По закінченні Київського державного художнього інституту троє молодих скульпторів Михайло Грицюк, Анатолій Фуженко та Юлій Синькевич майже рік тинялися по чужих майстернях. Одному ще якось можна було десь притулитися, а трійці нерозлучників — важко.

Хто порадив шукати щастя у глибокому темному підвалі котельні на вулиці Дарвіна, 5-а, вже й не пам’ятаю. Температура в темній котельні була майже екваторіальна, глина сохла на очах, поливати скульптури мусили тричі на добу, та це хлопців не засмучувало.

1962 року, дізнавшись про всесоюзний конкурс на створення монумента Тарасові Шевченку для москви, рішення ухвалили миттєво: працюватимемо. Радником став наш батько архітектор і графік Лев Сінькевич. Місце для монумента було підібрано ідеальне — сквер набережної річки москва, перед висотною будівлею готелю «Україна».

Лихо з тими «Думами…»

За браком часу взялися до роботи завзято. За добу до відправлення роботи до москви я не втерпіла і в обхід школи прибігла до майстерні допомагати ґрунтувати графітною пудрою під бронзу і патину велику голову Тараса. Коли ж на прохання хлопців пішла до крамниці по питну воду, то перехожі чомусь жахалися. Зрозуміла, як побачила сажотруса в дзеркальній вітрині. Повернувшись, попили водички і добре посміялись. Отож і я доклала рук до проєкту в повному розумінні цього слова, як сказав Михайло Грицюк, на щастя.

Конкурсні роботи подавали з девізами. Коли комісія оприлюднила проєкт-переможець і відкрила запечатаний конверт із девізом, усі охнули. Переможцем стала трійка вчорашніх випускників-скульпторів і двоє архітекторів Юрій Стукалов й Анатолій Сницарєв.

Ґвалт зчинився страшенний. Досвідчені російські скульптори запевняли, що молоді не зуміють, не зроблять, не встигнуть. Ігноруючи підсумки конкурсу, пропонували свої істотно гірші проєкти. срср намагався встигнути не тільки встановити монумент до 150-річчя великого поета і митця, а й випередити США із встановленням пам’ятника у Вашингтоні. Захистив переможців микита хрущов — його слово стало вирішальним. Українці встигли. Перед відправленням готової роботи до монетного двору трійка скульпторів поставила автографи біля підніжжя Шевченка.

Відкриття пам’ятника Тарасові 10 травня 1964 року було справді урочистим. Пам’ять ювіляра вшановували солісти Національного оперного театру та славнозвісний хор «Думка». Із 1964 року крокує москвою, нахиливши голову, Тарас, думає — не передумає свої одвічні думи.

27 червня у Вашингтоні тодішній президент США Двайт Ейзенгавер теж урочисто відкрив пам’ятник Тарасові Шевченку.

Саме за цей монумент, визнаний найкращим у світі, творчу групу вирішено було нагородити премією Т. Шевченка.

Та не так сталося, як гадалося. Почалися заздрощі, мовляв, замолоді, не встигли чогось такого зробити, їм пощастило, нехай ще попрацюють, нехай, нехай, нехай.

Спланована помилка

Приблизно за тиждень до вже запланованого вручення премії митці із дружинами і друзями проходили повз майстерню. Недалечко побачили три великих «воронки», здивувалися. Хтось запропонував зайти до майстерні, а через кілька хвилин туди прийшли непрохані гості. Без зайвих розмов прибулі наказали всім лягти на підлогу, а за непокору стали гамселити ні в чому не винних. Того, хто захотів вискочити, наздогнали кулі. Перша трохи зачепила краєчок вуха, друга влучила в ногу. Мало здалося нападникам, заштовхали хлопців та їхніх дружин у «воронки» і ще били. До відділку прибули в кайданках, з розбитими головами, поламаними ребрами, величезними синцями, скривавлені. На пораненого (добре, що не вбитого) чекала термінова операція в хірургічному відділенні та окрема палата під цілодобовою охороною в жовтневій тоді лікарні.

Доки митці перебували в КПЗ під надуманим слідством, Шевченківську премію було присуджено радянському державному діячеві микиті хрущову, а в галузі образотворчого мистецтва — графікові Василеві Касіяну. Щойно проблему із врученням премій було розв’язано, «бандитів» випустили. З’ясувалося, що сталася прикра помилка. Та невже!? Помилка із застосуванням вогнепальної зброї? Начальник відділку від імені підлеглих перепросив — і все. А чого ще? Нехай радіють, що уникнули суду!

1960-ті наклали відбиток на долю молодої еліти: письменників, кінематографістів, митців.

На втіху, хлопців того самого року прийняли до Спілки художників України, а згодом надали творчі майстерні. Скульптори працювали. Щось виконували на замовлення, щось хтось купував на виставках, щось робили просто для душі, а щось мали встановити після перемоги в конкурсах. Мали встановити, проте не встановили. Уже після конкурсу на пам’ятник «Бабин Яр» один професор подав зустрічний проєкт, і саме його роботу було встановлено на місці трагедії Другої світової.

Тож 1964-го під руками українських скульпторів народився один з найкращих у світі пам’ятник великому поетові й митцеві. Рівно через 50 років під приводом реконструкції скверу монумент зашили в дерев’яний макінтош і, як попередили наші московські родичі, намагалися знести, бо, мовляв, бронза проіржавіла. Це була брехня. Бронзові скульптури стоять віками і нічого їм, а тут таке.

Я негайно зателефонувала в МЗС, повідомила про неподобство і почула: «Та нехай роблять зі своїм пам’ятником усе що хочуть». Як так? Як можна порушувати авторське право? Адже творча група з України, граніт і навіть бронза — теж з України. Ніхто росії пам’ятника не дарував і не продавав, це власність України. Пам’ятник створено і встановлено за підсумками конкурсу. На моє повідомлення почула: «А, що, ваш брат ще живий?»

Після цього попередила про новину Міністерство культури України. Там теж нічого не знали. Хоч Україна подала ноту, пам’ятник все-таки демонтували, нібито щоб відправити на монетний двір. Треба ж було якось викручуватися! Насправді трохи прибрали патину, поновили викрадений раніше напис, і все. Невідомо, чи залишилися автографи митців.

Дивно, що з 1964 року в центрі Києва й досі зберігся глибокий вхід у пекло котельні, де народився пам’ятник Великому Кобзареві і де, «помилившись», трохи не вбили майбутніх відомих на весь світ митців.

 Ольга СІНЬКЕВИЧ
для «Урядового кур’єра»