Екс-міністр культури
Ростислав БАБІЙЧУК
 

Ростислава Володимировича - а він учора відсвяткував свій сторічний ювілей! - ми застали за роботою: літній чоловік переглядав архівні матеріали, відновлюючи в пам'яті події непростого життя. На кожне фото - жива реакція, спалах в очах, адже на цих світлинах зафіксовано не лише його в оточенні відомих людей, а мить історії нашої держави. Чи не перебільшую?

Ростислав Бабійчук з 1956 по 1971 роки працював міністром культури. Ось кілька свідчень тих, з ким йому доводилось працювати. Олесь Гончар: "Міністр-новатор, який не тільки гідно представляє Україну за кордоном, а і себе як особистість". Дмитро Гнатюк: "Легендарний міністр". Анатолій Авдієвський: "Такого міністра більше не було". Мирослав Вантух: "Міністр вимогливий, але справедливий, людяний". Євгенія Мірошниченко: "Щаслива і дякую Долі, що під Вашим крилом почалось моє творче життя". Володимир Сосюра: "...Брате мій... Спасибі скаже Вам народ".

"За товаришів годен голову покласти..."

- Ростиславе Володимировичу, трудову біографію ви розпочинали молотобійцем, а завершили міністром. Як вдалося "викувати" таку кар'єру?

- Про кар'єру ніколи не думав. Після закінчення робітфаку (вечірня середня школа робітничої молоді) з грудня 1929-го працював на будівництві залізничних колій до станції Христинівка. До цього твердо засвоїв батькові уроки, який застерігав бути зверхнім, заздрісним, жадібним, підлабузником. А ще він казав: "Наш Ростік за товаришів годен голову покласти - де його посіють, там і виросте". Так воно і сталось.

Працюючи молотобійцем, був активним комсомольцем, займався спортом. Начальник будівництва побачив, як граючись підіймаю двопудову гирю, і направив на курси десятників. Учився і працював на будівництві аж до 1939 року, коли мене призначили начальником сектору пропаганди й агітації політвідділу Христинівського відділення залізниці. Відтоді шістнадцять років віддав партійній роботі. Стільки ж був на державній службі. За цей час доля сім разів оберігала життя: від снарядів, які рвались поруч, і куль, коли в мене двічі стріляли...

- Очевидці стверджували, що в критичні моменти ви завжди проявляли характер.

- На те й людина, щоб не обставинами керуватись, а брати ініціативу в свої руки. Ніколи не забуду липень 1941-го. Фашисти розбомбили 16 колій станції Христинівка, забитої поїздами. Погрози, крик, лайка. Люди, які мали наводити порядок, утекли. У тому пеклі кілька чоловік, серед яких був і я, сіли на паровози і почали маневрувати, вивозячи вцілілі вагони. Так урятували чотири ешелони. Після визволення Христинівки з березня 1944 року станцію відбудовував як секретар вузлового парткому. З червня наступного року очолював Христинівський райком партії.



Самого Хрущова переконав

- Нелегка то була робота?

- Дуже складна. Але сил додавало усвідомлення відповідальності за долю людей. І саме в цей період життя влаштувало чергове випробування. Викликають на пленум обкому партії у зв'язку із незадовільним виконанням плану хлібозаготівель. Вів його Микита Хрущов, який тоді очолював Київський обком і ЦК партії. Всі секретарі райкомів клялися йому, що план виконають. Доходить черга до мене. Доповідаю, що молотьбу завершили, план виконали на 66%. Голова облвиконкому уточнює, коли звершимо план. А я кажу: зерно залишилось тільки для посіву і на трудодні селянам. Голова тисне на мене, аби почути бажане. Це мене обурило, повернувшись до президії, сказав: "Ви ображаєте мене. Що ви хочете? Партія вчила мене бути чесним, і я нікого обдурювати не буду. Якщо не довіряєте, пришліть перевіряючих - коли знайдуть хоча б кілограм прихованого зерна, виключайте з партії!"

- Якою була реакція?

- Хрущов мовчав. Звісно, без його вказівки ніхто не наважувався мене переслідувати.

- Виходить, чесність і аргументована позиція допомагають відстоювати істину й там, де це здається неможливим?

- Історія мала продовження. Згодом мене викликали до Хрущова. Він доброзичливо зустрів, подав руку. В кінці розмови сказав: "Думаємо взяти вас з району на висування". Я був приголомшений. Яке висування? Що може бути більшим для мене - з робітфаківською середньою освітою і спеціальністю будівельного майстра, ніж посада першого секретаря райкому партії? Подякувавши за довіру, почав просити, аби залишили в районі. Микита Сергійович трохи змінився на обличчі і промовив: "Рано - це відносне поняття. Що ж, можете йти". Руки не подав.

- Цим усе й закінчилось?

- Ні, через три доби викликали у ЦК КПРС. Там другий секретар О. Жданов повідомив, що мене рекомендують третім секретарем Київського обкому партії, і ЦК дає на це згоду.

- Там ви уже не відмовлялись?

- Ні. Пізніше другий секретар обкому Зіновій Сердюк розповів, як на мене впав вибір. Після пам'ятного пленуму, де йшлося про хлібозаготівлю, Хрущов покликав до себе голову облвиконкому і сказав: "Ну що? Отримав по мордах?! Чого ти до нього присікався, знаючи, що район - єдиний з 52-х в області повністю закінчив збирання всіх зернових культур і їх молотьбу. Він не виконав план заготівель не тому, що не хотів, а тому, що врожай низький. При цьому показав себе чесним, зібраним і сміливим секретарем". Це й стало першопричиною мого висування в обком. Серед чотирьох претендентів Хрущов вибрав мене. Але після відмови велів шукати іншу кандидатуру. Тоді заступився Сердюк. Так, без моєї згоди, мою кандидатуру направили на затвердження в ЦК КПРС. В обкомі пропрацював до серпня 1948 року.

- А потім?

- Була вища партійна школа, очолював Житомирський обком партії, працював інспектором ЦК КПУ і другим секретарем Львівського обкому партії. Потім без мене мене знову женили.

Не командувати, а організовувати

- Як це сталося?

- У вересні 1955 року повертаюся з відпустки. "Що ж ви мені не сказали, що дали згоду на роботу в Міністерстві культури?" - ображено запитує перший секретар обкому. Відповідаю, що ніхто мені нічого не пропонував і згоди ніякої я не давав. Їду до Києва. І вже в міністерстві дізнаюсь, що там працюю першим заступником. Образився страшенно. Навіть у ЦК не пішов за роз'ясненням.

- Але як так можна?

- Пізніше один відповідальний працівник, який у цьому разі вчинив безвідповідально, мені пояснив. На пленумі ЦК партії постало питання про заміну міністра. Стали підбирати кандидатуру. Назвали і моє прізвище. Одному з присутніх доручили переговорити зі мною. Але в того трапився якийсь прикрий випадок вдома і він не встиг виконати доручення. Коли ж його запитали, чи згодний Бабійчук, відповів позитивно. Ось так я у вересні 1955-го став першим заступником, а з липня 1956 року - міністром. Пропрацював на посаді до листопада 1971 року.

- Для справи це добре, коли галузь такий тривалий час очолює одна людина?

- Безперечно. Обіймаючи нову посаду, я сказав собі: "Не командуватиму, а організовуватиму", і розпочав з того, що вмів: створення умов для плідної роботи фахівців. Увагу звернув на те, що половина бюджету міністерства витрачалась на виплату амортизаційних відрахувань за будівлі, що перебували на нашому балансі. Переконав уряд - так не повинно бути. Споруди передали на баланс комунальних господарств міськ-рад. У нас з'явилися кошти для розвитку культури. Як у професійних закладах, так і художньої самодіяльності. Звичайно, все зроблене не перерахувати. Але одну цифру назву. Якщо в 1956 році було 98 дитячих музичних шкіл, то я залишив 799.

- Письменники ще й нині згадують, що саме ви сприяли збільшенню тиражів книжок.

- Тоді видавництва підпорядковувались Міністерству культури. Після звернення до мене провідних літераторів із скаргою на Укркнигу з'ясував, що її керівництво, аби не обтяжувати себе зайвою роботою з виконання фінансового плану і регулярно отримувати премії, штучно занижувало заявки на тиражі. Директора Укркниги звільнив з роботи. Після цього проблеми з тиражами і матеріальним забезпеченням письменників не стало. Вперше були видані прижиттєві повні зібрання творів Максима Рильського, Олеся Гончара, Олександра Корнійчука.

- І саме тоді Володимир Сосюра присвятив вам вірш, в якому є такі слова: "...Брате мій... Спасибі скаже Вам народ"?

- Було таке.

- За вашої участі відбулося становлення багатьох відомих діячів культури. Пригадайте хоча б один випадок, як міністр "виводив у люди" майбутніх майстрів.

- На такі спогади однієї газети не вистачить. Ви йшли на зустріч повз пам'ятник Анатолію Солов'яненку. Коли Aнатолій приїхав з Донецька, мене попросили прослухати співака. "Дивлюсь я на небо" у його виконанні всіх зачарувало. Але коли Анатолій брав верхні ноти, його рот перекошувало. Якщо ми не хочемо загубити артиста, кажу, зараз його не можна випускати на сцену. Проте як йому допомогти? Телефоную міністру культури СРСР Фурцевій з проханням направити Солов'яненка на навчання до Мілана. Після повернення він був солістом Київської опери.

- Очевидці свідчили, що її директора - зятя Хрущова Віктора Гонтаря - ви "ставили на місце".

- У 1956 році йшла підготовка до відповідального концерту. Час розпочинати репетицію, а солістів Оперного театру немає. Викликаю директора - де артисти, він не знає. Ви хто -швейцар чи директор? Не наведете порядок - звільню! Присутні злякались. Мовляв, це ж зять Хрущова! Для мене така обставина нічого не значила. Людей ціную не за родинні зв'язки, а за порядність і вміння працювати.

- На всі високі посади вас призначали практично без вашої згоди. А як ви залишили міністерство?

- За власним бажанням. У 1971 році мене знову обрали депутатом Верховної Ради і кандидатом у члени ЦК КПУ, четвертий раз затвердили міністром, нагородили третім орденом Трудового Червоного Прапора. Але я постійно відчував недоброзичливе ставлення першого секретаря Петра Шелеста, який питанням культури практично не цікавився. Не бажав я прислуговувати його дружині, яка намагалася втручатись у справи міністерства. Тому, коли виповнилось 60 років, попросив звільнити з посади.

- Чи стежите за нинішнім культурним життям?

- У міру своїх сил і можливостей. Те, що відбувається, здебільшого обурює і викликає негативні емоції.

- Що треба робити, аби жити довго і щасливо?

- Активно працювати. Бути щирим і доброзичливим. Не вживати алкоголю.

Учора міністр культури Михайло Кулиняк вручив Ростиславу Бабійчуку орден Ярослава Мудрого ІV ступеня. Ювіляра привітали видатні вітчизняні митці.

ДОСЬЄ "УК"

Ростислав БАБІЙЧУК. Народився 14 лютого 1911 року в Кишиневі (Молдова). Закінчив робітфак і Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Трудовий шлях розпочинав молотобійцем. Працював на різних керівних посадах. Найтриваліший період - міністром культури. Обирався депутатом Верховної Ради Української РСР. Має численні нагороди.