У луганчан з’явилися нові «звички». Одна з них — змагання із помаранчевими сміттєвозами. Доки ті не вивернули баки, міцні чоловіки цілком працездатного віку та жінки у пристойних куртках старанно перебирають їхній вміст — шукають недоїдки та залишки хліба.
У центрі міста, за якихось сто кроків від «будинку уряду», ходить патруль з автоматами й чорними вівчарками. І це додає життю казармено-тюремної похмурості. А на парканах, на стінах магазинів та будинків, на лавках дедалі частіше з’являється (нехай лише на кілька годин, доки не зафарбували комунальники!) напис «Луганськ — НЕ Росія» або ще відвертіше «Луганськ — це Україна».
За «подвійним тарифом»
У магазинах і на ринку Луганська панує цілковитий достаток. У величезному акваріумі хлюпається свіжа риба, чекаючи на покупців. Випікаються духмяні булочки. Жовтіють на вітрині сири. Клубочками згорнулися низки апетитних сардельок. Але чи по кишені «цивільним» оці ласощі, які раніше були продуктами широкого вжитку?
Середня зарплата в місті — від двох до чотирьох тисяч російських рублів. А свинячий окіст продають по 458 рублів за кіло! Тобто чверть зарплати за один кілограм їжі. Спробуйте за курсом перевести такі доходи у гривні, й отримаєте реальну картину зубожіння тих, кому не пощастило здобути право на пенсію. Та й навіть на таку зарплату працевлаштуватися дуже важко — роботи немає.
Для більшості тридцяти-сорока-п’ятдесятирічних людей роботи нема. Заводи, що закрили свої прохідні під час обстрілів півтора року тому, так і не відновили виробництво. Обіцянки влади самопроголошеної республіки «завалити» підприємства замовленнями з ремонту тепловозів зазнали краху. Наприклад Луганськтепловоз, що належить російському власникові й тримався з останніх сил, з початку року звільнив навіть усіх вахтерів. Інженери взагалі «молодій республіці» не потрібні. Для них щастя — влаштуватися на підмітання вулиць і доріг, вдягнувши помаранчеві жилетки.
А в кого ж «свято» з новою владою? Лише в пенсіонерів. Ось кому по кишені й оплата комунальних послуг, і кури по 116 рублів за кілограм, і цукор по 55 рублів. Можна навіть варення зварити. Вони хваляться, як добре стало жити, якщо зуміти оформити українську пенсію й отримувати тутешнє «російське пособіє». Чи скаржитимешся на життя за таких умов?
«Ось кому зовсім не хочеться визначеності статусу та приєднання до України або Росії, — розмірковує мій добрий знайомий, коли частує кавою. — Якщо ця територія почне жити за російськими законами, істотно збільшаться вартість комунальних послуг та ціни. А якщо Луганськ повернеться в Україну, вони втратять одну з пенсій. Нові пенсіонери в будь-якому разі вже не зможуть оформити собі оцей «подвійний тариф». Тож старі «гуляють» наостанок».
Головне соціальне завоювання нової влади самопроголошеної «ЛНР» — тут узаконили право жінок виходити на пенсію в 55 років. Тепер біля місцевого Пенсійного фонду люди просто живуть у чергах — щоб подати документи, іноді й двох місяців чергування під дверима буває мало. Про те, звідки беруться гроші на соціальні виплати в ситуації, якщо заводи не працюють, а шахти закриваються, луганчани намагаються не замислюватися.
«Особливість нашого життя тут така, що все це начебто експеримент у лабораторних ретортах Кремля, — каже мій візаві. — Економічна життєздатність — як у гомункулуса».
Фіксовані зарплати та гарантовані доходи тільки в тих, хто взяв у руки зброю. До їхніх послуг заблищали сріблом і золотом прилавки ювелірних крамниць, начистили свої галуни швейцари ресторанів і... догідливо усміхаються доморощені філософи з місцевих вишів.
Під покровом Гайдеггера
Десь триває війна. Світ чітко розпадається на зони добра і зла. Центром світового добра стала віртуальна «ЛеНееРія». Щоправда, проти республіки ополчилося світове зло, що стискає кільця навколо неї. Але «всередині кільця діти ходять у школу, студенти сидять на лекціях, на подвір’ях сушиться білизна, філармонія відкрила сезон. Однак усі завжди прислухаються: звук став головним маркером буття. Він може принести смерть, як це було не раз. Поки що тихо. Але свист «градів» від гуркоту «ураганів» відрізнить кожен! Та й упевнені, що відвикати зарано. Про тисячі вбитих намагаються не думати, але розірвані вибухами трупи у дворах і на зупинках «оживають» уночі у снах. І це назавжди. Війна — не АТО! — залишається назавжди», — так місцева професорка філософії створює блокадну міфоідеологію для самопроголошеної «ЛНР». Для цієї спроби намацати основу для пропаганди нового способу життя використовують поняття Мартіна Гайдеггера, особливо його екзистенціальне «немир».
Користуючись запропонованою логікою, якщо зустріли в ліфті рідного будинку озброєних людей, що відверто по-російськи «гекають», опустіть долу очі. Адже ж не стріляють! Вони просто заселилися до сусідньої квартири. Орендують? Хоч є повідомлення, що саме люди зі зброєю супроводжують комунальників під час рейдів з вибивання боргів. Потім двері деяких квартир опечатують. А далі житло просто змінює господарів.
До речі, луганська влада проголосила, що всі власники квартир, які придбали житло протягом останніх трьох років, зобов’язані наново пройти перереєстрацію. До чого б це?..
Як вивезти подушки?
Перше запитання, яке ставлять знайомі, що переїхали до України, про ціни на квартири. Люди не втрачають надії продати своє залишене в Луганську житло. Система купівлі-продажу нерухомості вже налагоджена. Угоди оформляють у Сєверодонецьку або інших містах України. Щоправда, ціни не тішать. Трикімнатну квартиру в центрі міста можна продати всього за 15 тисяч доларів.
Особливість житла, виставленого на продаж у Луганську, — це, по суті, мебльовані кімнати. Тобто продаються з повним «фаршем» — з кухонними комбайнами, пральними машинами, кондиціонерами та телевізорами. Адже вивезти власні речі хоч частково майже неможливо. А якщо ти спакував у коробки каструлі та чашки, зв’язав у вузли власні подушки — будь ласкавий скласти список речей, який має затвердити ЖЕК. Цей документ гордо йменується «митною декларацією». І його треба буде пред’являти на численних блокпостах, долаючи лінію розмежування. Отут неоціненною виявиться допомога перевізника, щоб вивезти хоч щось із тимчасово окупованої території.
Транспортна галузь економіки чи не єдина, яка отримала реальний розвиток у самопроголошеній «ЛНР». Сучасні «чумаки» везуть в Україну й назад «пенсійних туристів», допомагають переселенцям, доставляють на відвідини до рідних тих, хто роками не бував удома. Черги їхніх «возів» з іноземним дизайном ідуть за горизонт з одного і другого боку лінії розмежування постійним потоком.
Вирок владі
Чи довго можна жити в тих умовах? Якщо шукаєте відповідь на це запитання в Луганську, будьте готові до того, що тут реальність постійно сперечається з телевізором. На блакитному екрані у прямому телевізійному ефірі «міністр» освіти хвалить школярів — переможців предметної олімпіади, яких відправили на інтелектуальні змагання до Ростова-на-Дону. А поруч сидять «міністри» та ідеологи самопроголошеної республіки, діточки яких навчаються в українських вишах і на території Української держави гризуть граніт науки. А син «народного мера» Стаханова, шахтарського міста, майже зруйнованого обстрілами, вивчає кримінальне право в місті Еверетт штату Вашингтон.
Укотре виходить, що для «своїх» та для «народу» — різні правди. Для дітей «народу» — місцеві ВНЗ та дипломи, виписані від руки, не визнані ніде за межами віртуальної республіки. Для них же — наказ про створення військових кафедр у кожному з підконтрольних вишів. Для дітей «своїх» — райдужне майбутнє у країнах зі стабільним життям.
Для «народу» — полігон чи вже лабораторія для соціальних експериментів з назвою самопроголошена «ЛНР». Тут як гриби після дощу ростуть пам’ятники новим героям — жертвам «української агресії». А щоб «народ» усе правильно сприймав — між населеними пунктами курсують машини зі спеціальним обладнанням для глушіння телевізійного сигналу з боку України. І розгортаються предметні обговорення на засіданнях «уряду», як так вийшло, що в місті виявлено аж три точки, де торгували українськими (!) газетами. Це ж диверсія!
Але вирок тутешньому способу життя виносять навіть не партизани, які доставили ці газети, або дівчата і хлопці, що малюють графіті із закликами за Україну. Оцінку виставили… самі представники влади віртуальної республіки, відправивши власних дітей якнайдалі від «будівництва щасливого майбутнього» в Луганську. Як кажуть, справи красномовніші за слова.
Петро МІЩЕНКО
для «Урядового кур'єра»
Ми в Google+