МИСТЕЦТВО

В  різних техніках живопису митці розповіли про свою  любов до столиці

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Географія й соціологія столиці представлені в роботах В. Зарецького «Парк Шевченка», В. Колесника «Боричів Тік», І. Григор’єва «На Поскотині». Одні картини відтворюють архітектурні деталі, інші зосереджені на емоційному стані художника. Олійні фарби, графіка й акварель занотували сьогодення Києва та втрачений історизм у роботах Б. Рапопорта «Березень. Поділ»,1969; Ю. Хіміча «Печерськ» та «Свята Софія» початку 1970-х; В. Стеценка «Андріївський узвіз», 1998; О. Агамян «Вул. Ігоревська навесні», 2007 р.

У двох невеликих залах вдало поєднані картини з приватних колекцій та зібрань художників, є роботи, написані спеціально для цієї виставки. Київ надихає, і з’являються творчі узагальнення: в

Г. Файнерман — «Забудова міста», 1960; в О. Ходченко — «На околиці», 1997; в О. Придувалової — «Після дощу», 2005; в О. Аполлонова — «Київський будинок», 2011.

Харківські художники малювали київську осінь

Про те, що любов до столиці генетично закладається всім жителям країни, свідчать, мабуть, і події, які передували  виставці в галереї «КалитаАртКлуб». Її організатор  Тетяна Калита кілька років тому запросила 13 харківських художників намалювати київську осінь. Художники не піддалися листопадовій мряці і написали напрочуд поетичні роботи. Працює галеристка також  із кримськими, львівськими, дніпропетровськими, івано-франківськими майстрами. Саме пейзажі зимового Києва харків’янки Валентини Сафіної надихнули її  на проект «Місто в рамі».

— Нерідко буває, стороння людина розкриває нам красу та шарм того, що стало звичним і замилило очі буденністю. За якими критеріями формувалася ця експозиція? — запитую в Тетяни.

— Художники і їхні родини охоче відгукнулися на пропозицію. Ми не брали до експозиції масштабних, гламурних робіт. На картинах не стільки репрезентативні місця, скільки куточки вулиць з особистими спогадами. Найскладніше було поєднати в одній експозиції роботи трьох поколінь різних майстрів, які працювали в різних техніках і жанрах. Але водночас і легко, бо вони відтворили своє зачарування столицею і її важкий історичний досвід, повоєнну руїну і сучасне містобудівельне невігластво, — відповідає вона.

Пані Тетяна запросила до участі в роботі і класиків, і художників, що знайшли свій стиль в різнобарв’ї сучасних мистецьких течій: Галину Григор’єву, Олександра Вовка, Бориса Рапопорта, Ганну Файнерман, Зінаїду Волковинську… Найдавніші картини датовані 1946 — 1947 роками. Г. Сокиринський задокументував у них зруйнований вхід до Київського університету та відновлення Київської ТЕЦ.

Мене привабила в експозиції певна інтимність творів, коли робота в невеликій рамці випромінює енергетику таланту і запам’ятовується відгомоном часу і втраченим простором. Наприклад, робота Л. Рапопорт 1994 року «Подільський мотив». Така невеличка і така… впливова. А «Березняківські пагоди» П. Фішеля запливли в пам’ять, як кораблі на хвилях високих дерев.

Столиця втрачає культурні надбання

— Щоб живопис став чинником впливу на людину, до нього треба прийти: в музей чи галерею, або він має бути в домі. А вплив архітектури не оминає ні в центрі міста, ні в спальних районах… Занедбується місто — занепадає  душа? — веду далі діалог із Тетяною.

— Загальний занепад культури на побутовому рівні — це результат зруйнованого цілісного обличчя міста. Справа не тільки в тому, що руйнується столиця — окремі парки та сквери, інші архітектурні цінності… Київ полонять потворні будівлі. Не відчувається єдиного бачення містобудування, а є відчуття землі як приватних ділянок, які урвали і переймаються застовпити. На жаль, у такій ситуації не йдеться про архітектуру, що виховує маленьких киян і тих дорослих, які переселилися в столицю останніми роками. Розмивається поняття киянина як громадянина свого міста. В багатьох з них відчувається байдужість та апатія на тлі економічних і культурних проблем. Як кажуть: які актори, такі й декорації. Столиця як зосередження культурних надбань епох втрачається, — зітхає вона.