«Як я малим збирався навесні іти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками», — ці слова з відомої пісні «Два кольори» щемним болем віддаються у серці, коли згадую мою неньку, яка свого часу також вишила мені сорочку і рушник на щастя, на долю дала.

Щодня дивлюся на цей рушник і в уяві спливають нелегкі повоєнні роки дитинства. Голодний 1947 рік, коли

Микола ОПАРА,  професор Полтавської державної аграрної академії. Фото Олександра ДАНИЛЬЦЯ
Микола ОПАРА, професор Полтавської державної аграрної академії. Фото Олександра ДАНИЛЬЦЯ
нічого було з’їсти, від голоду паморочилася голова, не було сили ходити, а треба ж нарвати на леваді щавлю, проростів очерету, накопати корінців козельків (так називали у нас рослину, схожу на кульбабу), піймати в копанці рибки, яка залишалася після великої весняної повені того року. Все це було основною поживою, а пізніше — квіти білої акації, потім ягоди шовковиці, яким не давали дозріти.

Та спасінням був мамин скромний пайок — три кілограми житніх висівок, які вона одержувала, працюючи вишивальницею у філії Черкаської фабрики художньої вишивки ім. Лесі Українки. Мама замочувала жменьку цих висівок, кидала туди щавель, листя щириці, лободи, а пізніше гичку буряків і варила так званий суп. А якщо вдавалося піймати рибку, то це було щастя, бо плавали на поверхні цього варива маленькі краплинки жиру.

А ще пекла так звані оладки з крохмалю, добутого з картоплі, яка була в кагатах, закладених на території колгоспного двору ще до війни. Ось із цих уже муміфікованих бульб добували грудочку крохмалю з неприємним запахом, додавали туди подрібненої зелені або ж розмелених жолудів, і мама пекла оладки.

Минав час, росла молоденька картопелька, огірочки, помідори, дозрівало на городі жито. І яка ж то була радість, коли на жорнах змололи зерна і бабуся на капустяних листках спекла житнього хліба. Пахощі з димаря спричинялись до непритомності — так хотілося того хліба.

Мама вставала надто рано, бо треба було щось прополоти на городі, зварити суп, та ще й бабуся в голодному 1933 році повністю втратила зір. Ще тільки розвиднялося, а мама вже сідала до віконця і вишивала… Жіночі і чоловічі сорочки, блузки, простирадла, наволочки, підодіяльники й інше — на все це був план, і його треба було виконувати. Тому зранку, щойно зійшло сонечко, й увечері до самого заходу все шила і шила. І згадувалися мені рядки з вірша Павла Грабовського, які ми вивчали в школі: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти».

Вона вишивала, а я всіляко старався допомагати по господарству: прополював грядки на городі, збирав огірки, помідори, збирав і сушив сливи (у нас їх тоді було багато). Крім цього, ходив з іншими дітьми в колгосп збирати колоски після жнив, насіння кок-сагизу (таку культуру тоді вирощували).

А ще вирощували в колгоспі коноплі, і в кожну сільську хату давали їх уже вимочені, а нам доводилося їх очищувати від костриці, прясти волокно і з нього ткати полотно (ткацький верстат мав не кожний). Виробництво полотна — то був непростий технологічний процес, який потребував багато праці і здоров’я.

Моїм завданням було відбілювати полотно, бо після верстата воно набувало ледь коричневого кольору. Суть відбілювання полягала в тому, що смужку полотна завширшки метр, а довжиною близько 10—15 метрів я розстеляв на споришевій доріжці, а потім носив із сусідового колодязя воду і поливав його. Коли полотно висихало, перевертав його на другий бік і знову поливав. І так до вечора. На сонці воно висихало швидко. Цю процедуру доводилося виконувати щоденно, за сонячної і спекотної погоди — упродовж тижня. Все залежало від того, як швидко відбілиться на сонці полотно. Після відбілювання із своєї частини полотна мама шила натільні сорочки. Мені пошила коротенькі штанці, торбинку, в якій до школи я носив книжки, зошити, ручку, олівець і чорнильницю. А торбинку, щоб не була маркою, пофарбувала відваром ягід бузини.

У вільні хвилини мама вишивала рушники без трафарету, щось тихенько рахувала, так і не зрозумів її загадки. Дивлячись на мамині художні витвори, якось спитав її: «Мамо, а ти вишиєш мені сорочку з квитицею?» — чомусь я говорив не китиця, а квитиця. «Обов’язково, синочку, вишию. Трішки підростеш і вишию»,— відповіла мама.

І з яким хвилюванням я одягав її вперше, вишиту червоними і чорними нитками, із вкрапленням зелених хрестиків на полотні, яке сам і відбілював, з красивою китицею із кольорових ниток.

Пролетіли, як баскі коні, роки, вицвіли голубі мамині очі, та не вицвіли вишиті нею узори. І завжди, коли одягаю сорочку, якось по-особливому щемно стає на душі, і мимоволі спадають на думку слова з відомої пісні Наталії Май: «я її до серденька пригортаю».

Сім років, як пішла за межі вічності моя мама. Її вишиванка — це мій оберіг, моя святиня. Одягаю її на великі свята, щороку на свято вишиванок. І обов’язково на день пам’яті померлих, коли їду на Черкащину, в рідне село Мошни. Під час однієї з останніх наших зустрічей мама попросила: «Колю, коли мене не стане, все одно приїжджай: на могилку».

І я приїжджаю, виконуючи її заповіт, а свій синівський обов’язок. 

Микола ОПАРА,
професор Полтавської державної аграрної академії,
для «Урядового кур’єра»