У березні 2022-го під Павлівкою він ішов уздовж передової з порожнім тубусом від «Стінгера» на плечі. Позаду, в полях Донеччини, догорав російський Мі-24.

Йому був лише 21 рік. Боєць щойно збив свій перший гвинтокрил і ще навіть не знав, що цей постріл стане початком зовсім іншої дороги: від добровольця на передовій до головного сержанта бригади.

Тепер Дмитрові Довгенку на позивний «Гуцул» 25 років. Він відповідає вже не за одну позицію, а за тисячі людей, які стоять на цих позиціях. Ми розмовляємо з ним там, де військових зазвичай не уявляють, — у затишному сержантському клубі поблизу фронту.

Вигризти своє право на фронт 

Тут пахне свіжозмеленою кавою. Але це не місце для відпочинку. Сержантський клуб 32 бригади — простір, де вибудовується довіра і тримається сержантська вертикаль підрозділу.

«Якби це називалося офіс, сюди б не хотіли приходити. Клуб — це місце, де сержант може видихнути, порадитися і зрозуміти, що він не один», — усміхається «Гуцул».

У Збройних силах таких просторів одиниці. Саме тут збирається рада сержантів: обговорюють підвищення, планують навчання, розбирають складні ситуації на позиціях.

Дмитро прибув у «Сталеву» вісім місяців тому і почав не з паперів, а з ідеї.

«Я хочу, щоб звання сержанта було не просто рядком у військовому квитку. Сержант — це наставник, батько, друг і брат водночас. Це людина, для якої обов’язок спочатку в серці, а вже потім у посадовій інструкції», — каже він.

Саме для цього і створили сержантський клуб — місце, де сержанти говорять відверто, приймають рішення і тримають той рівень відповідальності, на якому фактично стоїть підрозділ.

До великої війни життя Дмитра мало чіткий ритм — так само розмірений, як стукіт коліс електровозів у рідних Карпатах. Він працював помічником машиніста. Гори, спокій, стабільна робота і зарплата, яка нарешті почала зростати. У 21 рік здавалося, що світ лише відкривається: можна відкладати гроші, будувати плани й просто жити. 

24 лютого в Карпатах не було вибухів. Стояла тиша. Його розбудив дзвінок друга зі Львова: «Дімоне, сирена. Почалося!». Дмитро лише відмахнувся.

«Та перестань, я сплю. Не розказуй мені байки. Яка війна? XXI століття на дворі. Я тільки почав нормально заробляти, думати про майбутнє, мріяти», — мовив спросоння.

Реальність наздогнала за годину, коли до кімнати зайшли батьки.

На залізниці, де працював Дмитро, він мав бронь. Як працівник стратегічного об’єкта міг залишатися вдома і продовжувати працювати. Але в перші дні великої війни пішов до ТЦК та СП. Там на 21-річного хлопця подивилися з подивом.

«Іди додому, юначе. У тебе бронь, тобі лише двадцять один, куди ти зібрався?» — дали йому відкоша.

Він вийшов, постояв біля входу 20 хвилин, розвернувся і зайшов знову.

«Запускайте процес. Я хочу служити. Те, що у вас немає бажання мене брати, — не моя проблема. У мене є бажання захищати свій дім», — заявив чітко.

Уже ввечері він вирушив до 68 окремої єгерської бригади. А за місяць служби залізничник із Карпат збив свій перший російський гвинтокрил під Павлівкою.

«Ми щойно вгризлися в землю. І тут — гул. Ворожі «вертушки» йшли низько. У мене в руках «Стінгер». Навівся, чекаю сигналу захоплення цілі. У вухах тільки писк системи, а в голові — мандраж, який пробиває до кісток. Постріл!» — згадує він.

За кілька секунд російський ударний Мі-24 спалахнув у небі й пішов униз.

Насамперед відповідальність за підлеглих 

На сьогодні Сили оборони України знищили вже понад три сотні російських вертольотів. Один з них — на рахунку 21-річного добровольця.

«Мандраж, адреналін і пустий тубус у руках. Ішов уздовж передової, а хлопці з позицій визирали з-під клейонок укриттів і шепотіли: «Оце він збив, дивіться, це він». Тоді я зробив свій внесок. Це запам’ятається назавжди», — переконаний Дмитро.

Подвиг приніс захисникові України не лише повагу, а й позачергове звання молодшого сержанта. А його впертість і бойовий гарт стали основою, на якій він згодом почав будувати сучасний сержантський корпус уже в «Сталевій бригаді».

Коли до 32 омбр прибуває поповнення з навчальних центрів, перша людина, яку бачать новобранці, — «Гуцул». Для багатьох він спочатку стає несподіванкою: надто молодий для такої посади. Тому в головного сержанта є спосіб швидко зняти дистанцію: годинна розмова без формальностей.

«Хвилин із двадцять розповідаю про себе: звідки сам, яка в мене сім’я, де воював, як збив той вертоліт. Це важливо, щоб люди розуміли, з ким говорять. Щоб не думали, що я десь із «бугра» впав і мені просто причепили цей шеврон. Адже я такий самий, як вони», — розповідає головний сержант.

Після цього починається друга частина — знайомство з людьми. «Гуцул» розпитує про освіту, цивільну роботу, досвід та інтереси. Його мета — помітити іскру в очах. Так у бригаді з’являються фахівці для сучасної технологічної війни.

«Роблю короткий аналіз кожного: чим займався останній рік, ким себе бачить. Якщо бачу потенціал, роблю для себе помітку: оцей може працювати з наземними роботизованими комплексами, цей — літати на дронах. Потім передаю інформацію головним сержантам батальйонів: мовляв, попрацюй із ним, я бачу в ньому силу. Ми шукаємо таланти навіть там, де людина сама в собі їх ще не бачить», — розповідає «Гуцул». 

Саме на цьому, каже він, і тримається сержантський корпус. Бо сержант у підрозділі — це не лише про дисципліну, а й про відповідальність за людей. Результат такої роботи видно і в бойових зведеннях. 32 «Сталева» бригада вже понад рік тримає оборону на покровському напрямку і входить до підрозділів, які регулярно демонструють високу результативність у боях.

Буде що розповісти онукам

«Ми знищуємо батальйон ворогів щомісяця, не жаліючи їх. Бо вони прийшли до нас додому. Але щоб цей результат був, мій боєць має знати: він не сам, його сержант — це його опора», — переконаний командир.

На запитання, чи не думав стати офіцером, Дмитро відповідає без паузи, що в нього своє розуміння ролей у війську.

«Ні, бо офіцер — це мозок, голова. А сержант — це все тіло, весь рушій. Сержант приходить до людей і каже: «Так, встали, побігли, зарядочка». Він бачить, хто шкутильгає, хто сьогодні нормально не поїв, а в кого вдома дружина вагітна», — розмірковує він. 

Для «Гуцула» сержант — це передусім людина поруч із бійцем. Той, хто знає про підлеглих значно більше, ніж записано в особовій справі.

«Мені інколи шкода жінок моїх сержантів, бо хлопці живуть цією роботою. Хвилюються за кожного: як зайшов на позицію, як вийшов, чи не порвав берці, чому куртка розстібнута. Якщо сержант справді працює з людьми, боєць перестає думати про те, що його колись лякало у військовій службі. Він починає вчитися і стає воїном. Бо знає: поруч є сержант, який його не кине», — розмірковує Дмитро.

Воїн іноді жартує: за паспортом йому 25, а в душі — вже за 40. Війна швидко змінює відчуття часу.

«Вік — це не кількість років, а стан душі. Інколи думаю: от би просто сісти в крісло-гойдалку біля каміна, щоб поруч дружина, майбутня дитина… І просто тиша», — замріяно всміхається головний сержант. 

Дмитро вже одружений, і невдовзі в їхній родині чекають на поповнення. Через службу він інколи зникає зі зв’язку на день чи два — телефон мовчить, абонент недоступний.

«Потім отримую прочуханки від рідних. Інколи думав: може, поставити повідомлення на таймер, щоб автоматично надходили. Мовляв, я живий, усе добре. А потім зупинив себе: а якщо зі мною щось станеться, а ці привіти приходитимуть і приходитимуть? Ні, краще вже писати самому. По-справжньому», — зітхає він.

Каже, колись йому доведеться відповісти на дуже просте питання.

«Коли онук запитає: «Діду, що ти робив на війні?» — мені буде що сказати. Відповім: «Буквально за місяць служби я вже російські вертольоти клав». Не сидів удома і не прикривався довідками. Кожен, хто сьогодні взяв зброю, вже зробив внесок у нашу спільну справу», — підсумовує захисник України.