ДОБРОЧИННІСТЬ

Житомирський обласний будинок для дітей-сиріт може бути взірцем для  таких самих закладів і  людей, чиї серця здатні співпереживати і любити
 

Ідея цього відрядження виникла в нью-йоркському Українському народному домі під час святкування ювілейного дня народження мого товариша. Коли він познайомив мене із сім’єю, яка є прекрасним прикладом безкорисливої, справжньої, а не показної доброчинності. Спершу суто з професійного журналістського інтересу мене зацікавила  його розповідь про  те, як подружжя  американців українського походження зігріло  теплом своїх сердець і подарувало радість дитинства більш ніж тисячі  українських діток, позбавлених родинного тепла. Ці поважного віку люди, дізнавшись про моє бажання переконатися особисто, наскільки їхня жертовність допомогла діткам, попросили розповісти не про їхню благодійність, а про те, як живуть вихованці сиротинця. Може, мільярдери та мільйонери, яких в Україні більше, ніж  будинків та інтернатів для сиріт, знайдуть у своєму серці крихітку милосердя для тих, хто його потребує найбільше. Й заглянувши в очі дітей зрозуміють —  від того що в них віддзеркалюється —  радість чи сум, залежить і майбутнє країни.

Оазис милосердя в пустелі байдужості

Скажу одразу: знайомство з Житомирським обласним будинком для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків, куди ми  з фотокореспондентом прибули без попереднього узгодження,  змусило мене  відмовитися від усталених штампів, що життя в таких закладах може бути лише безпросвітним і похмурим. Уже саме його розташування на галявині соснового лісу свідчило принаймні про те, що хоча б чисте повітря не є дефіцитом для його вихованців. А ідеальна чистота на подвір’ї, обсадженому стрункими туями і декоративними деревами, мінімум асфальтобетону і максимум площ, засіяних травою, новозведена дерев’яна церква наводили на думку, що і всередині будинок не повинен відштовхувати  казенністю.  Але дійсність навіть перевершила всі сподівання. І більш ніж двогодинне перебування в цьому закладі язик не повернеться назвати просто знайомством із життям його вихованців. Бо з такою теплотою, радістю, а інколи й болем, які звучали в голосі головного лікаря Світлани Урсуленко, може розповідати про успіхи і проблеми своїх діток хіба що мати, яку тішать їхні успіхи і засмучують невдачі, яка ладна прихилити небо задля того, щоб вони були щасливими.

Як гарно усміхається маля. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Ми проходимо затишними спальнями маленьких мешканців, де вони в цей час сплять і, судячи зі світлих личок, мабуть, бачать гарні сни, заглядаємо в різноманітні ігрові кімнати, кабінети для фізичних процедур. Дивуюся маленьким гардеробним, де в акуратних стосиках та на вішалках  сяє чистотою їхній одяг. Навіть про такі, здавалось би, дрібнички, як гармонійний підбір за кольорами, наприклад курточок, шапочок і взуття, подбало вже згадуване подружжя американців українського походження зі США, яке шістнадцять років опікується долею дітей-сиріт. Не кажучи вже про зручні ліжечка, іграшки та наповнення необхідною апаратурою кабінетів для фізпроцедур. Останні, до речі, відіграють дуже важливу роль, оскільки для реабілітації ослаблених і хворих малят, більшість яких потрапляє сюди з пологового будинку, медикаментозне лікування намагаються звести до мінімуму. Натомість руки масажистів, водні процедури, тепло- і світлолікування, ароматерапія та інші фізпроцедури роблять справжнє диво. Світлана Володимирівна з радістю розповідає, як маленький Ілля, на якого махнули рукою в пологовому відділенні і його подальша дорога мала пролягти до соціального закладу для дітей-інвалідів, завдяки самовідданості її колег через шість місяців почав самостійно робити перші кроки. Або з усмішкою — про те, як батьки, що всиновили вихованців будинку,  дякують і з подивом розповідають, як тепер уже їхні дітки вчать тата й маму правильно ставити взуття та прибирати за собою посуд зі столу.

А фотокореспондент на своєму професійному жаргоні ділиться з нами враженнями: «Який прекрасний матеріал для фото». Я його розумію. Бо згадую, що коли в сім’ю, де є маленькі дітки, заходить незнайома людина, вони одразу ж сприймають її насторожено. А тут нас зустрічають із радістю, щирими усмішками, які краще, ніж будь-які слова, свідчать, що дітки очікують і одержують від працівників цього дружного колективу ласку й турботу. А ще порівняно недавно цей дитячий будинок був одним із найгірших в Україні. Доти, доки його доля не стала невід’ємною і, напевне, найголовнішою часткою життя новопризначеного головного лікаря Світлани Урсуленко.

«Ти ще підріс!». Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Людської доброти забагато не буває

Нині це важко уявити, а тоді, шістнадцять років тому, молодий керівник не знала, за що передусім братися: ремонтувати діряві двері, щоб захистити вихованців від протягів, купувати пелюшки чи іграшки, шукати кошти на харчування чи розчищати від непролазних хащів подвір’я. І сьогодні Світлана Володимирівна вважає, що сам Бог послав дитячому будинку порятунок  в особі американської сім’ї, яка через екс-міністра закордонних справ і Посла України в ООН Анатолія Зленка відшукала майже забутий людьми і владою дитячий заклад і запропонувала свою допомогу. Потім бажання творити добро об’єднало багатьох людей. Свого часу, як розповідає головний лікар, Володимир Литвин, ще не як Голова Верховної Ради, скромно навідався до своїх земляків і «нескромно»  запитав, чим може допомогти. У відповідь на прохання подарував дитячому будинку апарат ЕКГ. Нині дружини Анатолія Зленка, Володимира Литвина і Сергія Льовочкіна навідуються сюди  з подарунками для діток на  релігійні і державні свята, в День захисту дітей і намагаються допомагати дитячому будинку всім, чим можуть.

З теплотою згадує Світлана Володимирівна і  допомогу медичною апаратурою благодійного дитячого фонду, який очолювала Людмила Миколаївна — дружина Леоніда Кучми. Був навіть випадок, коли одна з київських фірм на кошти, призначені для проведення корпоративу, купила апарат для проведення інгаляцій. Великий вклад у доброчинну справу і Карини Бондарчук. І хай мені пробачать ті, кого не згадано в цьому матеріалі, але думаю, Бог бачить і схвалює такі вчинки, бо недарма кажуть, що за добрі справи людині воздасться сторицею. 

Так, більшість вихованців цього дитячого будинку ніколи не знатиме, хто дарував їм радість дитинства. Як, до речі, не знатимуть, що перші роки їхнього життя минули у цьому закладі. Головний  лікар вважає (і в цьому з нею згодні всі, з ким довелося спілкуватися,)  найбільшим досягненням колективу те, що понад 80% діток знаходять свій родинний затишок у нових сім’ях. А ті, хто усиновив малюків, вдячні лікарям, педагогам, медсестричкам за те, що їхні прийомні діти ні за фізичним, ні за розумовим розвитком не поступаються тим, які виросли у повноцінних сім’ях. Але мало хто  знає, скільки сил, енергії, доброти і тепла сердець віддали ті, хто працює в цьому сиротинці, щоб діти стали повноцінними.

У статистиці цього не відобразиш

Якщо говорити мовою сухих цифр, то з 1996 року, коли він справді почав перетворюватися не на формальний, а на справжній будинок для дітей, через нього пройшло майже 1300 малюків від народження і до п’яти років. Окрім 80%, які були усиновлені або повернулися в рідні сім’ї, частину дітей щороку влаштовують на подальше виховання в будинки сімейного типу, школи-інтернати. 2006 року з ініціативи адміністрації розпочато й завершено реконструкцію частини приміщень будинку  під сучасний Центр ранньої медико-соціальної реабілітації. Тут на практиці довели, що за умови своєчасно розпочатого та проведеного комплексу реабілітаційних заходів, в основі яких лежать особисті потреби кожної дитини, оцінка її психічного та фізичного здоров’я, можна досягти не лише розкриття природного потенціалу, а й запобігти інвалідності у більшості дітей, ефективно повернути їх до сімейних форм виховання. Соціально-педагогічна робота центру передбачає психологічну, логопедичну, дефектологічну діагностику та корекцію, Монтессорі-терапію поряд із широким застосуванням народної педагогіки, ігро-, природо-, музико-, казко- та арттерапії. Кожен фахівець центру досконало знає особливості психологічного розвитку малят.  Це, так би мовити, казенна мова документів, де не відобразиш, якою трагедією для колективу стають випадки, коли малят змушені відправляти в соціальні заклади для дітей-інвалідів. Адже після чотирирічного піклування про малюків ті, хто цим займався, відправляють разом з ними, як тут кажуть, у хоспіси, і часточку свого серця. Це буває нечасто, але болісні переживання за таких вихованців ще довго дають про себе знати.  Хоч вини в цьому працівників будинку дитини тут ніякої, оскільки сюди потрапляють дітки з асоціальних сімей, від матерів-алкоголічок, наркоманок, які ще до народження були небажаними.

 Більшість малюків — із психічними й фізичними захворюваннями. І лише завдяки  лікарям, психологам, логопедам, дефектологам, Монтессорі-педагогам,  педагогу кабінету творчої самореалізації, вихователям, інструкторам ЛФК та масажистам вони повертаються до нормального життя. Тут не шкодують душевних сил не лише на своїх вихованців — фахівці цього закладу стали останньою надією і для дітей з малозабезпечених сімей, яких приводять сюди батьки у розпачі, а через кілька занять вони залишають будинок із просвітлілими обличчями та вірою в людську доброту. Тому розповідь про цей будинок та його колектив заслуговує набагато більшого, ніж може вмістити в собі газетна стаття. Про це варто писати книжки. Думаю, рано чи пізно вони таки побачать світ.