Заслужений полярник України
Микола Маковій:
 

Дві поважні дати — 100-річчя досягнення людиною Південного полюсу та 75-річчя заснування першої радянської дрейфуючої станції в Арктиці — полярники різних країн вирішили відсвяткувати на Північному полюсі цими днями. Українську делегацію очолює Микола Маковій — єдиний в Україні полярник, який побував в Антарктиці аж 14 разів. Він проходив нелегкий шлях до Південного полюса, але жодного разу не був на Північному.

— Миколо Івановичу, розкажіть, як стають полярниками?

—  У 1985 році я працював на заводі «Криворіжсталь» машиністом тепловоза. Мав поїхати у відрядження на металургійний комбінат у Нігерії. Але потім мене направили в Антарктику. Спочатку довелося пройти дуже серйозний відбір у Москві та Ленінграді. Перевіряли фізпідготовку, стан здоров’я, зокрема психологічний, грамотність загальну й технічну. В армії я служив інструктором-танкістом 1 класу,  закінчив технікум з дизельного господарства. Мої  знання підійшли, і мене зарахували до транспортного загону станції «Мирний». Кандидатів  було дуже багато, але в основний склад  потрапило лише 22 чоловіки. Для тих, хто мав іти на Південний полюс, був особливий відбір, як у космонавтів.

— То вас одразу на полюс закинули?

— Не одразу. З Ленінграда кораблем ішли до Антарктиди майже два місяці. Десь три доби пробивалися через кригу до станції «Мирний». Потім чотири доби розвантажувалися тягачами, гелікоптерами. Відпочивали по 2-3 години. Тиждень готувалися, як космонавти перед польотом, до переходу на полюс холоду, полюс недосяжності, де стоїть станція «Восток». У 1983 році там була зафіксована найнижча температура повітря на планеті — 89,2 градуса. Коли лікар дав висновок, що ми здорові, почали вантажити сани, заправляти паливом тягачі тощо. Наприклад, у кухаря було завдання наварити їжі на 60 діб на весь загін і заморозити. Борщі, картоплю заморожували у спеціальні продовольчі пакети. На обід, скажімо, кухар відпилював шматок борщу і розігрівав. Одягнуті ми були в теплі водолазні костюми, потім надівали шкіряні, а поверх них — ще  костюми на верблюдячому хутрі. Ходили  в такому вбранні, як пінгвіни.

 — Яке завдання вам поставили? 

— Доставити обладнання для життєдіяльності станції та харчі для полярників, щоб вони могли спокійно рік перезимувати. Мені доручили відповідати за тягач-всюдихід  «Харків’янка», який фахівці Харківського танкового заводу

ім. Малишева зробили спеціально для Антарктиди. А ще ми мали подолати шлях туди-звідти — по півтори тисячі кілометрів — за 60 днів.

— Чому?

— Бо потім починалася хуртовина, а з нею жарти погані — саме негода спричинила загибель Роберта Скотта. Він пішов на місяць пізніше від Руаля Амундсена, який першим підкорив Південний полюс. Сказати, що нам було складно, — нічого не сказати. Навколо станції «Мирний» на 120 км тріщини, в яких не одна людина загинула. Були випадки, коли і тягачі з людьми провалювалися. І ось  на 365-му кілометрі — станція «Піонерська». А за нею — долина смерті, долина завірюхи. Проходили її тиждень. Один одного на відстані трьох метрів уже не бачили. Щоб, наприклад, попити зранку чаю, прив’язувалися мотузкою до своєї машини і повзком діставалися до тягача з кухарем. Все треба робити повільно і з розумом: зайвий крок — зайва витрата енергії. Коли   мороз 75 градусів, то й дихати важко. Найстрашніше було, коли ламалася техніка — в гусеницях тягача лопалися «пальці», якими з’єднуються траки. Треба було  їх перебивати. Ми у спеціальних масках, тільки прорізи для очей. Рука так і тягнеться маску зірвати, вдихнути повітря. Не можна — отримаєш набряк легенів і ніхто не врятує. Тож відчули себе по-справжньому щасливими, коли підійшли до станції «Восток»  (це висота 4842 метри над рівнем моря) — нам назустріч виїхали її представники, стріляють ракетницями, ми теж стріляємо. Всі плачуть. Тільки тоді я зрозумів, по якому лезу йшов. Ніхто з нас не знав, чи виживе.

Антарктичний улов. Миколу Маковія полярники називають майстром на всі руки. Він і з технікою вправляється, і рибалка непоганий. Фото автора 

— А ще треба було подолати зворотний шлях…

— Так. Ми день і ніч розвантажувалися за температури мінус 86! Зворотною дорогою довелося міняти коробку передач при морозі 75 градусів. Це пекельний труд! Коли прийшли на «Мирний», нас зустріли червоною доріжкою, бутербродами і горілкою по 50 грамів. Тому що всі ми схудли на 5-10 кг.

— Ви знали, наскільки цей похід небезпечний?

— Ні. Такої праці і такого, що кожну хвилину тебе підстерігає небезпека, я в житті не бачив.  Добре, що з дитинства працював над собою. Хоч як було важко, кажу собі: все нормально, терпи! Я зрозумів, що ці три тисячі кілометрів зробили з мене справжнього мужчину, який може подати руку товаришу в біді. Маючи на сьогодні полярний досвід 26 з половиною років і 14 експедицій, навіть не знаю, як виходив із важких ситуацій. Кілька разів був за крок від загибелі, і в тріщині побував, але виживав.

— Але чому  ви знову і знову їдете в Антарктику?

— Я просто полюбив її, цю Антарктику, хоч вона і сувора: щороку там гинуть люди. Антарктика мене виховала. Не кожен її витримує. Бувало, тільки прибуде людина на станцію, а ввечері вже проситься назад. І відправляли. Я лікарям Антарктичного центру кажу, що психологія людини не вивчена. Ось розмовляєш із ним — золота людина! А стикається з труднощами, і починає змінюватися, ламається. Не відомо, що в мозку спрацьовує. Якщо людина себе не втримала, буде черв’яком точити весь колектив. Я часто читаю лекції у школах, вишах і навіть дитсадках. У дітей загоряються очі. Їм завжди кажу, що треба змалку себе виховувати — і над здоров’ям працювати, і над психологічним балансом. Якщо людина може собою керувати, то завжди в екстремальних умовах переможе. Антарктика  загартовує, там панують  дружба і взаєморозуміння. Підлота відпадає. Не випадково саме в Антарктиці підписаний договір між країнами про безоплатну допомогу.

— До речі, ви були учасником 31-го консультативного конгресу, де вирішувалася доля цього договору.

— Конгрес проходив 2009 року в Києві. У 1959 році 12 країн, які були присутні в Антарктиді, підписали договір про взаємодопомогу на 50 років. На конгресі його подовжили ще на 50 років. Серед іншого, домовилися про нерозробку покладів корисних  копалин і вивчення Антарктики в мирних цілях. А ще до 2009 року я помітив, що деякі країни в Антарктиді почали вивчати поклади корисних копалин, проводити геологічну розвідку. Не секрет, що шостий континент вже подумки поділений, тому що коли вичерпаються всі запаси, резерв залишиться тільки в Антарктиці, де є і нафта, і вугілля, і срібло, і золото. Все там є.

— У 1992 році Росія оголосила себе правонаступницею всіх антарктичних станцій СРСР і відмовила Україні в передачі однієї з них. Добре, що ми таки маємо свою станцію.

— Так, усі 9 радянських станцій стали російськими. Зате допомогла Великобританія, яка в 1996-му передала Україні свою станцію «Фарадей». Дуже допоміг у цьому  тодішній посол України у Великобританії Комісаренко. Станція отримала нову назву — «Академік Вернадський». Науковці там вивчають озонову діру, проводять дослідження з метеорології, сейсмології, гідрології, біології, за космічними напрямками тощо. Станція  розташована на острові Галіндез у кількох кілометрах від Антарктичного півострова. Вона дуже зручна і затишна, але до неї складний підхід через протоку Дрейка. Це найпідступніша протока у світі. У 2006 році на науковому судні «Горизонт» при підході до станції ми наткнулися на підводний айсберг і отримали пробоїну в 2,5 метра. Уявіть, судно почало підніматися і кренитися. Я теж брав участь у керівництві рятувальними роботами. За 2,5 доби наші водолази завели на пробоїну пластир. Дякувати Богові, людей і наукове обладнання врятували. Судно благополучно повернулося до Севастополя і ще привезло в танкері антарктичну воду.

— А скільки часу займає шлях до Антарктики?

— Дві доби летимо, зазвичай, за таким маршрутом: Франція, Бразилія, Аргентина, Вогняна Земля. Потрапляємо на так званий кінець світу. Потім фрахтуємо судно і днів три долаємо протоку Дрейка. Тим, хто їде вперше, адаптуватися дуже важко. Організм не розуміє, чому його перекинули догори дригом. До речі, торік, коли я був керівником української експедиції, сталася історична подія. Біля станції «Вернадський» ми встановили православну капличку. Спочатку в розібраному вигляді вона зберігалася на китайській станції. Звідти ми її забрали і за кілька днів побудували. А сім років тому я відвіз в Антарктиду ікону Святого Миколая, вишиту знаменитою криворізькою вишивальницею Лідією Переверзєвою.

— Миколо Івановичу, ідуть сьогодні у полярники? Молодь перспективна є?

— Ідуть. Молодь є, але вона вже не та — більш тендітна. Здоров’я не те. Дивишся — людина грамотна, а витривалості, психологічної витримки немає. Адже в Антарктику відправляємо не гуляти, а 365 днів працювати.

— Скажіть, чому присутність України в Антарктиці важлива?

— Антарктика — це престиж держави. Наша станція в десятці кращих за науковими роботами, інші країни з нами рахуються. «Академік Вернадський» — стратегічна точка України в Антарктиці. Не кожна держава може поставити там станцію, і тільки — з дозволу країн Антарктичного договору. А вони вже стараються нікого не пускати, адже сьогодні йде боротьба за Антарктиду.

Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола МАКОВІЙ. Народився 1952 року у Кривому Розі Дніпропетровської області. У 1975 році закінчив Криворізький політехнічний технікум. З 1985 по 1992 роки брав участь у семи радянських антарктичних походах за кермом всюдихода у складі санно-гусеничних поїздів до полюса холоду. З 2000 по 2011 роки — інженер-механік-логіст Національного антарктичного наукового центру, учасник українських антарктичних експедицій як провідний спеціаліст, керівник логістичного напрямку, керівник. Має численні почесні грамоти і нагороди, серед яких орден князя Володимира. Заслужений полярник України. Почесний громадянин Кривого Рогу. Депутат Криворізької міської ради.