Днями мав нагоду згадати давній анекдот. Леонідові Брежнєву (для молоді: був такий вождь у колишньому СРСР) доповідають, що народ краде. Він поцікавився: «За кордон воно йде?» — «Та ні, залишається у нашій державі», — відповіли. «То хай крадуть», — резюмував вождь.

Та за незалежності України, коли кордони відкрилися (для молоді: за часів СРСР навіть комар за кордон не міг пролетіти), ситуація стала не контрольована ніким, а саме: крадуть і виводять гроші в офшори. І чомусь чи не кожний народний депутат (принаймні попереднього скликання) мав за честь стати власником банку. Я спочатку розумів, що питання тут дотичне до терміну, який ввів в обіг Леонід Кравчук, себто в менталітеті: разом двоє українців скупі, а якщо окремо в кожного власний банк, то вони ощасливлять народ. Але вже очевидно, що навіть однієї п’ятірні забагато, щоб перелічити багатих, які люблять Україну до глибини власної кишені.

До цих міркувань спонукала розповідь товариша. Дочка дала йому доларову картку, щоб мав гроші на прожиття. Вона зауважила, що за одну операцію з рахунку беруть 3 долари, тож краще за раз зняти максимально можливу суму. Він як довірливий громадянин зателефонував в інформаційний центр одного українсько-іноземного банку, де все «просто, прозоро, без сюрпризів». Лагідний жіночий голос чемно повідомив: якщо вам треба таке, то наберіть цифру один, якщо таке, то цифру два і так далі. Банківська жіноча ласка додала йому наснаги і віри, що лихі часи минули. Це підтвердила і цифра: «У нашому банку ви можете з банкомата відразу зняти 5 тисяч гривень». Він скромно зауважив, що пробував це зробити вчора, але банкомат сказав, що «неможливо процесувати суму». «Те ви щось, мабуть, не те натиснули. Зайдіть у відділення банку, і вас обслужать», — сказав голос у слухавці.

Наступного дня на клавіатурі банкомата, встановленого у приміщенні відділення банку, він набрав потрібну суму, але дзуськи. Спробував удруге — те ж саме. Працівники відділення його заспокоїли, мовляв, у нас світла не було, зараз завантажимо комп’ютери і знімете у касі. Бідолашний кивнув головою і вийшов перекурити з розумінням того, що картка належить доньці, отже, його у касі не обслужать. Так і сталося. Касир покрутив картку й зауважив, що вона належить іншій особі, але на запитання товариш відповів чітко, що знає, яка є сума на картці, і пін-код знає, і паспорт при собі. Всі розмовляли спокійно, одначе ситуація була непрогнозована. Аж тут одна банківська молодиця, зрозумівши, що картка валютна, його запитала: «А в якому банкоматі ви пробували зняти: у тому, що в приміщенні відділення? Цей видає 2 тисячі гривень, а той, що надворі, — вдвічі більшу суму».

Вийшов сердешний, натиснув кнопки, але коли побачив на екрані, що має заплатити не 3 долари комісії, а в кілька разів більше, остовпів. Тож закурив і спересердя поставив собі запитання: якщо два банкомати — власність одного банку, то чому вони працюють як різні держави? Чи, може, якийсь із них у ручному режимі працює?

Уже не вперше Національний банк коштом платників податків рятує від скрути комерційні банки. Зауважимо: рятують багатих! А що зміниться для бідних, яких у нашій країні більшість, якщо у нас буде не сотня банків, а десять?

Уже понад 20 років багаті через механізм державного бюджету і не лише (через мізерний сільськогосподарський податок, ПДВ, різні преференції тощо) живуть за рахунок бідних.

Може, мені хтось заперечить, що в період неоголошеної війни не час ділити на багатих і бідних. Воно ніби і так, але… За період незалежності України лише один президент сказав про дуже низьку частку зарплати у собівартості продукції і то ніби крадькома, бо потім забув про дане слово. Та нині риторика щодо набуття Україною членства в ЄС набагато ближча, ніж різниця між часткою зарплатні у собівартості продукції в Європі й у нас (і різниця — в рази).

Зауважимо, що в Європу першим має вступити суспільство, а клани — згодом. Якщо станеться навпаки, то що зміниться для бідних?