Мабуть, усі батьки намагаються виховувати ще змалечку в дітей повагу, виваженість й толерантність до інших. А якщо це літні люди або той, хто має обмежені можливості, то їх буває ще й шкода і природно виникає бажання допомогти. Так само, як і тим, хто потрапив у складні життєві обставини.
Саме так виховували в дитинстві мене. А потім, як стала працювати журналістом та обрала в цій професії соціальний напрям, серце просто розривалося від жалю до тих, про кого писала. І було нестерпне й нездоланне бажання всім їм хоч якось допомогти. Та випадок, який трапився зі мною нещодавно, змусив замислитися: чи то часи змінилися, чи то люди, чи то моє ставлення до них.
Недавнього суботнього ранку потрібно було мені дістатися в інший район міста. З’ясувала, що зручно буде доїхати тролейбусом, і сподівалася, що вранці вихідного дня громадський транспорт не буде занадто переповненим. Дочекалася потрібного і зайшла у салон, який, попри мої очікування, чомусь був просто забитий пасажирами під самісінький дах.
«І куди всі ці люди о такій порі їдуть у вихідний?» — міркувала здивовано. Та придивившись пильніше, зрозуміла, що пасажири в салоні розмістилися якось дивно. Пів вагона являло собою справжній тетріс з людських тіл — ні вдихнути, ні видихнути. І це в той час, як друга половина вагона була фактично порожньою, лише декілька людей майже лежали на вільних сидіннях.
А як глянула ще уважніше на тих пасажирів і, перепрошую, принюхалася, то одразу второпала ту дивину: там розмістилися ті, кого зазвичай називають «люди без визначеного місця проживання». І хоч було тих чоловіків лише четверо чи п’ятеро, клунками, торбами і пакетами, які везли із собою, вони зайняли майже пів тролейбуса. І на кожному повороті з них долинало характерне дзенькання порожніх пляшок. Розважалися ці пасажири тим, що грали у карти і пили пиво — просто у громадському транспорті. А інші — з малими дітьми та літні люди у другій частині тролейбуса мусили просто виснути одне на одному. І чому решта пасажирів навіть не намагалася зайти на «окуповану» територію, зрозуміла досить швидко. Як наблизилася сама, то вже за кілька хвилин відчула, що сморід від тих людей просто виїдав очі, а про те, щоб його вдихнути зайвий раз, не могло навіть ітися. Адже «окупанти», підозрюю, прали одяг і приймали душ останнього разу… мабуть, ніколи. А крім порожніх пляшок, у клунках везли щось несвіже.
Апофеозом стало те, що розгледіла біля них ще двох собак, які мали вигляд і смерділи ще гірше за хазяїв. Ось тут мені вже терпець урвався: «Та що ж це таке! Хто їм це дозволяє?»
І коли кондуктор підійшла запропонувати мені придбати квиток, запитала, як вона і водій терплять таке «загарбання» ввіреного їм транспорту. «А що ми можемо зробити? Щоб ви знали, вони годинами катаються туди-сюди, по кілька кіл з нами роблять, а за проїзд не платять. Ще й пів салону займають, куди інші люди не хочуть заходити. Влаштували тут собі курорт: грають у карти, пиячать, інколи чіпляються до інших пасажирів. Але ж їх п’ятеро, а водій один. А я жінка, і що проти них можу?»
На запитання, чому не викличуть поліцію, кондуктор відповіла, що намагалася, і не раз. Однак там з них просто насміхаються і кажуть, що на такі виклики не витрачатимуть часу — щоб справлялися самі. А як?
«Ось ви спробуйте зробити їм зауваження. Хоч краще, мабуть, не треба. Вам самій буде гірше», — додала кондуктор.
Та на свою біду я все-таки спробувала. Порадила тим здоровим дядькам пожаліти літніх та пасажирів із дітьми, які через них змушені терпіти незручності. А ще розв’язувати свої проблеми не перевезенням десятків клунків із порожніми пляшками у громадському транспорті, а звернутися до соціальних центрів, де їм можуть допомогти. Дозволять помитися і випрати одяг, за потреби надати інший або медичну допомогу. І навіть відновити втрачені документи. Запропонувала і номер телефону такого центру, адже нещодавно писала про це матеріал.
Скажу щиро: такої багатоповерховості у відповіді, яку отримала, до того, мабуть, чути не доводилося ніде і ніколи. Детально мені розповіли про те, куди маю подіти усі свої зарозумілі поради. І про те, щоб я зникла з-перед очей та не заважала «поважним людям культурно відпочивати». І що зі мною буде, як цього не зроблю. Тож бажання продовжувати ту розмову зникло миттєво.
Кондуктор подивилася на мене із жалем, інші пасажири — із здивуванням. «І навіщо ти до них заговорила, хіба не здогадувалася, що так буде?» — побачила у тих поглядах. Тож не стрималася і просто вискочила з вагона, не доїхавши до місця призначення кілька зупинок.
Решту шляху пройшла пішки і міркувала. Розуміла, що відчуваю до цих людей, які, мабуть, потрапили у скрутні життєві обставини, багато чого: велику образу, непереборну злість і навіть презирство. Але аж ніяк не співчуття і бажання допомогти. Але чому так? Що змінилося: час, люди чи я сама? І головне — чи все це колись зміниться на краще?