Наприкінці 1980-х по телевізору і радіо зазвучала пісня про донечку. В ній переплелися і оксамитовий баритон виконавця, і ніжна мелодія, і неповторні слова про маленьку крихітку —донечку-перлинку, золоту краплинку. Пісня одразу стала шлягером.
Її виконував тоді ще маловідомий співак Микола Свидюк з Одеси, який згодом посів в українській пісенній естраді своє окремішнє помітне місце. Нині в його репертуарі сотні пісенних творів, які припали до душі численним слухачам.
— Миколо Івановичу, у біографічних джерелах вказують різні місця вашого народження. Чи й справді ви корінний одесит?
— Насправді я народився на Одещині, але згодом, після чергового адміністративно-територіального поділу, мій Голованівський район став частиною Кіровоградської області. Але у степовому селі я прожив лише кілька місяців: батьки переїхали до Одеси — і я став одеситом. Тож усі дитячі спомини асоціюються із цим чудовим містом.
— Ваше становлення як митця відбувалося в місті, яке має свої національні особливості і кольори. З усього виходить, що переважило українське коріння…
— Так, саме українська пісня, українська музика були в особливій пошані в нашій сім’ї. І тато, і мама — музично обдаровані, обоє чудово грали на багатьох музичних інструментах. Так само майстерно грали дядько і дідусь. Скільки пам’ятаю себе, в нашій хаті звучали пісні.
Причому співали не по одному чи по два куплети, як нині, а по 15 і навіть 20. Особливо балади, які звучали тривалий час.
Багато хто запитує: чи зручно мені в Одесі? Так, затишно і зручно. Одеський край унікальний хоча б тим, що тут мешкають представники більш як 120 національностей. І найголовніша цінність у тому, що всі мають порозуміння і взаємну підтримку.
— І ви ще в дитинстві вирішили стати співаком?
— Ні, в юності всерйоз захоплювався футболом, але перемогли музика і пісня. Хоч спорт завжди був на особливому місці в моєму житті. Маючи гарні фізичні дані, тривалий час грав за місцеві футбольні команди, зокрема за автоскладальний завод. Пригадую, як зійшлися в поєдинку з командою заводу «Продмаш», за яку тоді виступав майбутній відомий футболіст і тренер Льоня Буряк. Я носив майку під третім номером, у команді грав як центральний захисник. І ось уявіть, з м’ячем по правому флангу виходжу на кут штрафного майданчика суперників і — забиваю гол! Радість, овації! Але згодом Леонід забиває нам аж два м’ячі. Поразка з рахунком 2:1. І хоч програли, однак той свій гол пам’ятаю. До слова, з Леонідом підтримуємо тісні зв’язки, він відвідує мої концерти.
— Тобто згодом спорт відійшов на другий план…
— Не зовсім. Я активний прибічник здорового способу життя: тричі на тиждень відвідую спортивний зал, постійно граю в настільний теніс, роблю розтяжки. А кожен ранок розпочинаю із фіззарядки. Потім випиваю півсклянки теплої кип’яченої води і займаюся голосом.
— А як усе-таки перемогли мистецтво, пісня, музика?
— Граючи у футбол, разом з однолітками, які любили співати, організували вокально-інструментальний ансамбль «Рідний край». Серед його учасників були й професійні музиканти, й аматори.
І от уявіть: в Одесі 1980-х наш український гурт виконує українські пісні, обробки народних мелодій тощо. Успіх був таким приголомшливим, що невдовзі Міністерство культури відзначило колектив Почесною грамотою!
Я тоді тісно співпрацював з Одеським українським драматичним театром, написавши музику до п’яти вистав, у тому числі й до «Рожевого павутиння» Якова Мамонтова, яку з тріумфом ставили понад 250 разів на різних сценах України. Знаю, що вона є в репертуарі Сумського академічного театру драми і музичної комедії імені М. Щепкіна — одного з кращих в Україні.
Ще написав музику до п’єси Ярослава Стельмаха «Норовливий», яка також мала великий успіх серед театралів.
А потім настав 1989 рік, і нас запросили до Чернівців на першу «Червону руту». І знову успіх — вихід до фінальної частини конкурсу. І хай не здобули перемоги, зате особисто познайомилися з незабутнім Назарієм Яремчуком. Після нашого виступу він особисто підійшов до гурту, подякував за пісні, сфотографувався. То була незабутня світла зустріч.
— Фестиваль «Боромля-91» вас приймав як уже відомого і популярного виконавця.
— То було незабутнє свято. На Сумщину приїхали як знані, так і молоді митці. У повітрі витав дух незалежної України, в усіх — піднесений та урочистий настрій.
Загалом згаданий вами фестиваль по-своєму унікальний і особливий. Провісник вільної України, єдиний у країні сільський фестиваль мистецтв, через який пройшли сотні видатних співаків, поетів, артистів, композиторів. Із 26 фестивалів, які відбулися, я брав участь щонайменше у 15. Щоправда, вже як почесний гість. Ось і зовсім недавно виступав у Тростянці разом з народною артисткою Аллою Кудлай.
Титанічну і потрібну роботу проводить невтомний і постійний організатор «Боромлі» заслужений діяч мистецтв голова Асоціації діячів естрадного мистецтва Віктор Герасимов. Дай, Боже, йому здоров’я і багато-багато літ, аби позивні фестивалю щороку звучали на всю Україну.
— Тоді ж пролунала ваша нині широкознана і популярна пісня «Доню моя, донечко». Розкажіть про історію створення цього шлягеру.
— Наприкінці 1980-х я працював музичним керівником у таборі «Молода гвардія», куди приїхав молодий київський поет Олексій Кононенко. Познайомившись, він показав слова пісні про донечку, які мені сподобалися. До того ж в Олексія вже тоді була маленька доня, а в мене підростали аж дві перлинки — Оля і Катруся. Тобто духовний і душевний унісон двох татусів.
Музику написав швидко — за якусь добу. А вже потім готовий твір показав як Олексію, так і незабутньому Анатолію Авдієвському. Обом вона дуже сподобалася. Анатолій Тимофійович одразу ж дав стислу характеристику: «Колю, такі пісні народжуються раз на сто років».
Мов у воду дивився: після першого виконання її почали замовляти на радіо, концертах, телебаченні. І так донині.
— До речі, як склалися долі ваших донечок?
— Уже повиростали, стали самостійними. Старшенька Оля за освітою дизайнер одягу, свого часу працювала у фірмі Михайла Вороніна. Має чудовий смак, допомагає мені готувати сценічні костюми. Нам з дружиною подарувала онука й онучку: Олексі вже шість рочків, Софійці три. Тобто є для кого співати дідусеві (співрозмовник усміхається. — Авт.).
Катя закінчила економіко-правовий факультет Одеського державного університету імені І. Мечникова, працює в галузі юриспруденції, вважається професіоналом у своїй справі, що особливо тішить нас із Галею.
— Це ваша дружина?
— Так, з нею ми в парі 35 років. Вона в мене чудова поетеса, друкується під псевдонімом Ксенія Точицька. На її слова я написав чимало пісень — лишень для дітей майже 40. Тож у нас сімейний творчий тандем.
— Чи правда, що ви створили клуб активно непитущих творчих людей, до якого може записатися кожен, хто уникає алкоголю?
— Істинна правда. Свого часу зіткнувся з проблемою, з якою мають справу чи не всі артисти і ті, хто їх супроводжує, під час гастролей. Зазвичай після концерту гостинні господарі накривають розкішні столи. Оскільки багатьом важко втриматися від такої спокуси, то часто доходить до гіркого.
То я й вирішив організувати клуб «Канкан», до якого почав приймати тих, хто після концерту поспішає не за стіл, а на прогулянку містом, екскурсію тощо.
З’ясувалося, що я такий не один, бо до «Канкану» почали записуватися не тільки артисти, а й звукорежисери, костюмери, працівники сцени. Більше того, якось під час гастролей у Канаді, в місті Торонто, дізнався, що і там є подібне об’єднання. Познайомилися і створили спільний клуб, який нині має статус міжнародного. Наші двері завжди відчинені для всіх, для кого алкоголь не основна принада у житті.
— У вас за плечима чимало мистецьких літ, а відповідно зустрічей, пісень, концертів. Що найбільше запам’яталося і чому?
— Складно щось виокремлювати, та все-таки у пам’яті спільні виступи з легендарними Монсеррат Кабальє та Алессандро Сафіна — зберігаю світлини.
Загалом написання кожної пісні, включення її до репертуару — окрема світла подія. І як тут не сказати про великого співака Василя Зінкевича, який виконує кілька моїх пісень, зокрема «Ця весна для тебе» на слова Вадима Крищенка та «Знову літо» (Микола Сингаївський). Якось Василь Іванович назвав мене «південним Івасюком», що дуже приємно і відповідально.
Пам’ятаю зустрічі з Миколою Амосовим — унікальною людиною, великим громадянином. Дорожу дружбою і довірою до мене Андрія Демиденка — він дозволив виконувати його чудову пісню «І люблю, і сміюсь, і печалюсь».
А ще запам’яталися недавні зустрічі з пораненими воїнами із зони АТО в госпіталях Одеси та Вінниці. Треба було бачити їхні очі, коли вони слухали пісні!
Мистецтво — величезна і недосліджена сила, яка здатна впливати на всіх без винятку.
— Судячи зі створення клубу «Канкан», ви не надаєте особливої уваги кухні і стравам…
— Так, мені зручніше бути помічником, аніж основним кухарем.
— Але як одесит повинні любити анекдоти.
— Знаю їх силу-силенну, а для читачів «УК» розповім улюблений.
Анекдот від Миколи Свидюка
Зустрічаються два одесити. Один запитує:
— Яшо, як ти думаєш, ким буде моя донька, коли виросте: танцівницею чи співачкою?
— Неодмінно танцівницею.
— Ти бачив, як вона танцює?
— Ні, я чув, як вона співає.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола СВИДЮК. Народився на Кіровоградщині. Закінчив музичне училище (клас баяна та акордеона), Одеське училище культури та Київський інститут культури і мистецтв. Працював в Одеському українському драматичному театрі, керував музичними колективами. Автор музики до багатьох пісень та вистав. Народний артист України. Лауреат і дипломант численних міжнародних і всеукраїнських пісенних конкурсів та фестивалів.
Ми в Google+