ТОЧКА ЗОРУ 

Уповноважений Верховної Ради з прав людини не може бути фаворитом влади, але й представником опозиції — теж

Розтиражовані деякими  сайтами  однотипні прогнози та оцінки роботи омбудсмана  ще до виступу зі щорічною доповіддю у парламенті не здивували. Скоріше вони підтвердили усталену для української політики практику: у нас ЗМІ продовжують використовувати як каналізаційні труби.  Однак, коли після доповіді Ніни Карпачової навіть окремі поважні видання у своїх матеріалах найбільше місця відвели коментарю директора неіснуючого інституту, компетентність якого в правах людини можна оцінити відомим висловом про барана і зорі, то стало зрозумілим, що в  опонентів омбудсмана настала криза жанру. А  загальні фрази на кшталт «недостатньо», «погано», поради залишити посаду — всього лише суб’єктивні оцінки окремих осіб, покликані нав’язати через ЗМІ  свою думку широкому загалу. Варто звернути увагу на одну важливу деталь: майже за 14 років роботи на цій посаді жоден корупційний скандал не торкнувся омбудсмана. І це при тому, що окремі високопоставлені держслужбовці, незалежно від «кольору партквитка», навіть за півроку встигають прославитися своїми «чеснотами» на всю країну. Безперечно, те, про що йтиметься далі, теж суб’єктивна думка автора. Але грунтуватиметься вона не на голослівних звинуваченнях чи дифірамбах, а на конкретних фактах, думках людей, шляхи яких через трагічні обставини перетиналися з діяльністю омбудсмана. 

«Поведеність» на правах людини

 Досить цікава дискусія виникла 14 лютого в ефірі Радіо Свобода, де відомі українські правозахисники висловлювали свою точку зору на те, яким  має бути Уповноважений з прав людини. Саме тоді з вуст адвоката Тетяни Монтян злетіла фраза, що на цій посаді має бути «фанат, який справді «поведений» на правах людини і готовий захищати усіх, незважаючи ні на що». За цього не обійшлося без «стріли», запущеної в бік Ніни Карпачової. Мовляв, омбудсман  недостатньо використовувала свої можливості і втручалася в перебіг подій лише тоді, коли це забезпечувало їй піар. Однак з таким твердженням не погодився інший учасник дискусії — голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, який, на відміну від пані Монтян, має справді великий досвід саме в царині правозахисної діяльності. Адже недарма його кандидатуру представники опозиції у парламенті запропонували на посаду омбудсмана, вибори якого мають відбутися незабаром у Верховній Раді. Так от, опонуючи співбесідниці, він, зокрема, зазначив: «Я не можу погодитися з тим, що вона (Карпачова) не є фанатом. Вона якраз є фанатом, бо я багато разів бачив, як вона кидалася на допомогу тим людям, які страждають. І про це навіть ніхто інший не знає. Все ж таки твердити, що вона тільки піариться, як дехто вважає, це помилка. Вона має дуже велику пробивну силу, тому їй вдавалося у численних випадках мати позитивні результати такі, яких інші отримати не могли. Це треба засвідчити. І їй треба віддати належне. І от за це бажання допомогти, я вважаю, можна багато що пробачити».

Мабуть, думка Євгена Захарова, якщо поставити на терези його знання та заслуги в правозахисному русі, має все-таки більшу вагу, ніж усі разом взяті   інвективи нашвидкуруч спечених експертів. Солідарний з думкою керівника Гельсінської спілки і автор цього матеріалу, якого професія журналіста звела, так би мовити, з Ніною Карпачовою ще в 1994 році. Це було буквально через кілька місяців після того, як вона стала народним депутатом України. Тоді про створення інституції омбудсмана ще мало хто задумувався. Зате Ніна Іванівна під час нашого інтерв’ю,  попри аналіз економічних і політичних процесів, що відбуваються в державі, час від  часу поверталася до того, що вважала найважливішим — прав і свобод людини.

Фактично з перших днів роботи у парламенті новообраний депутат була націлена на прийняття законів, які  в першу чергу сприяли б захисту людини від свавілля влади, та стала ініціатором ратифікації Україною Європейської конвенції з прав людини. І саме завдяки її наполегливості, хоч і з третього «заходу»,  19 липня 1997 року Верховна Рада все-таки ратифікувала цю конвенцію.  У свою чергу ратифікація відкрила для громадян України шлях до Європейського суду з прав людини. А якщо додати, що деякі справи, виграні українськими громадянами в Європейському суді, базувалися на правовій позиції,  наданій омбудсманом України, то, мабуть, влада, починаючи з часів президентства Леоніда Кучми і донині, не раз згадували омбудсмана «незлим» і не дуже тихим словом.

 

Рідні зустрічають моряка з «Фаїни» після визволення з піратського полону. Для того, щоб ця зустріч відбулася, немало зусиль доклав і омбудсман.
Фото УНІАН

Вершина влади чи Голгофа?

Це вже сьогодні, після того, як зусиллями Ніни Карпачової було створено інституцію Уповноваженого з прав людини, вирішено всі питання — від господарських до організаційних, здобуто авторитет у міжнародних колах омбудсманів та правозахисників, з’явилося чимало претендентів на цю посаду. А тоді, 14 років тому, коли народний депутат починала свою діяльність із того, що отримувала не просто заперечення, а погрози від правоохоронців, коли без попередження відвідувала місця затримання громадян, слідчі ізолятори, в’язниці, бажаючих пов’язати своє життя з  цією інституцією було обмаль. Оскільки це був виклик репресивній системі, яка не міняла своєї суті десятками років. Тоді, без перебільшення, постало питання «хто кого».

Потім була заява омбудсмана після відвідин у 2001 році слідчого ізолятора, де утримувалася Юлія Тимошенко, тривале протистояння з президентською  адміністрацією Медведчука після виборів міського голови в Мукачевому, виступи на захист тодішніх опозиціонерів Євгенія Кушнарьова та Бориса Колеснікова, і вже зовсім нещодавні відвідини слідчого ізолятора та заяви з приводу утримання під арештом Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. Не кажучи вже про тисячі справ, про які знають хіба що люди, яким прийшли на допомогу Уповноважений з прав людини та представники цієї інституції в регіонах.

Але при тому всьому, що влада  через певний період може перетворитися в опозицію і навпаки, нотки невдоволення ніколи не зникнуть як з одного, так і з іншого боку. Сильні світу сього і далі вважатимуть, що омбудсман занадто часто виносить на огляд громадськості непривабливу реальність з правами людини в  країні, а опозиція навпаки — нарікатиме на недостатню активність. Я вже не кажу про тих, хто вважає, що Уповноважений  повинен ледь  не власноруч звільняти людей з в’язниці або наказувати судам відновити справедливість.  Все це від незнання прав, якими наділений омбудсман не лише в нашій, а й в інших країнах. І, за великим рахунком, обрання людини на цю посаду — це не шлях на вершину влади, а скоріше занурювання в море людських страждань, несправедливості, душевного і фізичного болю десятків тисяч людей.

Не прокурор, не суддя і навіть не слідчий

Багато хто вважає, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини наділений необмеженими правами. На жаль, ніде в світі рекомендації омбудсмана не є обов’язковими. Інша справа, що в країнах з  усталеними демократичними традиціями влада оперативно реагує на них, а  невідворотність покарання стримує бажаючих порушити права людини від таких кроків. Все  залежить від рівня правової культури, правової свідомості, від поваги до людини.   На жаль, наша країна не може похвалитися останнім. І хоча по третині з 1,3 млн звернень Уповноважений з прав людини відкривав провадження, велось розслідування в рамках наданих йому повноважень, однак далеко не до всіх його рекомендацій прислухалися силові органи та судові структури. І, мабуть,  недарма  Посол Німеччини Ганс-Юрген Гаймзьот, під час однієї із зустрічей з Ніною Карпачовою зазначивши, що український омбудсман, попри невеликий штат співробітників, виконує надзвичайно важливу функцію у суспільстві й має дуже сильну позицію, водночас підкреслив: «Якби влада дослухалася ваших пропозицій, то імідж України в Європі суттєво поліпшився б».

Можливо, колись так воно і буде. А поки що з трибуни законодавчого органу, під час зустрічей з керівництвом країни, прокуратури, правоохоронних і судових органів Уповноважений з прав людини тривалий час акцентує увагу на тому, що в Україні продовжується довготривале зловживання правоохоронцями і суддями права на арешт. Як наслідок, чисельність ув’язнених і засуджених збільшилась за останні 3 роки на 8 тисяч осіб, тобто майже на 6 відсотків. Люди сплять і досі по черзі, навіть у Лук’янівському СІЗО не вистачає тисячі місць, і така ситуація в багатьох інших ізоляторах. В’язниці переповнені, люди не мають можливості нормально себе захистити, порушуються їхні права на доступ до адвоката і через бідність, і через небажання правоохоронної системи це робити. А корупційна корпоративність правоохоронців і суддів призводить до того, що людина абсолютно беззахисна перед цією системою. Тому не припиняється потік скарг на порушення громадянських прав,  невиконання рішень національних судів. Оскільки випадки, коли в тривалому, виснажливому судовому процесі людина добивається рішення, а воно не виконується,  не є винятком у нашій практиці.

Безперечно, коли омбудсман виступає водночас як захисник прав людини і лікар, що публічно вказує на болячки, які владі слід лікувати, це подобається менше всього тим, хто цим має займатися. Як наслідок, у сильних світу сього, незалежно від їх партійності, час від часу виникала спокуса бачити на місці Уповноваженого людину більш покладисту. Нині можливості для цього є, оскільки більшість у парламенті провладна, а обрання омбудсмана відбувається бюлетенями в ході таємного голосування. Однак піддатися такій спокусі  можуть лише недалекоглядні люди, які не усвідомлюють, якою буде  реакція  не лише європейської спільноти, а й власних громадян. Адже Уповноважений  не може представляти ні владу, ні опозицію, оскільки вони часто міняються місцями. А в ідеалі (можна погодитися з думкою Ніни Карпачової) омбудсмана має обирати народ, а не парламент.

Під час підготовки цієї публікації мені доводилося зустрічатися і чути схвальні відгуки та слова вдячності на адресу нинішнього Уповноваженого з прав людини від матерів Георгія Гонгадзе,  Ігоря Індила та багатьох інших людей. На жаль, розповіді всіх неможливо вмістити в одну публікацію. Тому  коротко лише думки дружини трагічно загиблого голови Українського комітету «Гельсінкі-90» Юрія Мурашова — Марії Мурашової:

«Першого вересня 2005 року загинув мій чоловік, якого збив автомобіль на тротуарі. У ті трагічні дні Ніна Карпачова  з власної ініціативи стала опорою нашої родини. Довести справу з покарання винуватця до логічного завершення вдалося  саме завдяки їй. Тоді я чекала допомоги  і від керівників правозахисних організацій, але  підтримку  і  людське співчуття отримала лише від Ніни Іванівни.  Я на власному гіркому досвіді переконалася, «хто є хто», і сьогодні  не хочу навіть запам’ятовувати прізвища нових претендентів на посаду омбудсмана, бо вони не варті того».  Думаю, під цими словами поставили б свій підпис тисячі тих, кому Уповноважений з прав людини допомагала визволитися з піратського полону, в’язничних ізоляторів, чиїми  бідами і проблемами вона переймається більше, ніж власними.