Як розказати про специфіку діяльності тих, чия робота має бути блискавичною, чіткою і майже завжди під завісою таємності? Як розкрити справжні думки, переконання та надії командира, який вже довгих десять років війни доводить свою відданість побратимам та українському народові?  Спробуємо зробити це через інтерв’ю з командиром 6 окремого штурмового полку «Рейнджер», котрий має позивний «Бобер».

«Пишаюся своїми бобратимами»

— Вітаю, пане командире. Ви маєте таке цікаве псевдо — «Бобер». Напевно, є якась неординарна історія, пов’язана з ним?

— Історія, звісно, є, але цікава вона, мабуть, лише для її учасників. Це трапилося 2014 року на Донеччині. Ми мали заступати на віддалений спостережний пункт, і це було дуже ризикованою справою. Як командир групи я обрав собі найскладніший час — із другої до шостої ранку. Військові знають: це час для більшості поганих подій та ворожих диверсійних груп. І ось стоїмо ми, вартуємо, а мій напарник щось бубонить під ніс — так він справлявся з першим бойовим стресом. Я його постійно підколював, що, мовляв, то він ось так з бобрами спілкується. Зрештою жарт розійшовся по групі і до мене причепилось таке псевдо.

Бойове ім’я не обирають, це всім відомий факт, воно якось саме з’являється. Тобі його дають твої найближчі військові брати за той чи інший вчинок або за жарт чи подію. І я, до речі, жодного разу не пошкодував за ним, а з огляду на останні події в рашці пишаюся бобратимами (усміхається).

— А що було для вас поштовхом до бажання стати військовим?

— Відчуття єдності. У це слово вкладаю саме єдність емоційну,  єдність задля спільної мети. Я виріс у такому місті, в якому вибір був лише на два боки: стати або бандюком, або військовим, бо містоутворюючими підприємствами були… тюрма і військова частина.

Мені пощастило: в нас у школі один досвідчений майор спецназу організував  військово­патріотичний клуб. Нам, молодим хлопцям, окремим не було ще й 18 років, якось він вибив дозвіл на перший стрибок з парашутом. Нарешті! Десятеро юнаків, гелікоптер Мі­8, зліт — і час до стрибка. Сотні разів робили це на землі, відпрацьовували до автоматизму, і ось ми в небі. Ніхто навіть і не намагався щось сказати, це була така мить, про яку кажуть, що вона триває вічність. Ми дивилися один на одного й розуміли, що кожен уже обрав свій шлях. Ось це відчуття єдності, братерського плеча і породило в мені таке усвідомлене непохитне рішення. Моя служба Батьківщині почалася із цього першого стрибка. І звісно, як кожна людина, що пройшла через подібне випробування, я обрав аеромобільні війська.

— Військові часто вживають вираз «Статут, написаний кров’ю». Для офіцера є чимало правил, які потрібно знати й виконувати, багатьом вимогам відповідати. Як ви із цим справляєтеся?

— Статут — надважлива річ для кожного військового. Це збірник перевірених часом правил, які максимально можуть уберегти від біди. Але часи змінюються, і деякі правила мають змінюватися також. Мені в житті пощастило — на моєму шляху становлення як офіцера траплялися прогресивні наставники, одним з яких був начальник мого факультету. Він завжди наголошував, що, крім знання статутів, має бути ще їх розуміння. Спершу в наших курсантських головах таке не вкладалося, це був такий собі когнітивний дисо­нанс. Але наш наставник власним прикладом, ставленням до нас, колег, показував, як це має бути, і з часом ми теж усвідомили це.

— Який найважливіший урок ви винесли з навчання?

— Головне правило: хоч би що сталося, хай би як нас робила жорсткішими війна, людяність має лишатися завжди. Це те, що вирізняє нас як військових і побратимів: можливість зрозуміти, вислухати, поспівчувати, іноді навіть просто разом помовчати. Війна нікого не робить добрим чи поганим; вона, немов хвороба, розростається у твоїй душі, вивільнює найкраще і найгірше, що є всередині. Війна — це біль. Невимовний біль породжує агресію, злість, жорстокість, бажання вчиняти так, як вчиняли з тобою. Так, правила є правилами, і вони не просто так придумані й написані, однак хороший командир має поєднувати в собі багато різних рис: десь бути жорстким, десь навпаки, розуміти, що кого надихає чи стимулює до роботи, розбиратися у своїх людях, знати, як їх підтримати.

Статут — це сухі приписи, які, звісно, потребують виконання, але я на прикладі свого підрозділу хочу започаткувати ще щось на кшталт кодексу честі. У нас ми тимчасово називаємо їх «12 правил Рейнджера», і, на мою думку, це те, що допоможе створити підрозділи нового рівня, де кожен робить для себе усвідомлений вибір.

«Війна прийде доКкожного, якщо ми не втримаємося»

— І перше правило «рейнджерів» — не бреши бобратиму?

— Я передусім для всіх побратим, а вже потім командир. Хочу досягти такого рівня,  коли весь підрозділ, вся військова частина горою стоїть за свого командира. І всі вони з ним не тому, що їх сюди перемістили чи мобілізували, а тому, що розуміють і підтримують мету, цілі, бажання свого командира, зокрема щодо формування нового рівня підрозділу. У такому колективі не може бути брехні. Стараюся бути максимально чесним зі своїм колективом і, звісно, чекатиму від кожного того самого.

— У вас штурмовий підрозділ, ваші завдання завжди будуть нелегкими. Як і рішення, які вам доведеться приймати. Ви готові до цього?

— До деяких речей неможливо бути готовим взагалі. Тут покладаю надію не тільки на себе, а й на тих, хто стане пліч­о­пліч зі мною. Більшість нашого особового складу — бойові офіцери та сержанти, а також солдати, які власним досвідом можуть за пояс заткнути не один десяток закордонних інструкторів. На жаль, триває війна, втрати неминучі, і для мене втрата кожного бійця буде довічним тягарем, але як командир можу пообіцяти: жодна з них не стане марною і вже точно не буде забутою.

— Що ви скажете тим, хто ще думає щодо перспектив служби в армії чи шукає підрозділ для себе?

— Не хочу нагадувати, що війна прийде до кожного, якщо ми не втримаємося. Це й так зрозуміло. Наша роль як військових полягає саме в тому, щоб Україна не палала вогнем і щоб над нашою домівкою нарешті було мирне небо. Усі, хто має бажання допомогти нам, стати частиною чогось великого, приєднуйтесь! Якщо відчуваєте, що готові боротися за свій дім і родину, битися за дорогу для вас частинку України — ви той, хто нам потрібен. Як командир обіцяю гідне ставлення, достатній рівень забезпечення, навчання, підтримку. І, звісно, чесність, бо  чесніть — це основа гідності. Тож «Бобер» чекає на вас, як і вся наша зграя!

Юлія ЄВДОКИМОВА,  
пресофіцер, 6 окремий штурмовий полк «Рейнджер»