Міністром Кабінету Міністрів вона стала 30-річною, отримавши у спадок від попередників громіздку й неповоротку машину Секретаріату, головне завдання якого — забезпечувати чітку й безперебійну роботу Кабінету Міністрів. Адаптуватися до нової посади довелося, як кажуть, буквально у бойових умовах: грудень ознаменований бюджетним процесом, тож довелося вникати у роботу фактично на ходу. 

Сьогодні позаду вже майже сто днів роботи, тож наш гість Ганна ОНИЩЕНКО напередодні 8 Березня не тільки розповідає читачам «УК», що вже встигла зробити, а й ділиться секретами свого життя.  

Міністр Кабінету Міністрів Ганна ОНИЩЕНКО.— Пані Ганно, ви вже три місяці обіймаєте посаду Міністра Кабінету Міністрів, але всюдисущий Інтернет знає про вас дуже мало. Спробуймо заповнити прогалини. Поділіться з читачами «УК», ким ви мріяли стати у дитинстві? Навряд чи міністром… 

— Ясна річ, ні. Я навіть не уявляла себе юристом аж до 10 класу. У школі була переконана, що займатимуся філологією, тому що з дитинства мала потяг до іноземних мов, вивчала англійську, німецьку. До того ж, ще в 9 класі посіла перше місце серед молодих науковців з англійської мови та літератури. 

— А чому ж тоді філологія не стала справою життя?  

— Так склалося, що коли вже закінчувала ліцей при університеті Шевченка й поставало питання перерозподілу за спеціальностями, виникла ідея стати юристом. Чому? Передусім через те, що це була найсильніша група. А вже під час навчання у старших класах зрозуміла, що це справді цікаво. Хоч пам’ять підказує, що тривалий час я хотіла стати мистецтвознавцем. Бо мені завжди подобалася архітектура, дивували витвори мистецтва, які нас оточують, напрацьовані віками. Гадаю, це захоплення могло стати якщо не професією, то принаймні дуже серйозними хобі. 

— Суспільство вашу кар’єру пов’язує із дружбою з міністром юстиції Павлом Петренком. Він справді допомагав? 

— Правда в тому, що відразу після закінчення університету я працювала в компанії з Павлом Дмитровичем. Пройшла шлях від звичайного юриста, який щойно закінчив університет, до старшого юриста, начальника відділу. Тому однозначно стверджувати, що саме відіграло вирішальну роль — дружба чи професійне зростання, — непросто. Мабуть, і те, й те. Якщо когось дуже цікавить це питання, то у нас із міністром юстиції завжди були хороші робочі стосунки. 

— Що виявилося найскладнішим, щойно ви прийшли на посаду Міністра Кабінету Міністрів? Хто допомагав адаптуватися? 

— Напевно, найскладнішим був майже цілодобовий режим роботи у грудні. Тоді збіглися кілька чинників: не лише те, що сама робота була новою, а передусім те, що це був грудень — бюджетний період. Тож я, як і решта членів Кабінету Міністрів, працювала майже без вихідних. Ми повинні були встигнути ухвалити державний бюджет до закінчення року. Часу на якесь знайомство не було — зорієнтуватися, прийняти цей шалений ритм довелося миттєво. 

А за допомогу передусім вдячна своїм заступникам. Вони вже знали цю роботу, і тому в тих моментах, у яких я об’єктивно ще не розумілася, підставляли плече. 

— Мабуть, сьогодні вже треба говорити не про адаптаційний період — він справді позаду, а про перші 100 днів на посаді. Що вже зроблено? 

— Що таке Секретаріат? Це машина, яка забезпечує безперебійне функціонування Кабінету Міністрів. Тобто міністерства продукують проекти, постанови, і всі документи сходяться сюди, їх опрацьовують і виносять на засідання уряду. Насправді ця робота, на перший погляд не помітна для більшості людей, дуже копітка і чимала за обсягом. Можливо, комусь вона видається рутинною, але від цього не стає менш важливою, тому що саме Секретаріат відповідальний за підготовку якісних нормативних актів, які потім лягають на стіл Прем’єра і набувають чинності після ухвалення урядом і підписання Прем’єр-міністром. Тобто нам щодня доводиться так організовувати цю роботу, щоб у ситуації, в якій нині перебуває наша країна, не було збоїв, щоб усі документи були належно оформлені й своєчасно виходили. Але вважаю, що це скоріше не досягнення, а щоденний обов’язок. 

Що ж до новацій, то з 1 лютого було забезпечено введення електронного візування документів усіма структурними підрозділами Секретаріату. Йдеться про електронний документообіг саме в частині візування, про який так багато говорили. Тобто, документи взагалі не повинні візувати паперово, крім тих, які офіційно підписують і вони виходять або за моїм підписом як лист назовні, або ті, що підписує особисто Прем’єр-міністр. 

Ми також допрацьовуємо програмне забезпечення — думаю, до кінця місяця впораємося, яке дасть змогу забезпечити електронний документообіг з Адміністрацією Президента та Апаратом Верховної Ради хоча б на робочому рівні. 

Наступний крок — поступове запровадження електронного документообігу з двома міністерствами — економіки та юстиції, тобто з тими, які вже готові це робити. Оскільки саме Мінекономіки та Мін’юст — найбільші міністерства, через погодження з якими проходять абсолютно всі нормативні акти, такий крок значною мірою знизить паперовий документообіг загалом. А це дасть результат — зменшення потреби в людському ресурсі і зменшення витрат принаймні на папір. 

— З огляду на нинішню ситуацію і потребу економити буквально на всьому фраза «Зменшення потреб у людському ресурсі» звучить ніби правильно, але за нею — людські долі... 

—Нині в Секретаріаті працює понад 660 людей. Такої кількості немає ні в Польщі, ні в Литві, ні в інших країнах Європи. Тому необхідність скорочення — це аксіома. Та щоб уникнути банального арифметичного, я залучила на громадських засадах компанію, яка переглядає, не торкаючись персональних даних, функціонал департаментів і паралельно проводить анкетування співробітників, щоб виявити дублювання певних функцій, демотивованих людей, які не хочуть працювати або працюють не на результат, а просто щоб мати хороше місце. Ця перевірка добігає кінця, і я вже знаю, як перебудовуватиму роботу в Секретаріаті. 

Тим більше, що ми маємо вимогу Мінфіну щодо скорочення щонайменше 20% державних службовців, яку не можемо не виконати. Тому я до цього готова і вважаю, що це потрібно робити. 

— А ким мріяли бачити доньку ваші батьки? Ваша нинішня робота їх не розчаровує? І, до речі, розкажіть про них.

— І мій тато Володимир Олександрович, і мама Наталя Павлівна інженери, свого часу закінчили Київський політехнічний інститут і тривалий час працювали саме за спеціальністю. Маю ще старшого брата, він також вчився в політехнічному, працює програмістом.

 Що ж до моїх уподобань, не можу сказати, що батьки хоч колись мене до чогось змушували чи переконували робити те, що мені не до вподоби. Вони завжди підтримували будь-які мої починання. Підтримують і тепер. Рідні — це мій тил, без якого було б дуже важко. 

— Усе, що відбувається в країні — і реформи, і війна, –— для багатьох почалося з Майдану. Під час Революції гідності ви теж не залишалися осторонь. Чим Майдан є для вас особисто? 

— Напевно, зміною власних світоглядних позицій, свідомості. А ще тим, що я побачила, що світогляд інших людей так само змінено. Завжди себе вважала патріотично налаштованою людиною, ніколи не приховувала цього, але це було більше в теорії. А ті події дали змогу переконатися, що любов до Батьківщини має конкретні виміри.

Під час подій на Майдані я намагалась допомагати всім, чим могла. Долучалася до надання юридичних послуг, як адвокат готувала потрібні документи. Оскільки порушень прав було дуже багато, кожен юрист тоді був на вагу золота. 

— Пані Ганно, повернімося у сьогодення: днями парламент ухвалив пакет законопроектів, покликаних з допомогою МВФ витягти нашу країну з безодні. Які з цих рішень, правду кажучи, дуже непопулярних, були справді потрібними, а які, можливо, й недоречні? 

— Закони, за які проголосовано 2 березня, всі потрібні. Тому дуже хочу розвіяти один з популярних сьогодні міфів. Ці закони потрібні не Міжнародному валютному фонду, як намагаються говорити деякі експерти й чим спекулюють окремі народні депутати, мовляв, уряд іде на поступки МВФ, застосовуючи непопулярні реформи. Насправді це потрібно українцям, тобто нам із вами. Звичайно, людям малозахищеним складно зрозуміти ці реформи, але інших варіантів для країни, яка водночас у війні й у дуже складній економічній ситуації, просто немає. 

Ми отримали дуже важливі зміни і до бюджету, і до законів, пов’язаних із пенсійним забезпеченням. Але разом з цим було додатково передбачено 12,5 мільярда гривень на надання малозабезпеченим додаткових субсидій. Тобто розуміючи, що людям нині складно, уряд знаходить можливості для виділення цих грошей. Так само було додатково передбачено 300 мільйонів на будівництво житла для учасників АТО, а також майже 3 мільярди — на допомогу тимчасово переселеним особам. Можливо, якщо брати кожну людину, цього мало, але загалом уряд знаходить насправді величезні кошти, щоб допомогти цим людям: ми розуміємо, в яку складну ситуацію вони потрапили, й держава, наскільки це можливо, мусить їм допомагати.

Найбільше наше завдання сьогодні — зупинити агресію і вижити. В тому, що рано чи пізно (хай мине рік чи й навіть кілька) ми подолаємо економічну кризу, я не сумніваюся, — іншого варіанта розвитку подій просто немає, але рухатися вперед ми повинні вже зараз. 

— Із чого зазвичай починається ваш робочий день?

— О сьомій дзвонить будильник, а о дев’ятій (а іноді й раніше) я вже на роботі. Коли закінчується робочий день, напевне сказати важко: це може бути і дев’ята, й десята, й одинадцята година вечора. Графік досить-таки ненормований і дуже насичений. На роботу їжджу машиною, причому іноді навіть сама за кермом, у мене «Шкода Октавія» чорного кольору. 

— Доки ви працюєте, хто на вас чекає вдома? Можливо, маєте домашніх улюбленців?

— Так, є папуга Марципан! До речі, мій робочий день починається навіть не з будильника — з того, що я мушу погодувати Марципана. Це напрочуд життєрадісне створіння належить до так званих співочих папуг. Тобто він не розмовляє, але з задоволенням імітує різні звуки — все, що пищить, кричить, грає. А у справжній захват його приводить що б ви думали? — автомобільна сигналізація! Він імітує її звуки напрочуд точно і, що головне, дуже голосно. 

— На вікні вашого кабінету такі красиві орхідеї. Вони залишилися від попередника? 

— Ні, це мої. Дуже люблю ці квіти. Хоч найбільше подобаються, мабуть, нарциси, орхідеї на другому місці. Будь-який букет, зроблений з душею, має родзинку. Іноді навіть малесенький букет польових або весняних квітів може бути значно ніжнішим і красивішим, ніж великий пафосний оберемок, який коштує дуже дорого. 

— Завтра 8 Березня, і з квітами ми розібралися. А який подарунок у наш непростий час ви вважаєте прийнятним? 

— Якщо йдеться про державну службу, то я проти будь-яких подарунків і завжди це наголошувала. Якщо людина справді мене поважає, мені значно приємніше отримати від неї особистий дзвінок чи й навіть смс-повідомлення (не те, що автоматично розіслане всім абонентам телефонної книжки!), ніж подарунок, як я вважаю, не мені, а кріслу.

А якщо говорити про подарунки від найближчих, то ми щоразу в сім’ї це обговорюємо. Хоч іноді так приємно отримати сюрприз. 

— І грудень минув, і зима, і на посаді освоїлися. Чи залишається вільний час і як ви його використовуєте? 

— Його майже немає. Якщо ж трапляється вільна хвилька, займаюсь йогою. Ще у 2012 році випустила дитячу книжку віршів «Маленький Мук». Це, як я її назвала, поетична фантазія за мотивами однойменної казки Гауфа. Мабуть, так виявляється моє захоплення філологією. Дуже хочу завершити докторську дисертацію, але після того, як з’явиться трохи вільного часу. 

Свого часу я дуже багато читала. Проте сказати, що в мене є улюблений український чи іноземний письменник, не можу. Книжки з’являються хаотично. Вважаю, якщо книжка потрапила мені до рук, навіть якщо я ніколи не чула про її автора, це, напевно, не випадково.

Я взагалі люблю сам процес читання. Якщо книжка містить цікаву думку, вона варта того, щоб її прочитати. Зараз читаю книжку «Я Малала», яка вийшла друком торік, її авторка — пакистанська дівчина, якій у день її 16-річчя аплодувала ООН. Вона не загинула під час замаху Талібану.

Хоч в інший час, можливо, мене зацікавило б щось із класики. 

— Мандрувати любите?

— Так. Коли маю змогу, залюбки це роблю. Поїздки — завжди цікавий досвід. Кожна країна, де я бувала, залишила в пам’яті щось власне. Свого часу дуже вразила Мексика. У школі ми вивчаємо історію Єгипту, Китаю і трішки Індії, але чомусь залишається величезний пласт культури індіанської, про який навіть не згадують. Коли побачила їхні піраміди (майже не зруйновані), була дуже вражена, тому що не очікувала цього. І я якраз люблю подорожувати, з кожної країни намагаюся привезти ось таке яскраве враження. Його може залишити й архітектура, і зустріч з людиною, твариною чи рослиною за певних умов, навіть будинок! Ніколи не налаштовую себе заздалегідь — нехай це буде для мене відкриттям. 

— Остання поїдка куди була?

— Це були робочі поїздки. Мала відрядження до Литви і дуже задоволена тим, що знайшлося півтори години, щоб оглянути середньовічну фортецю біля Вільнюса. Враження нашарувалося на зиму. Це фортеця на острові серед великого озера. Зрозуміло, що влітку все інакше, однак замислюєшся, яким це було 5—7 століть тому, як люди жили за таких умов, не маючи у фортеці ні освітлення, ні опалення. 

— А час на друзів та особисте життя залишається? Адже кар’єра кар’єрою… 

— У цій ситуації говорила, що, якщо є бажання, час знайдеться. А бажання (усміхається. — Авт.) є. Проте з огляду на посаду особисте життя намагаюсь не обговорювати навіть із близькими людьми. 

— За зодіакальним гороскопом ви Терези. Допомагають чи заважають якості цього знаку? 

— Щось допомагає, щось заважає — у кожного знаку свої сильні й слабкі сторони. Приміром, розсудливість, якщо вона превалює, може перейти в невпевненість. Але я, чесно кажучи, знаками зодіаку не надто переймаюся, тому не можу сказати, що вони відіграють у моєму житті особливу роль. І астрологічними прогнозами, хай як це сьогодні модно, теж не цікавлюся.  

— Наш уряд – це, за окремими винятками, чоловіча команда, а стиль роботи чоловіків, навіть їхній стиль спілкування дуже відрізняється від жіночого. Чи важко вам було вписуватися в чоловічу модель? 

— Ніколи не була прихильницею яскраво вираженого гендерного руху і за права жінок особливо не боролася, тому що в мене ніколи не було проблем із забезпеченням моїх прав. Так сталося, що я завжди працювала у чоловічому колективі, й сказати, що відчувала перешкоди у просуванні, у професійному зростанні через те, що я жінка, було б неправдою. Навпаки, комфортно почуваюся в чоловічому колективі. На мою думку,  це залежить від кожної конкретної людини, і немає значення, жінка це чи чоловік. Єдине, що дуже важливо за будь-яких обставин: жінка або розуміє і робить так, що її поважають, або ні, — й тоді все дуже сумно. Тобто жінка повинна передусім поважати себе сама і не допускати неповаги від чоловіків. 

— На тлі теперішніх подій відбувається цементування нації. Це навіть зовні проявляється в одязі — і до вишиванок тепер ставляться з повагою, а не як до ознаки шароварщини, як раніше. А ви як до цього ставитеся? За модою стежите? Хто допомагає створювати образ? 

— Не стежу — часу немає. Своїм образом займаюся я сама. Мій одяг — переважно офіційно поміркований стиль. Для мене дуже важливо мати вигляд гармонійної. Гармонійно виглядати можна мати навіть у звичайних джинсах і футболці, але якщо гуляєш із друзями в парку. Так само, з огляду на специфіку роботи, вважаю, що повинен бути діловий костюм або ділова сукня. Почуваюсь комфортно в офіційному одязі. А вишиванки дуже люблю, навіть маю кілька. Їх, особливо влітку, можна одягати і на роботу. Це красиво, елегантно і насправді показує позицію, тому що це не просто красива блузка, а наш символ. Із задоволенням її ношу. 

— Один із ваших попередників видав розпорядження, яким зобов’язував держслужбовців, і передусім працівників Секретаріату, дотримуватися певного дрес-коду. Це такий собі чоловічий хід конем чи справді потрібно? 

— Знову ж таки, все повинно бути гармонійно. Якщо людина розуміє, де вона працює, як працює, то їй не потрібні розпорядження. Якщо ж вона цього не розуміє, жодне розпорядження її не зупинить. Але чи звернула б я увагу на занадто коротку спідницю яскраво-зеленого кольору і глибоке декольте? Так, якби це повторилося кілька разів, зробила б зауваження. Тому що, зрештою, це орган державної влади, і певні межі повинні бути. 

— Менталітет українців завжди характеризувався приказкою про хату, яка завжди скраю. Та нині, коли наш вектор руху став чітко європейським, так сказати вже не можна. Як по-вашому, який він, сучасний українець? 

— Один варіант приказки «Моя хата скраю, я нічого не знаю», який всі звикли експлуатувати, але є й інше її продовження: «Моя хата скраю – першим ворога зустрічаю». Що це означає? Тільки те, що людина, яка жила скраю, охороняла інших від потенційної загрози. Тобто це було найвідповідальніше житло, бо такі люди повинні були першими помічати будь-яку загрозу. Тому українці нині показали, що вони готові стати на захист Батьківщини. 

Ще під час Революції гідності наші люди довели, що їхня хата скраю не в тому розумінні, до якого всі звикли, а навпаки: вони готові віддавати життя заради того, щоб їхні діти росли в незалежній Україні. Тож звичайний українець нині — не той, який «скраю» в усталеному розумінні, а національно свідомий громадянин. Коли цю агресію планували, Росія, як на мене, не врахувала саме цей момент. Не врахували насправді великого патріотизму й того, що українці насправді – єдині і незалежні, готові у будь-який час відстоювати свій народ і свою Батьківщину.  

Лариса УСЕНКО, «Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Ганна ОНИЩЕНКО. Народилася у жовтні 1984 р. в м. Києві. 2007 року закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка за спеціальністю «правознавство». У 2011-му здобула науковий ступінь кандидата юридичних наук.

У 2004—2010 рр. — юрисконсульт юридичної фірми «А-Лекс», департаменту правового забезпечення «Приватбанку», юрист «Столичної юридичної групи», начальник відділу корпоративного управління адвокатської компанії «МЛГруп», провідний юрисконсульт «Укрнафти».

З березня по травень 2014-го — заступник міністра юстиції — керівник апарату. З травня по грудень 2014 року — голова Державної реєстраційної служби України. З 2 грудня 2014-го її призначено на посаду міністра Кабінету Міністрів.