Коли на Донбасі почалося лиходійство, тамтешні жителі масово вирушили в мирні краї нашої держави, щоб зберегти добре майбутнє для своїх дітей. Є різниця в поведінці донеччан — українських професійних військових і цивільних: у військових зовсім інший рівень відповідальності за Вітчизну. Про непрості події розмовляємо із заступником командира військової частини А1402 по роботі з особовим складом Миколою БАУТІНИМ, який торік у квітні-жовтні керував одним із підрозділів, що виконував бойові завдання з охорони та оборони військових містечок частини поблизу донецького аеропорту.
.jpg)
— Миколо Миколайовичу, ви народились і жили в Донецькій області. Раніше були розмови про відокремлення?
— Таких розмов раніше взагалі не було. Говорили, що ми, Донбас, — вугільний край, трудимося, проте забагато сплачуємо податків, — це ще з часів СРСР.
— Один із підрозділів вашої частини дислокувався в Донецьку, і все відбувалося на ваших очах. Із чого почалося?
— Коли в Києві відбувалися події на Майдані, у Донецьку було спокійно. Зауважимо, що рівень життя у цьому місті був вищий, ніж в інших регіонах, бо в ньому була робота і можна було добре заробляти. Далеко не всі сприйняли Майдан, насамперед ветеранські організації. На тлі невдоволеності почалась агітаційна робота. Спочатку на площах збиралося до тисячі осіб (максимум було п’ять тисяч — що це для мільйонного міста?). Здебільшого це були проплачені бабусі й дідусі, провокатори, працювали спецслужби іншої держави. Разом все і вибухнуло.
— АТО розпочалася у квітні. Які завдання виконував ваш зенітно-ракетний полк до цього?
— До цих подій ми несли бойове чергування з охорони та оборони повітряного простору України.
1 березня всі підрозділи частини було приведено у бойову готовність. Після того як наші підрозділи взяли участь у навчаннях «Військова злива-2014», вони вже не повернулися, а перебували з озброєнням на визначених місцях і позиціях. У пунктах постійної дислокації залишилися підрозділи з охорони та оборони військових містечок із завданням не допустити їх захоплення.
До нашої частини у Донецьку неодноразово приїжджали представники так званої ДНР, які вимагали скласти зброю, відпустити солдатів строкової служби, організовували виступи солдатських матерів.
Якось вони зібрали близько 20 батьків військовослужбовців, які прийшли з провокаторами та представниками російських телевізійних каналів. За попередньою інформацією стало відомо, що можлива спроба захопити офіцера, щоб потім його обміняти на військовослужбовців строкової служби. Завдяки завчасно проведеній роботі з батьками сценарій змінився. Вони погодилися просто прийти, поговорити, дізнатися про своїх дітей.
Було складно. Приходило багато людей, яких ми знали і спілкувалися з ними раніше, а тепер вони наказували віддати їм зброю, пропонували різні переваги, щоб ми перейшли на їхній бік, пропонували нас вивезти, погрожували, залякували, вимагали зберегти їхніх дітей.
Тоді події розгорталися у Слов’янську, до якого від нас приблизно сто кілометрів. А поблизу Донецька страшна каша лише заварювалася. Для охорони аеропорту, до якого від нашої частини через пустир 400 метрів, прибули військовослужбовці полку спеціального призначення з Кіровограда. Тоді, крім нас та їх, у радіусі щонайменше 50 кілометрів не було жодного озброєного українського підрозділу. І наші нічим нам не могли допомогти.
За рішенням начальника Генерального штабу Донецький зональний відділ військової служби правопорядку переведено на територію нашої частини і так весь Донецький гарнізон, за винятком військкоматів, зібрався в одному місці. Ми забезпечували охорону та оборону двох своїх військових містечок. Наприкінці червня з дозволу начальника Генерального штабу здійснили маневр, залишивши військове містечко, розташоване у Донецьку, і прибули до другого між Опитним і шахтою «Бутовка».
У липні, коли під час операції звільнили Авдіївку, Опитне, стало простіше. Налагодили зв’язок, нам почали постачати воду, продовольство. А 30 вересня нас змінив зведений загін Повітряних сил.
— Ви сказали, що «ДНР» організовувала виступи батьків солдатів біля вашої частини. Вони приводили підставних осіб чи реальних?
— Підставні особи, які провокували, звісно, були. Основу ж становили справжні батьки, яких нескладно було зібрати: у нашій частині строкову службу проходило багато хлопців із Донецької й Луганської областей.
У травні-червні, коли в аеропорту почалася стрілянина і літали гелікоптери, першими зрозуміли, до чого йде, батьки-афганці й почали забирати дітей. Вони турбувалися, що діти воюватимуть проти них. Наприкінці червня — на початку липня, коли був стан бойової готовності, під тиском батьків, які негативно ставилися до Майдану, приблизно 20 бійців самовільно залишили частину.
— Стали дезертирами, та чи втекли від війни?
— За неофіційною інформацією, деякі з них тепер стоять по той бік. Хоч Донецьк — місто-мільйонник, проте усі одне одного знають. Знають представників «ДНР» і спілкуються між собою. Тому беруть у руки зброю, щоб заробляти гроші на прожиття. Там така ситуація, що на допомогу можуть розраховувати лише ті, хто в ополченні «ДНР». Якщо ти не в їхніх лавах, то до тебе зовсім інше ставлення. У лікарні медичну допомогу нададуть, але ліки не для всіх є…
— Коли було дуже складно, родини підтримували?
— Багато військових, турбуючись про рідних, не казали їм усієї правди. З липня були постійні обстріли. А у вересні під час перемир’я територію військового містечка обстрілювали 4—5 разів на добу.
Наші родини вивезли. Кого прихистили родичі, хто винаймає житло. Багато військових втратили все, що було, — службові квартири, майно. Якраз перед подіями торік у лютому в місті Красногорівка 30 військових з гарнізону (9 — із нашої частини) отримали постійне житло. Цей крайній будинок зі східного боку дороги на Донецьк тепер розбитий і розкрадений. Так само і будинок в Авдіївці. А є й такі, хто взяв кредит у банку, зробив ремонт у квартирах. Житло зруйноване, а кредит виплачувати треба. Багато хто не вивіз речей, які залишилися в орендованих квартирах.
Усе це лягло на плечі самих військових. Нам кажуть: коли буде можливість фінансування, куплять житло.
— Ситуацію можна врегулювати мирним шляхом?
— Безумовно, це найкращий варіант. Однак дуже далеко все зайшло. Там багато громадян відчули смак зброї, смак влади зі зброєю, і це жеврітиме. Є різні угруповання цивільного населення, які озброєні й перестрілюються між собою, можуть зупинити машину і відібрати її. Там відбуваються складні процеси.
Знайомий, який втратив дім біля аеропорту і нещодавно виїхав звідти, розповів, що центр міста не розуміє околиць. До центру ніщо не долітає, там інше життя. А коли приходять на околицю стріляти із ЗРК, а їм жителі кажуть, що досить стріляти від наших будинків, бо полетить у відповідь — їх не чують і не хочуть розуміти.
Україні треба боротися за свідомість своїх громадян, які перебувають на підконтрольній бойовикам території. Маємо враховувати, що з квітня минулого року там не було українських телеканалів. І весь цей час російські телеканали постійно довбають «убили ребенка, едят детей, распинают детей», а ще «Украина нарушает договоренности, ничего не делает для решения ситуаци». Це триває понад рік.
Накрутили так, що люди брехню сприймають за щиру правду.
Конче потрібно перебити пропаганду російських каналів, щоб вона взагалі не доходила. Показувати, що в мирній Україні люди працюють і спокійно живуть. Роз’яснювати, що і донбасівцям слід налагоджувати нормальне життя. Із цього треба починати. Люди хочуть миру і спокою.
ДОСЬЄ «УК»
Микола БАУТІН. Народився у 1979 році в Донецькій області. Після навчання в Харківському університеті Повітряних сил проходив службу в зенітно-ракетній частині в центральному регіоні України. У 2010 році після закінчення Національного університету оборони України його направили до Донецького зенітного ракетного полку.
Полковник, заступник командира військової частини по роботі з особовим складом. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+