи видатного вихователя
ПОГЛЯД. «Жоден педагогічний засіб не може бути оголошений постійним, корисним і дієвим завжди однаково й ефективно», — у цих словах видатного педагога найкраща відповідь адептам і критикам його вчення, яке не потребує ні возведення в догму, ні оголошення застарілим.
Можна по-різному ставитися до трьох китів, на яких ґрунтується розроблена автором «Педагогічної поеми» система виховання, бо обов’язкове залучення до праці, найширше самоврядування і колективна відповідальність належать до категорій, що легко перетворюються із блага на зло. Однак свята правда, що в сучасній нам школі головна мета — напхати голови учнів величезним обсягом здебільшого нікому не потрібних знань, а Макаренко вважав, що виховання має превалювати над навчанням.
Промовистий факт, що «Педагогічну поему», вивчення якої входило до обов’язкової програми підготовки вчителів, видавали за часів СРСР у скороченому щонайменше на третину обсязі, а її автора нещадно цькували за антипедагогічні методи. Нині їх теж можуть розцінювати як «знущання і приниження». Наприклад, вихованця, який заради економії часу зайшов до приміщення через вікно, Макаренко зобов’язав певний час користуватися лише цим шляхом. Ще категоричніший пасаж учителя з його приватного листа: «У разі потреби морди битиму, як раніше. З єдиною різницею, що кожній побитій сявці даватиму по 25 копійок на дорогу в Харків для скарг».
Антипедагогічні методи Макаренка засудила вдова Леніна Надія Крупська у виступі на одному зі з’їздів комсомолу в Москві. Однак нині це пам’ятають хіба що фахівці-історики, а відстороненого від виховання дітей і звинуваченого у перетворенні колонії імені Горького на «непартійну педагогічну провінцію» Макаренка знає весь світ.
Секрет у тому, що видатний наставник ніколи не був деспотом і постійно наголошував, що вчитель зобов’язаний керуватися двома найважливішими принципами: поваги до учня і вимогливості. Однак вихованець так само має поважати свого вихователя й учнівський колектив, а не цілеспрямовано доводити педагога до нервового зриву і заважати навчальному процесу всього класу. Саме про це часто забувають, коли гнівно розповідають про «антипедагогічний» вчинок того чи того вчителя, який неправильно відреагував на вже хронічне хуліганство жартівника, впевненого у своїй безкарності.
На відміну від сучасної нам школи, Макаренко опікувався не просто сиротами, а безпритульними і малолітніми злочинцями, виховуючи з них достойних людей. Натомість у нас лише розводять руками, намагаючись пояснити, чому діти із нібито цілком благополучних родин жорстоко побили однокласницю, пограбували магазин чи вже не уявляють життя без наркотиків. Мимоволі спадає на думку, що, натхненно каструючи педагогічну спадщину Макаренка, сучасні метри педагогіки уподібнюють себе до Надії Крупської, яка ніколи не мала власних дітей, але натхненно вчила інших, як їх виховувати.
У Макаренка антипедагогічні засоби були винятковим засобом і поєднувалися із широким учнівським самоврядуванням, яке привчало вихованців до самостійності й відповідальності за вчинки. На відміну від інших великих учителів і педагогів, наш земляк — насамперед видатний вихователь, який успадкував методи сімейної педагогіки українців із її любов’ю до дітей, раннім залученням до посильної праці та справді батьківської вимогливості.
.jpg)
75 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГІЛЯ
Камчатське золото українця-хореографа
ГОРДІСТЬ. Ще на початку минулого століття на Далекому Сході в Російській імперії виник Зелений Клин, населений українцями. За сталінських і брежнєвських часів кількість наших земляків на краю світу зросла багатократно. Не буде перебільшенням сказати, що без розуму і рук українців золото Колими, багатства Камчатки і нафтогазові поклади Сибіру донині залишались би неосвоєними.
На відміну від вахтовиків і старателів, які їхали в далекі краї по добрий заробіток, уродженця Харківщини Олександра Гіля у центр Коряцького автономного округу селище Палана привела любов до танцю. Побачений 1965 року в Москві на огляді народної самодіяльності виступ аматорів із Камчатки так зачарував хлопця, що він полетів на край світу.
Завдяки Олександрові Гілю самодіяльний колектив у 1974 році здобув статус професійного ансамблю коряцького танцю «Менго». Та найбільшою заслугою нашого земляка є те, що він зумів зберегти народні традиції малих народів Півночі, наново навчивши їх мистецтва національної хореографії, краса якої підкорила світ. На відміну від росіян, які віками гнобили і визискували «інородців», українець Олександр Гіль став великим Учителем, на пам’ять про якого до репертуару «Менго» донині входять українські народні пісні.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+