Майже 200 кілометрів від Рівного, і ми в Будимлі, яка причаїлася на самісінькому білоруському кордоні. Унікальність поліського села, що в Дубровицькому районі, в тому, що воно й досі належить до другої чорнобильської зони. Після аварії на Чорнобильській АЕС, понад 30 років тому, це була територія обов’язкового (безумовного) відселення. Тобто жити тут було заборонено законодавчо. Нині життя тут просто-таки вирує. Місцеві навіть жартують, що, мовляв, розвиваємося, як у Китаї. У тутешніх сім’ях народжується по 12—15 дітей, загалом у селі майже 1000 жителів. До першого білоруського села звідси 12 кілометрів, а до кордону — лише 7. Річ у тім, що «за Польщі» (до 1939 року) Будимля належала до Столінського повіту нинішньої Білорусі. Картоплю тут і тепер називають не інакше, як бульбою чи товченею, ходять по гриби та ягоди в білоруські ліси, дивляться тамтешні канали і жартують теж по-білоруськи : «Бульба йость, вода рядом, дров нарубим — і порядок». Та чи справді порядок?
До «бацьки» ближче
Після Чорнобиля Дубровицький район Рівненщини, до якого адміністративно належить Будимля, увійшов до третьої чорнобильської зони, належить до неї й досі. А це село (та ще Великі Озера) за рівнями радіаційного забруднення зарахували до другої — тобто зони обов’язкового відселення. Друга зона передбачає заборону ведення домашнього господарства і будівництва. Тоді основним протирадіаційним заходом визнавали тільки переселення на екологічно чисті території, а за критерій брали щільність забруднення грунту радіонуклідами, а не індивідуальну дозу опромінення. Одне слово, будимлянців відселили в південні райони Рівненщини і на Сумщину.
Та більшість із них незабаром… повернулася. «Не може лісова людина жити в степу! — кажуть в один голос. — Це все одно, що ось цю сосну вирвати з корінням і пересадити на безлісся — не приживеться». Держава не має до них жодної справи ось уже понад чверть століття. Від найближчого села Переброди сюди веде 7 кілометрів грунтовки — оце і весь зв’язок із цивілізацією. Місцева школа за офіційною документацією ще колишня, ФАП — такий самий.
Подарунок зі Швеції
Насправді ж час тут зовсім не зупинився. Радше навпаки: життя в Будимлі навіть випереджає звичний для нас ритм. Судіть самі. На місці старої тут тепер нова неповна середня школа. Та яка! Таку побачиш хіба що у Швеції!
— Шведський благодійник Уве Клаусе багато років допомагав людям у Білорусі, яку теж добряче накрив Чорнобиль. А якось заїхав до нас, почув нашу історію, побачив на власні очі, як і чим живуть люди, і загорівся ідеєю збудувати школу, — розповідає сільський староста Петро Молчанович. — Оскільки ж будівництво в другій зоні заборонено, її звели на старому фундаменті — усе за кошти благодійників з різних країн, які зібрав Уве.
Заходжу в симпатичну одноповерхову будівлю, де нічого зайвого, але все по-європейськи: економне електричне опалення, простора конференц-зала, яка слугує і їдальнею, гарні класні кімнати, учительська. При вході — напис: «Тут навчається 180 учнів, працює 42 педагоги, з них 22 — в декреті». Ось такий колоритний паспорт школи, якої… немає! Принаймні в жодних офіційних документах цю новеньку школу не позначено. Хоч зарплату педагоги отримують повністю.
А ось старшокласники навчаються здебільшого «на екстернаті», як тут висловлюються, в Перебродівській школі, бо згаданих 7 кілометрів ∂рунтової дороги щодня туди й назад не здолаєш. Отож вчаться самостійно, а потім складають екзамени і отримують атестати. Про ефективність такого навчання, звісно, можна сперечатися.
Бурштинова лихоманка
Проте більшість дітвори до нього й не прагне. Тут серед білого дня побачиш доволі специфічний транспорт — мотопомпи, причеплені до тракторів, які кудись їдуть. Місцеві добре знають куди — копати бурштин. І супроводжують їх часто діти. Будимля у прямому значенні слова стоїть на покладах сонячного каменю — ось і копають його місцеві, аж земля тріщить. Дарма що частина цієї території входить до заповідника міжнародного значення Альманів і Перебродів, що утворює єдиний масив з білоруськими болотами. За нелегально видобутий і реалізований бурштин (раніше, кажуть, за нього мало платили, а останніми роками ставки виросли) тут звели свою «Рубльовку». Саме так називають сучасні новобудови, споруджені без дозволів через другу зону забруднення, які порівнюють уже навіть не з українськими царськими селами.
— У нас народжуваність удвічі перевищує смертність, у сім’ях по 15 душ, жити ж їм десь треба, — каже Петро Молчанович. — Інша річ, що узаконити це будівництво, провести сюди електрику неможливо — ніхто не дасть дозволу, поки ми в другій зоні: отож і викручуються хто як може.
Усі разом спорудили сучасну церкву, приватні магазини теж ростуть як гриби після дощу (люди просто будують їх на власних городах), у селі багато супутникових антен. Тобто офіційна бідність і неофіційне багатство ходять тут поряд.
До слова, Будимля — одне з дев’яти сіл доволі успішної Миляцької об’єднаної територіальної громади, про яку нещодавно розповідав «УК». «Будимля — мій біль і водночас моя надія, — каже голова громади Федір Хлебович. — Уявіть, як динамічно ми розвивалися б, якби бурштин видобували легально! І область, і державу підтримували б! Люди ж не проти платити податки. Тільки коли нарешті дочекаємося закону, численними проектами якого в Києві крутять, як дишлом?»
У зоні турбулентності
Держава не помічає будимлянців не лише в наболілій бурштиновій проблемі. Скільки років не проводили моніторингу рівнів забруднення території, ніхто й пригадати не може. Принаймні останній звіт тодішнього Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, що є у відкритому доступі, датовано 2008 роком. У ньому зазначено: «За роки, що минули після аварії, радіоекологічна ситуація має певні позитивні зміни: проте це не знайшло відповідного відтворення у законодавстві».
А потім… Мінчорнобиля не стало. Не знаю, чи потрібне нам це профільне відомство, але професійний моніторинг територій необхідний, як повітря! Бо саме його результати підтвердять або спростують той поділ на чорнобильські зони, що зробили ще 30 років тому. Саме стільки часу ми перебуваємо у постійній постчорнобильській турбулентності.
Щоправда, є й інший шлях повернути Будимлю до життя без заборон: громада має добровільно попроситися у третю зону, офіційно звернувшись до Верховної Ради. Саме так вісім років тому зробили їхні сусіди з Великих Озер.
— У нас ситуація така: молодь — за те, щоб скасувати належність до другої зони, а старші люди — проти: чогось бояться, озираються навсібіч, — пояснює староста. — Хоч якихось особливих пільг не маємо, соціальну допомогу і виплати на дітей як отримували, так і отримуватимемо. Другу чорнобильську категорію, яку, приміром, маю і я, вже ніхто не забере: тут я жив на момент аварії й три роки після неї. Як, зрештою, і більшість односельців. Тому, гадаю, незабаром ми таки проведемо схід села, який скаже своє тверде слово.
Дуже хочеться, щоб таке слово щодо Будимлі зокрема й інших чорнобильських населених пунктів загалом сказала держава. Кваліфікований професійний моніторинг цих територій давно назрів і перезрів! Так, на нього потрібно знайти кошти: але ж ми, вочевидь, значно більше втрачаємо від того, що постчорнобильська тема просто зависла в нинішніх і без того непростих реаліях.
Тішить одне: попри рукотворні місячні пейзажі, Будимлю не покидають лелеки. А вони, кажуть, оселяються тільки поряд із добрими і щирими людьми. Лелеки вже повернулися і до Благовіщення, як і належить, встигли подбати про потомство. Вірю, що ці птахи принесли сюди не лише малих поліщуків, якими, на щастя, приростає Україна. На їхніх дужих крилах до нас повертається надія на життя без місячних пейзажів і нових чорнобилів. Тільки б не втратити її…
ПРЯМА МОВА
«Радіація не може бути вічною»
Василь ЗИЛЬ,
начальник центру з організації радіологічного
контролю в агропромисловому комплексі Рівненської області:
— Комплексний моніторинг територій, про який ви слушно кажете, є. Щоправда, востаннє проводили його в 2011 році представники міністерств на чолі з керівником експертної групи головою Національної комісії радіаційного захисту професором Вікторією Талько. Так-от, на підставі дозиметричної паспортизації населених пунктів та експертного висновку про їхній стан, який фахівці подали уряду в 2012-му, на Рівненщині до третьої чорнобильської зони мають належати лише 45 населених пунктів, серед них і село Будимля. Про другу зону забруднення в цьому єдиному на сьогодні селі вже не йдеться.
Науковці чітко зафіксували тенденцію зниження рівнів забруднення продукції індивідуальних селянських господарств насамперед через дослідження молока й картоплі. Якщо в 2000 році ця паспортна доза становила 4,22 мілізіверта за рік, то в 2008-му — 1,5, а в 2011-му — вже 1,26. Цьому, на мою думку, сприяло фінансове й організаційне втручання держави в перші постчорнобильські роки. Тоді перезалужували луки і пасовища, вапнували ∂рунти, вносили підвищені дози фосфорно-калійних добрив. Додайте до цього природні процеси так званого старіння радіонуклідів: скажімо, цезій уже не надходить у рослину так активно, як раніше.
Останніми роками подібних розрахунків, на жаль, не робили: комплексна паспортизація справді потребує чималих державних ресурсів. Цілком зрозуміло, що радіація не може бути вічною, а встановлені 30 років тому зони потрібно переглядати. Шкода тільки, що це цілком практичне питання в нашій державі політизують, а до висновків фахівців на найвищих щаблях влади не дослухаються. Тому Будимля й зависла у другій зоні, між минулим і майбутнім. Ось і виходить: у зовсім інших реаліях живемо позавчорашнім днем.
Ми в Google+